Литературная студия Сергея Чернецкого

Творческий форум прозаиков и поэтов города Южного
 
ФорумПорталКалендарьГалереяЧаВоПоискРегистрацияВход

Поделиться | 
 

 Роман " ГРАВІТОН"

Предыдущая тема Следующая тема Перейти вниз 
На страницу : 1, 2  Следующий
АвторСообщение
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Роман " ГРАВІТОН"   Сб 15 Дек 2007, 18:12


Глава 1.

...Молодий чоловік, років під тридцять, задумливо дивився крізь напівпрочинене вікно, за яким пролягала одна з тихих вулиць невеликого старовинного містечка. Гучно буркотали та поблискували чудернацьким гіллям осяйних блискавок надвечірні темні хмари, наповнюючи повітря запахами озону та мокрого листя. Поодинокі перехожі, хто під парасолькою а хто просто, втягнувши голову, начебто так можна сховатися від великих крапель теплого липневого дощу, незграбно обходили пошарпаний імпортний автомобіль, що зухвало розмістився прямо на тротуарі біля невеликої майстерні-магазину з гучною вивіскою
“Техноторговий центр “Електронсервіс”.
...З невеликого піддашка вивіски зірвалося декілька крапель дощу і поштовхом вертлявого вітру гучно ляснули молодика прямо по лобі. Той засміявшись, зачинив відкриту половину вікна, обтерся рукавом синього комбінезона і підійшов до лабораторного столу, на якому знаходився розібраний телевізор, поблискуючий червоними вогниками панелі управління. Взявши до рук паяльника, чоловік почав зосереджено розплавляти невеликі сріблясті краплинки в блоці живлення. З глибини майстерні, з напівосвітлених стелажів, де знаходилася відремонтована техніка, долинала негучна лірична музика, примушуючи чоловіка в такт їй підмугикувати. Задзвонив телефон. Чоловік, здригнувшись, відклав свій інструмент і підійшов до апарату.
- Електронсервіс?,- полинуло хриплясто з трубки.
- Саме так, - відповів чоловік і, впізнавши очевидно той голос, ледь почервонів.
- Богдане Яковичу, ми так не домовлялися... Сьогодні яке число? П'яте... А ми з
вами на коли вирішували? Га?
- На двадцять восьме ...
- Ну і в чому ж справа?
- Та-а знаєте, Юрію Васильовичу...
- Я вже, шановний, нічого не хочу знати! Якщо вже не можете щомісячно платити
відсотки, то поверніть мені мої шість тисяч –і я вас не знаю, і ви мене не бачили!
- Може ще трохи зачекаєте, щось продасться і тоді ...
....Але на другому кінці дроту хтось чітко повішав телефонну трубку. Послухавши трохи монотонний звук відбою, який нагадував водночас завивання сирен міліційної та пожежної машин, Богдан глибоко зітхнувши, теж повішав трубку. Щойно телефонував один з його чисельних та давніх кредиторів. Суворих кредиторів... А тоді, чотири роки тому, розпочинаючи свою власну справу на теренах продажу та ремонту побутової електронної техніки, Богдан і гадки не мав, як легко можна залізти в борги, сплачуючи щомісяця пристойні проценти власникам чужих грошей. Товарообіг його фірми був невеликим, позаяк продати скажімо телевізор чи відеомагнітофон комусь в цьому невеличкому містечку, де майже ніхто не одержував своєчасно зароблених грошей, а то і взагалі вже не працював , було доволі складною справою. Деякі метикуваті Богданові земляки здебільшого їздили за імпортними телевізорами до великих міст. І хоча різниці в цінах майже не відчувалося (Богдан закуповував техніку за гуртовими цінам і виставляв на продаж за середньоміськими роздрібними), земляки залишалися вкрай задоволеними з того, що придбали техніку на якийсь десяток-другий гривень дешевше. Однак згодом, значна частина власників “Акаїв” чи “Фунаїв” заглядали все ж таки до Богдана в майстерню і слізно прохали відремонтувати телевізора, який чомусь швидко переставав працювати. На Богданові запитання, щодо гарантій, клієнти здебільшого розводили чи махали руками, або патякали щось на зразок того, що, мовляв, трохи дорогувато везти апарат в місто, а потім знову їхати за ним. До того ж невідомо, чи не звинуватить їх якийсь недобросовісний продавець в порушеннях ними різноманітних правилах експлуатації чи ще в чомусь, аби відмовити в безкоштовному ремонті. Місто є місто і всім відомо як там ставляться до шкарубкоруких та обвітренолицих селян. Зрештою, всі як один, патетично та щиро заявляли, обов`язково перед цим демонстративно зітхнувши, що ліпше б вони купили такий же телевізор, але у нього, у Богдана , і відтак не мали б надалі такого клопоту.
...В таких випадках Богдан, зазвичай, мовчки лагодив техніку, знаючи її слабкі місця а також і деякі місця, де такий мотлох ті як саме складають. Далеко і не треба ходити, як мовиться. Ось хоч би і Сергій Зінченко - товариш, з яким Богдан разом навчався в політехнічному інституті, володів трьома (!) саме такими складальними підпільними цехами імпортних телевізорів в Одесі. І мабуть не було такої моделі, якої не могли б зібрати його “підпільники”. Для цього спочатку бралася фірмова модель телевізора і демонтувалася для технічного аналізу на основні складові: корпус, кінескоп, друковані плати, блоки та дрібниці - гучномовці, шлейфи, шнури та пристрої живлення і т.п. Через різні канали, в тому числі і контрабандні, все це замовлялось, одержувалось та збиралось до купи, регулювалось і далі потрапляло в торгівельну мережу. Такі ж необхідні речі, як скажімо інструкції та картонне упакування постачалося місцевою напівпідпільною друкарнею. Зінченко, щоправда вже давненько, пропонував Богданові, щоб той брав у нього продукцію на реалізацію, але Богдан весь час відмовлявся, знаючи, що потім доведеться весь час “латати” цю чудо - техніку самому, хоча необхідних для ремонту запчастин було б вдосталь. А на іншу пропозицію Сергія - стати начальником одного з “цехів”, Богдан взагалі відмовчувався або ж відповідав жартами.
- Ну ти й телепень, хто ж так поводиться? Слухав би Сергія, то може й не ходив би по кілька років в одних і тих самих джинсах з порожніми кишенями. За сім`ю подумав би - донька ж росте, а ми все в боргах... Та й мені теж цікаву роботу Сергій обіцяв підібрати, ...- не раз повчала Богдана його вродлива та дещо запальна дружина Оксана, - інший на твоєму місці вже давно погодився б переїхати до Одеси, а ти...
...А він, Богдан, був занадто великим патріотом свого містечка, щоб ось так, одним махом, взяти і все кинути. В цьому, затопленому зеленню віковічних дерев, оточеному звідусіль чистими вологими шибами озер та ставків містечку, він з`явився на світ.
...Тут він зустрів своє перше кохання і саме тут жили його старенькі батьки, яких Богдан дуже любив. Тут він мав багато друзів та товаришів, з якими разом вчився, грав у футбол, мокнув до зубоцокотіння в ставках, грав на електрогітарі в вокально-інструментальному ансамблі, робив перші кроки в радіоефір, змайструвавши власний середньохвильовий радіопередавач, за що його -“радиста”, разом з двома мішками різноманітних радіодеталей, забрали вперше до міліції. Стривожена Надія Петрівна, Богданова мати, бігла тоді за дільничим інспектором, капітаном Залізняком, і благала, щоб вони хоча б не били невдаху, - це вона обіцяла зробити власноруч вдома...
...Шиплячий присвист електричного чайника відірвав Богдана від спогадів. Знявши з невеличкої полички алюмінієву кварту, він засипав в неї трохи цукру, залляв свіжим окропом і, вкинувши торбинку “ Ліптона”, поклав на край столу. Сам присів на стілець поруч . Закляк замислено, помішуючи ложечкою напій.
...“Єдиний вихід для мене в цій ситуації з боргами це: перепозичити в когось гроші на якийсь там час, - думав Богдан, - та злізти з відсотків. Але для цього потрібен знайомий та щедрий багач...Еге ж, такий собі Сорос, друг амнезії...”
Зробивши ковток густого, запашного та пекучого напою, Богдан дістав з пачки “Арсеналу” останню сигарету і неквапно запалив. В голові трохи проясніло, однак думки були невеселі та хаотичні. Вони водночас дивували і жахали своїм абсурдним хитросплетінням безсилля, активного початку та філософського переливання з пустого в порожнє. І лише одна думка з поміж інших завжди придавала хазяїну бадьорості і безпечної сліпої віри в щось невідоме і недосяжне. Кружляла вона завжди навколо одного фізичного закону, точніше - загальновідомого відкриття Ньютоном сили земного тяжіння. Саме ця сила ось вже стільки років не давала молодому інженерові спокою. Загальновідомі формули всесвітньої механіки були безсилими пояснити , чому, наприклад, неможливо екранувати (нейтралізувати) якимось чином дію гравітаційного поля навколо якогось предмету, а ще краще - мати змогу керувати напрямком дії цього поля на предмет та силою? Вирішивши хоча б одну з цих проблем, людство впевнено розпочало б відлік часу нової, гравітаційної доби!
Богдан підвів голову і сумно глянув на верхню полицю лабораторного столу.
...Там знаходився предмет зовні дуже схожий на старий транзисторний радіоприймач “ВЕФ”, тільки набагато важчий, з безліччю кнопок, важельків та регуляторів. На боковій стінці виділявся давно зроблений Богданом напис - “Гравітон”, який навіть крізь шар осілого пилу загадково поблискував відполірованими металевими літерами. Ставши на стілець, Богдан, трохи піднявшись навшпиньках, обережно дістав прилад. Зіскочивши зі стільця, він поклав прилад на вільний край столу і обережно почав протирати свій технічний витвір власним носовичком. Прилад був майже готовий, не вистачало лише двох деталей – магнетрона та лазерного елемента, яких за браком коштів Богдан так і не спромігся придбати. Ще дещо потрібно було б доробити і відладнати для того , щоб прилад зміг створювати навкруг себе своє штучне потужне і кероване гравітаційне поле, яке давало б змогу змінювати форму електронних “хмаринок” (впливаючи на їх траєкторію) в атомах будь-якої матерії . І хоча сукупна маса електронів набагато менша маси ядра атома, вони, “обертаючись” з величезною швидкістю, даватимуть достатній імпульс для того, щоб стало можливим, змінюючи положення електронних орбіт відносно ядра, орієнтувати переміщення самого атома, що призведе зрештою до руху предмета-власника всіх тих атомів в заданому напрямку. Теоретично Богдан вже знав, як працюватиме “Гравітон”. Недарма ж стільки часу проведено за підрахунками, створенням власних формул та відпрацюванням маси гіпотез. Навіть старенький комп`ютер не витримував навантаження, створюючи математичну, а надалі - віртуальну та технологічну моделі приладу, за що його системний блок і одержав декілька механічних пошкоджень, а Богдан – розпухлу руку...
( Кожен бо користувач комп`ютера (“перса”, “пенька”, “компа” і т.п.) знає, до якого сказу, неконтрольованої люті та ще там чого, може іноді довести людину це “залізо”, особливо коли воно починає ні з того ні з сього “зависати”, манірно забуваючи зберегти файл, який створювався годинам напруженої праці, або вже не “баче” дискети чи компактдиска, з якими роками працював і т.і.)
Взагалі Богданові не дуже вірилося в те, що його “гравітон” бездоганно працюватиме, а власна теорія гравітації принесе йому Нобелівську премію в галузі науки.
Хоча він десь читав, що розмір премії складає суму в сто тисяч доларів! Непогано б звичайно мати такі гроші – роби все , що тобі подобається, твори, подорожуй світом, смачно харчуйся, гарно одягайся, вчи дітей, доглядай достойно батьків...
Роздуми зненацька перервало калатання дзвіночка від “донки”, прилаштованого на вхідних дверях, котрий сповіщав про появу кожного клієнта. На цей раз в кімнату ввійшло двоє невідомих дебелих хлопців в шкіряних куртках - безрукавках і чорних джинсах. Навкруги міцних ший відвідувачів виблискували далеко не тонкі ланцюжки з жовтого металу. На пальцях рук - по кілька сріблястих перснів, на голові - волосся не більше ніж на старій зубній щітці. Пройшовши по майстерні та кинувши по зверхньо-байдужому поглядові на Богдана, здоровані розвалилися на двох стільцях біля входу, наче перед початком кіносеансу. Смачно позіхнувши, один з них недбало кинув:
- Ти шеф етой контори ?
- Я, - протягнув знічено Богдан, даремно силкуючись вгадати-пригадати, що це за одні, але так і не зміг. Отже - незнайомі, до того ж і немісцеві...
- Позаторік перекривав, змінив половину шиферу і чотири крокви...
Здоровані спочатку пирснули зі сміху, а за хвилю залилися неконтрольованим реготом, а той, що запитував, навіть затупотів ногами і злегка просльозився. Регіт вщух так само раптово, як і почався. Той, що запитував, зробив глибокий вдих і протяжно зітхнув. Діставши носовичка та витерши ним обличчя, він вже поблажливо продовжив:
- Чудак ти ! Тєбя спрашивают – кому ти платіш за охрану своего бизнеса?
Кто твоя кри-ша... Понял ?
“ Понял, понял , не дурний, - промайнуло в Богдановій голові ,- вже й сюди добралися
кляті паразити. І як їх земля тільки носить. Одні люди працюють, а інші ...
Ніби середньовіччя якесь, правда - демократичне “. Трохи отямившись, Богдан
спокійно, з певними нотками зухвалості відповів:
- Нікому поки-що... А надалі навіть і не збираюся .Тут допоки державі податки та штрафи всі посплачуєш, ледачим чиновникам , в яких дві руки: одна щоб брати, інша – аби папірці підписувати та перекладати, і лишень одне натруджене заднє місце, теж дещо підкинеш, то й без штанів далі працюватимеш.
А безштаних хто ж охоронятиме ?..
Гості загрозливо підвелися і стали перед дверима, злегка поводячи плечима.
Затамувала тиша. Хазяїн, намацавши тим часом на столі велику викрутку з масивною металевою рукояткою, почав потроху відходити назад. Раптом, дзенькнувши, двері відчинилися і з-поміж плечистих хлопців в майстерню прослизнула струнка чоловіча фігура, одягнута в джинсовий костюм . Фігура, доброзичливо засміявшись, приємним баритоном промовила:
- Богдасю, не впізнаєш ? Товаришів почав вже забувати...
- Тебе, Сергію, впізнаю, а ось цих...
- А-а ! Не бійся, це ж мої хлопці. Трохи пожартували, щоб підняти тобі настрій, а то ти геть якийсь змучений. Краще познайомся – Антон, а це Степан, або просто Стьопа.
Здоровані привітно посміхнувшись, подали руки Богданові. Потиснувши їх, наче дві саперні лопатки, “шеф контори” , перевівши подих, запросив всіх присісти. Сергій Зінченко енергійно відкрив пачку “Данхіла”, пригостивши господаря, запалив і сам. Випускаючи першу хмарку запашного диму, почав:
- Є деякі проблеми, Богдане, потрібна допомога...
- Щось трапилось? - запитав Богдан, знаючи, що такі люди допомоги просто так не просять, - невже я тобі в чомусь потрібен?
- І те і друге, - відповів спохмурнівши Сергій ,- але давай все по порядку. Зараз в моїй машині одна людина спливає кров`ю...


Последний раз редактировалось: Admin (Вт 25 Мар 2008, 20:02), всего редактировалось 1 раз(а)
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Вт 25 Мар 2008, 19:55

Глава 2.

Справи справді були кепські. Приблизно місяць тому Сергій почав зауважувати, що шефи деяких торгівельних точок, куди він поставляв зібрані його цеховиками телевізори, всі як один, почали відмовлятися від товару. Знизивши ціну, Зінченко все ж таки збув всю партію «Шарпав», однак при черговій спробі збути партію «Самсунгів» з російським телетекстом, історія повторилася знову. Підрахувавши збитки, Сергій зрозумів, що хтось владно та нахабно влазить в його бізнес навіть не рахуючись з ним самим. На двох останніх зданих в торгівлю партіях телевізорів, він недодержав більше тисячі доларів. Звісно, гроші для нього невеликі , однак, якесь дивне неприємне відчуття, схоже на те, ніби хтось дивиться тобі в потилицю, починало його не на жарт тривожити. В його бізнесареалі починали здійснюватися якісь небезпечні зміни і він їх відчував, бо ж не перший день знаходився і активно та успішно діяв в ньому. Почавши з кількох тисяч ще радянських карбованців в середині 80-х, він уміло їх “розмножував”. Спочатку торгував радіодеталями та електронними блоками, які скуповував у Львові, Харкові та Києві. Згодом почав возити до Польщі на замовлення невеликих приватних фірм – майстерень запчастини майже до всіх типів “радянських” телевізорів, доволі розповсюджених на той час в Польщі, а звідти власним мікроавтобусом привозив “варені” джинсові костюми, модні на той час , та інший товар, який одразу ж продавав оптовим покупцям . Заробивши таким чином власний стартовий капітал, Сергій налагодив випуск в одному з орендованих для цієї справи підвалі напівзруйнованого будинку на Молдованці, дефіцитних на той кольорових телевізорів з імпортними кінескопами та дистанційним керуванням, збираючи їх з готових блоків. Тут в пригоді стали хлопці зі Львова, давні знайомі, які поставляли йому все необхідне.

З появою попиту на імпортні моделі, Зінченко , з насолодою окріплого бізнесмена , задовольняв його з допомогою двох, а далі – трьох підпільних цехів. І задовольняв успішно.

А нині це задоволення у нього хтось посмів відібрати. Але, як то мовиться, не на того попали. Сергій почав відпрацьовувати власні контрудари...



Спочатку його хлопці вислідили вантажівку “КАМАЗ” з вінницькими номерними знаками, що розвозила телевізори якраз саме по всім тим торгівельним “точкам”, де почали відмовляти в прийомі товару від Сергія. Після того, як вантажівка спорожнилася і спокійно попрямувала на північ від міста, її затримали на трасі

Одеса-Київ, неподалік повороту на Іванівку троє Сергійових хлопців, переодягнених у військовий камуфляж з автоматами на грудях. Водій та експедитор вантажівки і уявити собі не могли, що опиняться через якихось двадцять хвилин в палатці, на березі мальовничого озера, начебто туристи, що приїхали трохи відпочити, але зі зв'язаними руками та розгубленими наляканими обличчями. Їхній “КАМАЗ”, за обіцяний ящик горілки, завзято розбирався в тракторній бригаді місцевого колгоспу з великодушного дозволу бригадира Івана Сазоновича, великого шанувальника-борця з “зеленим змієм”. Спочатку експедитор довгенько не хотів згадати телефон свого шефа, але, побачивши, що водій чомусь вже довгенько теж не хоче випірнати з зеленкуватої води озера, куди його повели “скупатися” двоє “шварценєгерів” , зненацька згадав. Тремтячими руками він взяв протягнутий йому мобільний телефон і набрав номер.

- Леонід Мойсейович ?- запитав він . Діждавшись ствердної відповіді, передав трубку

Зінченкові.

- Привіт із Одеси, шановний, - ввічливо почав Зінченко, - не буду вас запевняти в тому, що я радий чути ваш голос. По правді я й бачити вас не дуже хотів би, але доведеться, якщо звісно ви не проти. Заодно і владнаємо деякі непорозуміння стосовно вашого, чи вже нашого товару, як вам зручніше вважати, бо вашу виручку ми змушені віднести на власні витрати... Самі розумієте, що ніхто задурно не збирається ловити ваших курчат, вчити он їх ( Сергій кивнув мимоволі в бік озера, де “купався” водій) плавати та пірнати, а вантажівку їздити без коліс...

Трубка ніби не втрималася і металевим голосом проказала:

- Облиште свої балачки, де ми зустрінемось?

- Завтра, в десять ранку, на роздоріжжі київської траси та дороги

Криве Озеро – Балта стоятиме ваш водій. Подальша інформація надійде від нього. Все.

Сергій вимкнув телефон і задумливо вийшов з палатки. Солодко потягнувшись,

почав роздягатися, вирішивши неодмінно освіжитися і собі . Залишившись в плавках, він неспішно побрів до озера, виблискуючого в променях зникаючого за лісистим обрієм сонця, ковзаючи босими ногами по росистій траві. Назустріч йому з води вийшов водій вантажівки в супроводі “шварценєгерів”.

- Як водичка?, - чемно поцікавився Сергій, але, не дочекавшись відповіді від знесиленого плавця, дав команду:

- Туристів нагодувати – напоїти і вкласти в спальні мішки...

А сам поволі почав заходити в воду, занурюючись водночас в давні спогади свого

дитинства, що пройшло здебільшого в невеликому приміському будинку його дідуся та бабусі, викладачів консерваторії, неподалік від моря. Тоді він був милим та ввічливим хлопчиком, з семи років вже пристойно грав на фортепіано та міг співати улюблені пісні з репертуару відомої групи “Бітлс”. Особливо припала йому до душі їхня пісня “Мішель”, після виконання якої він майже завжди ледь не плакав. В ній йшлося про милу дівчину - стюардесу повітряного лайнера, на якому прилетіли хлопці –“бітли” на гастрольні концерти. Зустрічати їх зібралася величезна юрба шанувальників, несамовитих до нестями від появи кумирів. Юрба миттю збила з ніг та затоптала невинну ні в чому юну квітку на ім`я Мішель, що трапилася їм на шляху до музикантів. В однойменній пісні, присвяченій пам`яті Мішель, “бітли” просили пробачення в неї. Окрім музики, Сергійко любив читати книжки, особливо фантастику, детективи, казки та ще різні пригодницькі твори. Книги любив вибирати сам, ні з ким не радячись і нікого не слухаючи. Твори класиків чомусь завжди обминав, чи то за академічну сухість, чи може тому, що діти багато чого ще не розуміють. Якось бабця, все ж таки вмовила його взяти в руки томик Чехова. Малий, щоб не ображати стареньку, таки взяв книгу, але тільки для того, щоб покласти туди “Голову професора Доуеля” Бєляева, всіма творами якого надзвичайно захоплювався.

Так з дитинства він почав освоювати ази дипломатії та компромісу. Бабуся, однак помітила , що обкладинка одна, а текст зовсім інший, але педагогічно змовчала...

З далекого берега долинав накатами сміх. Сергій, кілька разів пірнувши, неквапно поплив брасом до своїх. Тепла надвечірня вода м`яко та лоскотно масажувала молоде тіло, додаючи йому впевненості та якогось приємного невидимого заряду, який можливо отримати тільки наодинці з природою. Діставшись берега та вийшовши з води, молодий стрункий чоловік декілька разів пострибав, наче хлопчак, поперемінно то на одній, то на другій нозі, аби вийшла вода з вух, і направився до веселого гурту, в якому вже й годі розібрати де свої, а де “туристи”. Виконуючи його команду, “шварци” , по всьому видно, трохи перестаралися.

Розчервонілий водій зі склянкою коньяку в руці заплітаючимся язиком розповідав Степанові анекдот про коханців, експедитор заливисто сміявся, погикуючи й не випускаючи сигарету з рота. На складному столику, серед гори продуктів, стояли дві напівпорожні та ще дві повні пляшки коньяку “Десна”. Свіжі терпкуваті огірки та соковиті помідори були акуратно порізані на рівні шматочки та притрушені зеленню. Копчена “червона риба” матово блищала тонким шаром наплилого жиру , над яким час від часу, легкими помахами великої долоні, Антон розганяв бажаючих і собі поласувати комах. Сало, шинка, ковбаса та довгокоса свіжа цибуля зручно вмостились поміж салямі та баночками з чорною та червоною ікрою. Золотисто засмажені ніжні курчата лежали трохи осторонь, схожі на відвідувачів сауни, загорнуті в простирадла сріблястої алюмінієвої фольги.

Глянувши на цей гастрономічний натюрморт, Зінченко згадав, що останній раз бачився з продуктами харчування рано-вранці. Присівши на невеликий розкладний стільчик і випивши поданих йому півсклянки коньяку, він почав потроху спрощувати натюрморт, знищуючи деякі його елементи.

- Зроби гучніше, Антоне, - попросив Сергій, відламуючи м`яке куряче стегно.

З “Нісан- Патрола”, що стояв поряд з “дев`яткою”, залунала гучніше композиція ірландського музиканта і співака Кріса Рі “На березі”, немовби на замовлення спраглої душі Сергія. Мужній та спокійний хриплуватий голос Кріса розслабляв і водночас допомагав складати план завтрашньої зустрічі-розмови з новоявленим конкурентом з Вінниці, вийти на якого було не важкою справою. Набагато важче вийти на хазяїна справжнього місцевого підпільного цеху, бо проконтролювати появу нових підпільних цехів було надзвичайно важко. Щойно про його місцезнаходження дізнавався хтось, окрім працівників, цех терміново згортався та переїздив на заздалегідь підготоване резервне місце, залишаючи за собою в кращому випадку “біле” невинне мале підприємство по виробництву скажімо дитячих табуреток. Цехи могли знаходитись де завгодно: і в місті, і в передмісті, селі, займаючи підвали і звичайні приміщення, квартири та будинки, або вивільнені виробничі приміщення на території якого-небудь занедбаного заводу чи фабрики.

Цехи могли бути і без приміщень, використовуючи для своїх цілей житлову площу “надомників”, яким поставлялися необхідні матеріали, заготовки та інші деталі та частини, з яких потім і виготовлявся необхідний товар. А вже з асортименту виробів “підпільників” можна було б скласти чималенький каталог товарів, скажімо такий собі “Отто” чи “Квеле”.

Однак , самі зони збуту, в свою чергу, вже достатньо чітко контролювалися. Продати не в своїй зоні партію саморобного товару було справою важкою і небезпечною, особливо коли ціна була демпінговою. Кожний хазяїн цеху знав свою зону продажу і контролював її з допомогою надійних хлопців, які одержували свій відсоток від реалізованого, відпрацьовуючи зв`язки з контролюючими та караючими органами і взагалі допомагали уникати можливих неприємностей. На цьому фоні доволі несерйозно та дещо абсурдно виглядала одинока постать нахабно демпінгуючого гастролера, незнайомого конкурента - продавця з Вінниці...

Наллявши ще по склянці “Десни” водієві та експедиторові, не забувши при цьому й себе, Зінченко ніби поміж іншим поцікавився:

- Цікаво, ваш Леонід Мойсейович законослухняний, чи може вже сидів?

- Хто ж його посадить, він же... ги-и,- таємниче гикнув експедитор, а Сергій, чомусь подумки продовжив відому фразу з кінокомедії “Джентльмени удачі”:

“... пам`ятник”, - ...про-ку-рор!

- Та-а ну!? Може на пенсії?

- Точно, - підхопив водій, - на військовій. А служив він, здається у Московському військовому окрузі. Одержав навіть звання генерала, правда у відставці, але все одно потягнуло на Батьківщину...

- Де живе тепер?

- В районі старого міста у Вінниці...

Сергій добре знав одного молодого авторитета з Вінниці – Сашка Бабенка, на

кумедне прізвисько Бабай. З ним він служив в армії , в одній військовій частині, що базувалася в Архангельську, тільки Сашко – в телеграфному центрі, а Сергій – в підрозділі радіобюро. Колишній вправний сержант, Олександр тепер керував так само вправно декількома “бригадами” в Вінниці, а отже напевно повинен щось та знати про таку фігуру як цей Леонід Мойсейович. Ти ба, колишній військовий прокурор і той лізе в бізнес...


Последний раз редактировалось: Admin (Вт 25 Мар 2008, 20:00), всего редактировалось 1 раз(а)
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Вт 25 Мар 2008, 19:58

Глава 2 (продовження)

Ввівши спеціальний код в свій мобільний телефон, Сергій побачив на табло номер Олександра. Натиснувши кнопку автоматичного набору, Сергій поволі почав відходити від палатки. Дістав сигарети та запальничку. Слухаючи вечірній плюскіт озерної риби, він неквапно закурив і поволі присів на пеньок від старої спиляної верби. В темній воді коливалося сузір`я Оріона, легенькі подихи вітру шурхотіли в очереті, здуваючи з нього невагомий пух, що нечутно опускався на поверхню води і встеляв собою дрижачу місячну доріжку. Озерне вологе, з рибним присмаком повітря, незвичаїло своєю чистотою, заплутуючи хід часу в голові та навіваючи безконечні філософські думки...

Нараз в трубці щось клацнуло, шумнуло і почувся хриплуватий голос:

- Алло, це ти, Серього ? Давненько ж не дзвонив..

- Так, це я, привіт, друже. Потрібна твоя допомога ...- заговорив Сергій, знаючи що у Олександра на цій лінії зв`язку ввімкнута апаратура автоматичного визначення номеру, яка працює в “білому” режимі, з`єднуючи хазяїна лише з потрібними людьми, знаючими код тонального донабору,- Маю нагальну справу до тебе...

Уважно вислухавши співрозмовника про суть справи стосовно новоявленого

конкурента, Олександр розповів товаришу слідуюче:

“ Півтора роки тому Леонід Мойсейович на прізвище Перельман дійсно

оселився у нас в районі старого міста, привернувши мою увагу насамперед тим, що придбав у одного мого знайомого там самий шикарний та дорогий трьохповерховий будинок, а в центрі міста - п`ятикімнату квартиру. А головне, почав потроху, через своїх довірених осіб та посередників, скуповувати акції великих приватизованих підприємств , всіляких акціонерних товариств, майнові та компенсаційні сертифікати. Через аукціони фонду Держмайна його представники придбали значну частину магазинів Облспоживспілки. Здавалося, ніби за ним хтось стоїть, так і я спочатку міркував. Однак, як згодом з`ясувалось, головним диригентом та композитором всієї цієї, так би мовити, опери був саме він, маючи для її постановки пристойні, як на відставника, гроші. Звідки, запитаєш ти? Отож бо й моя цікавість спонукала мене до відповідних дій. Цікавість, як правило, породжує цікавість. Отже, мої люди встановили за Перельманом та його будинком і квартирою спостереження. Маючи інформацію про те, що кожної суботи Перельман їздить вечеряти до ресторану готелю “Південний Буг” і повертається щоразу з іншою жінкою, яку під ранок відвозить таксі, мої хлопці взяли з собою портативний копіювальний апарат і зробили копії всіх паперів, які тільки-но могли знайти в будинку. Прийшлося, щоправда трохи подлубатися з імпортними дверними замками та шифром величезного сейфу, вмонтованого в підлогу кухні під газовою плитою. Нічого не взявши ні з речей, ні з грошей, яких у сейфі було щось біля 50 000 німецьких марок, хлопці заклали кілька “радіожучків” по будинку і “одного відеожука” - в кабінет.

Ознайомлюючись з одержаними копіями документів, я все одно не міг ніяк второпати, звідки у відставного прокурора з`явилися такі гроші. Чималенькі гроші...

По паперам, а це були різноманітні акції наших та іноземних фірм, боргові зобов`язання, консигнаційні угоди, коди анонімних рахунків німецьких, польських та швейцарських банків та залишки на рахунках і т.п., набігало не багато і не мало десь біля чотирьох мільйонів американських доларів по курсу.

Зв`язавшись зі своїм чоловіком в російській столиці, одержав від нього додаткову цікаву інформацію. Виявилось, що саме наш Перельмאан очолював комісію, якій було доручено розслідування у справі № 1278/1. Це була справа по звинуваченню офіцерів з вищого ешелону групи радянських військ в Німеччині в розкраданні військового майна в великих розмірах, що мало місце в процесі виводу військ з цієї країни. Перельман сам особисто допитував головних звинувачуваних по справі. Згодом, з якихось відомих тільки йому причин, він почав ретельніше займатися тільки одним полковником-інтендантом, віддавши решту своїм слідчим. Спочатку, я так здогадуюся, Перельман склав протокол на певну кількість розкраденого скарбу, згідно попередніх зізнань того інтенданта. А потім, після відповідних процедур фізичного та психологічного впливу, полковник – інтендант, “розколовся” на значно більшу кількість розкраденого. Про це було складено іще одне зізнання, до якого в додаток ввійшли всі ті папери, які ми знайшли в сейфі Перельмана, приховувані інтендантом в депозитарії одного з комерційних банків Москви. Чи то від нервового зриву, чи з інших невідомих причин, полковник – інтендант почав так дивно себе поводити, що одного ранку, гарного для Перельмана, того бідолаху інтенданта знаходять без ознак життя в слідчому ізоляторі. Щось ніби нічний серцевий напад... Цікаво те, що сам факт другого зізнання був відомий тільки Перельманові, який його просто приховав від власного начальства та підлеглих. Тепер зрозуміло, звідки в нього з`явилися такі шалені гроші перед самою відставкою. І звичайно, що доволі таки розумно з його боку було переїхати в незалежну Україну, яку , до речі, він покинув ще випускником однієї зі шкіл Немирівського району. Ось поки що і все...”

- Цікава історія, - підсумував Сергій, змінюючи вираз обличчя з серйозного на дитячо-

біснуватий. Сяйво молодого місяця відбилося в його зіницях двома маленькими

мерехтливими та серпастими вогниками - іскринками. Жваво переклавши трубку в

іншу руку, він вже веселіше, по-змовницьки продовжив:

- Може влаштуємо його викрадення, чом би й ні ? Як гадаєш? Взавтра у нас з ним зустріч о десятій ранку біля повороту на Криве Озеро...

- Можна, але ще трохи зачекаємо, та й сам він, імовірніше за все, не приїде – пришле когось замість себе. Тим більше, що за людьми такого рангу, навіть за пенсіонерами, час від часу ведеться негласне спостереження відповідною службою, знайомство з якою тобі мало сподобається...

- Гаразд, вирішуй сам... Одне тільки прохання – підстрахуй на завтра. Пошли за ним, чи за його посланцями назирці своїх хлопців. Людина він неординарна, може щось вчудити. Добре? Я в боргу не залишусь, сам знаєш...

- Та знаю, диваче! Ну що ж... За його “тачкою” поїде назирці наша темно-синя

“Ауді 100” в розриві десь біля кілометру. Ближче під`їздити не буде, а в разі

потреби, блимнеш дальнім світлом. Про всяк випадок мої будуть спостерігати за

вами в бінокль, аби вчасно допомогти, коли вже й блимнути не зможете. Ха-ха-ха...

Ну, бувай, чортяка одеська...

- Еге ж, бувай і ти, вінницька...

Сергій і собі посміхнувся, згадавши на мить як вони познайомилися з Олександром в далекому Архангельську, холодному взимку та білонічному, зеленозапашному влітку, трохи не побившись із-за якоїсь дрібниці в учбовій роті.

Звідти ж оті й чортяки...

Зінченко вимкнув телефон і подався до гурту. Вечеря закінчилася, принаймні для водія та експедитора, що навперемінно похропували в спальних мішках біля палатки. Залишивши Антона та Степана наглядати за “туристами” та давши деякі розпорядження стосовно завтрашньої зустрічі, Сергій разом з Романом, який був йому радником, водієм та охоронцем, одразу ж вирушив “Нісан-Патролем” до міста. Потрібно було владнати ще деякі справи в третьому цеху, що працював у дві зміни.

Джип Зінченка виїхав невдовзі на трасу, полишивши за собою кілька кілометрів бездоріжжя і вільно помчав нею в напрямку Одеси. Сергій ввімкнув радіоприймач, звідки одразу ж залунав молодий та дещо нахабний голос діджея радіостанції “Європа плюс”, нагадуючи слухачам про те, що взавтра кожному непогано було б мати при собі парасольку, вирушаючи з дому. За ведучим вже Аліса Фрейндліх почала під музику доводити слухачам, нібито у природи немає поганої погоди.

Назустріч їхало дедалі менше і менше машин. Зате в місто великою іскристою

металевою гадюкою, сунув потік бажаючих залишитися там на ніч. Завтра – понеділок, важкий день, як зазвичай говорять, але для Сергія, що працював без вихідних майже по 14 годин на добу, а то й більше, дні поділялися в основному на результативні та не результативні, або ж на вдалі та невдалі...

Місто наближалося з кожною хвилиною, неначе велетенський, на півнеба, кажан, завислий попереду світла і простріляний з мисливського дробовика. Нарешті “кажан” поглинув джипа Зінченка в себе та змішав у своєму череві з іншими авто...
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 10:35



Глава 3.

В окулярах дванадцятикратного бінокля чітко вимальовувалась злегка згорблена чоловіча постать в синій джинсовій куртці та спортивних шароварах кольору молодої редиски. Постать поволі проходжувалась, попихкуючи цигаркою і попльовуючи в бік автобусної зупинки з великими літерами на ній – КРИВЕ ОЗЕРО. Біля постаті зупинилася чорна “Волга 3110” і через задні двері, що прочинилися, поглинула її. Звернувши з автотраси Київ-Одеса, автомобіль неквапно покотився в напрямку містечка Балти.

Зінченко опустив бінокль і притримуючи його лівою рукою, поволі зійшов з невеликого забур`яненого пагорба, височіючого на перехресті лісосмуг. Експедитор кілька разів мовчки поворушив губами, повторюючи про себе номер, і ствердно кивнув головою.

- Отже, Іване, ми з тобою домовилися, - сказав Сергій експедиторові, встромлюючи

тому в нагрудну кишеню піджака декілька стодоларових банкнот, - щойно щось

цікаве для нас почуєш від свого шефа, даси знати ось по цьому факсу...

Сергій вивів пальцем шестизначний номер на запиленому бічному склі джипу і за якусь мить витер його. Потім самотужки ліг обличчям в траву, розкинувши ноги та поклавши обидві долоні на потилицю. Тим часом Антон та Степан, діставши з “дев`ятки” два автомата “АКМ” з відкидними прикладами, присіли з ними по різні боки автомобіля.

Роман став поруч Сергія , тримаючи в руках за спиною “ТТ”. Чорна запилена “Волга”, з`їхавши нарешті з дороги, помчала вздовж лісосмуги, здіймаючи хмару куряви.

За кроків двадцять до “Нісан- Патролу” вона різко зупинилася. Задні двері “Волги” поволі прочинилися. З темряви салону з`явилося щось дуже схоже на дуло великокаліберного кулемета. Всі насторожено заціпеніли... В наступну мить “дуло” поволі опустилося і вперлося в землю, перетворившись в звичайний інвалідний ціпок, за ручку протилежного кінця якого тримався середнього зросту товстун в сірому костюмі та світлій сорочці без краватки. Діставши з бокової кишені носовичка, він витер ним спочатку великі окуляри з товстими скельцями. Почепивши їх на перенісся, витер шию та лоба і сховав носовичка.

З-за скелець на Сергія несамовито втупились два витрішкуватих сірих ока удава, що ось-ось кинеться на свою жертву, або ж сама жертва влізе йому до пащі. За мить з “Волги” вийшло ще троє пасажирів в спортивних костюмах, тримаючи праві руки в кишенях широких шароварів, і завмерли біля неї. Товстун зашкутильгав назустріч Зінченку, продовжуючи колоти того недобрим поглядом. Зінченко теж зробив кілька кроків вперед, назустріч товстунові.

- Хто ви в біса такі?, - нервово почав заводитись товстун, зупинившись на відстані доброго стрибка від Сергія і спопеляючи його своїм гарячим та лихим поглядом, підсиленим збільшувальними лінзами окулярів.

- А ви, напевно і є той самий Леонід Мойсейович Пе-рель-ман ?,- по-одеські (питанням на питання) невимушено відповів Сергій, злегка прижмурюючи свої великі сіро-зелені, немов голодний лев під поривом зустрічного вітру.

- Моє прізвище то не ваше діло, - відрубав товстун, достеменно як нечемна квіткарка міс Дулітл, з “Пігмаліона” Бернарда Шоу, щойно переступивши поріг будинку професора фонетики Хіггінса, і продовжив:

- Я вимагаю пояснень ! На правах власника вантажівки і...

- І телевізорів, що в ній були, так ?

- Саме так, і телевізорів ! А по якому праву ви...

- Чудово, але мені дуже хотілося б, щоб за такими заниженими, демпінговими, цінами їх купували ваші земляки та одержували подвійну насолоду. Тому, прошу вас найскоріше, можна і сьогодні, вилучити їх з торгової мережі нашого міста, інакше це доведеться зробити моїм людям. В нас, шановний Леоніде Мойсейовичу є свій товар, на який з нетерпінням чекають оде-си-ти!

- Та ви що-о! У нас вільна країна і відтак ви не вправі мені заборонити продаж. Я змушений буду доповісти про вас кому слід...

- Не раджу. По одній простій причині – ті, кому слід, зможуть ненароком дізнатися

також і про те звідки ця техніка взялася у вас, зникнувши перед цим з системи

військторга в Німеччині...

- Та як ви смієте, сопляче ! Я її закупив в одній фірмі з ...

- Пане – товаришу Перельмане ! Про закупи можете плести казки кому завгодно, мене вони не цікавлять. Давайте-но краще забудемо ваше минуле і попрощаємось, виконавши те, про що я вас прошу. Інакше, якщо ви будете неслухняним, доведеться справу, здається номер дванадцять сімдесят вісім дріб один, доповнювати деякими деталями не на вашу користь...

Товстун раптово зблід, нижня губа в нього обвисла і заслинилася, неначе в змиленого коня. Відкривши рота і вирячивши, начебто риба, очі, він смикнувся правою рукою до власної кишені. Сергій обома руками вхопив товстуна за цю руку і спробував її викрутити. Однак товстун, завдяки розбурханій люті, виявився напрочуд сильним і з його кишені поволі все ж почав з`являтися пістолет. Гримнув постріл, але завдяки зусиллям Сергія, куля вилетіла кудись вбік. Спортсмени товстуна миттю впали в траву і повиставляли вперед обидві руки з пістолетами. Якби не зброя, могло б здатися, що вони виконують вправу по стрибкам в басейн. Антон одразу ж дав чергу з автомата над їхніми головами, після чого в “басейн “ вони все таки пірнули. Степан за мить, кількома стрибками, опинився перед плавцями і, стрільнувши в землю поряд з самими носами “олімпійців”, наказав, наче пустотливим дітям, скласти зброю.

Тим часом Сергій, давши коліном товстуну в “грішне” місце поміж здоровою та кульгавою ногами, відібрав нарешті у нього іменний пістолет, який все ж таки встиг підло вистрілити. В цій метушні ніхто навіть не звернув уваги на те, як мовчки, зціпивши зуби від болю, Роман, стоячий до того в кількох метрах від Сергія, почав поволі сідати в густу смарагдову траву. Ліва холоша модних брюк почала потроху змінювати колір на червоно-коричневий. Полишивши зігнутого в три погибелі Перельмана, Сергій запримітив, що з Романом щось негаразд і підійшов до нього. Своїм пострілом товстун таки зачепив нижню частину лівої ноги трохи вище ступні. Оглядаючи поранення і запримітивши дві дірки в холоші, що означало - куля пройшла навиліт, Сергій поволі почав заспокоюватись.

Антон тим часом міцним ударом ноги, як у футболі, по виставленим перельманівським сідницям, припасував зігнутого, неначе їжака, товстуна до групи “плавців”. Степан зостався стерегти лежачих, а Антон швиденько принісши з “дев`ятки” автомобільну аптечку, заходився біля пораненого. Куля зачепила лише трохи тіла на Романовій нозі, але крові чомусь було занадто багато – певно розірвало одну або кілька артерій. Антон затягнув гумовий джгут трохи нижче коліна, старанно обмив рану гідрооксидом водню і обережно забинтував її. Взявши одноразовий шприц, він зробив укол новокаїну із невеликої ампули в ногу. Роман лежав, стогнучи, в одних плавках та тенісці на траві. Антон , пораючись біля його ноги, потроху щось лагідно бурмотів тому, від чого Роман почав поволі заспокоюватись і виходити з шокового стану. Потрібно було щось робити з полоненими. Трохи повагавшись, Сергій по-черзі пообмотував липкою стрічкою, “скотчем”, всім гостям руки аж до ліктів. Потім по смужці наклеїв на губи. Водія “Волги” він всадовив на його місце, примотавши тому праву руку до важеля перемикача швидкості, а ліву – до керма автомобіля. Завівши двигун, Сергій наказав решті гостей влізти до “Волги”. Останнім в салон вліз Перельман, ненависно смажачи Сергія презирливим поглядом. В салоні зробилося занадто тісно, так, що Степан насилу зачинив двері. Сергій вдарив долонею по капоті – рушайте, мовляв - і “Волга” велетенською чорною черепахою натужно попливла вздовж лісосмуги, час від часу шкребучи трубою глушника ґрунтову дорогу. Роман чомусь ні з того ні з сього засміявся, але одразу ж зойкнув від пекучого болю, піднявшись і обіпершись на дужі плечі хлопців. Тримаючись за них, поволі заплигав до джипу на здоровій правій нозі. Зібравши всю зброю, Степан викрутив декілька гвинтів з внутрішньої обшивки “дев`ятки” і порозпихував її в порожнечі кузова. Сівши сам за кермо “дев`ятки”, він завів двигун і повів автомобіль слідом за джипом, що вже зрушив з місця, ввібравши до себе Сергія та Антона з пораненим Романом. Теплий липневий дощ з-під навислих вайлуватих та сірих хмар закапотів їм вслід, прибиваючи до землі куряву. В супроводі дощу Сергій зі своїми хлопцями в`їхав в невелике містечко, де мешкав Богдан...



Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 10:38

Глава 3.(продовження)



Богдан зателефонував знайомому хірургу, щоб той оглянув Романову ногу, нібито необережно зачеплену електричним різаком - “турбінкою” в процесі розпилу металевого кутника в Богдановім гаражі. Хірург сказав, що чекає в ординаторській відділення і Антон зі Степаном одразу ж повезли Романа до містечкової лікарні.

Відправивши пораненого з хлопцями до лікаря, товариші зосталися вдвох. Бачилися вони в останній раз аж гей-гей коли, років зо два тому, ось Сергій і поцікавився, як справи у Богдана. Дізнавшись з невеселої Богданової розповіді про реальний стан речей, про скрутне фінансове становище хазяїна майстерні-магазину, Сергій мовчки дістав з кишені пачку доларів з портретами Франкліна і поклав на стіл поруч з “гравітоном”.

- Тут дванадцять тисяч, - спокійно промовив Сергій, - остання Перельманівська виручка за якою він навряд чи коли–небудь з`явиться. Ти поки що злазь з процентів, а там видно буде – може колись і мене виручиш, хтозна як воно в житті може статися.

До речі, що це в тебе за штуковина така – гра- ві- тон? Ти ба...

Подякувавши за своєчасну допомогу, Богдан коротко розповів товаришу про свій винахід, заінтригувавши уяву Сергія, який мало не впав з обертового лабораторного стільця.

- Богдане! Закинь все, а прилад дороби!, - гарячкуючи та вчепившись обома руками

за плечі співрозмовника повчально заговорив Сергій, - Ти навіть не уявляєш, які

шалені гроші можна заробити на цьому диві! Нобелівська премія в порівнянні з

цими грішми - це як копійки на сніданок школяреві! Ні, потрібно діяти по-іншому,

а то знову сидітимеш без гроша в кишені, такий собі винахідник – альтруїст, жертва

податкового пресу. Склади-но хутенько перелік необхідних деталей і взавтра вони

лежатимуть на твоєму столі, тільки “запусти” прилад ! А я, власне, продумаю, які

саме моделі необхідно створити спочатку, прорахую оптимальні канали збуту,

прибуток і таке інше . Ми поставимо його на “конвейєр”!

Богдан завжди захоплювався організаторським та бізнесовим талантами Сергія, його вмінню з будь-якої речі робити гроші, матеріалізувати здавалося б міфічну ідею.

І ось тепер, Богдан навіть і не міг уявити собі, що його прилад так зацікавить Сергія. Ще більше йому сподобалася ідея заробити купу грошей з допомогою непоказного на вид “гравітона”, про постійну нестачу яких годі й говорити. Богданова дружина майже щоденно та монотонно допікала його, за те, що він не вміє достойно заробляти ті самі кляті гроші.

“Подивись, он як інші люди вміють “крутитися” - мають все. А ти, крім боргів та своєї фірми не маєш нічого! Мали ми гарну машину – продали, мали відеокамеру - продали, мали дачу – продали ! А де ж ті всі гроші поділися, га? Може ще квартиру продамо ? Ага, зараз !

Сусід наш Василь, вже третю машину купує, має два будинки і жінка його ходить розодягнена, наче артистка якась ! А знаєш, чому? Та тому, що він не займається різними електронними дурницями, як ти там на своїй фірмі в дротах та паяльниках, а відкрив два продовольчих магазина та бар, ще й поставив на базарах своїх реалізаторів. І ніяких інститутів не закінчував. Живе і не роздумує, як ти, а робить гроші. А ти, нехитрий ледар, скоро босий ходитимеш на свою збанкрутілу фірму. Бачиш, що твої телевізори не продаються - займись продовольчими товарами. Люди ж бо хочуть, і будь певен, завжди хотітимуть поїсти та випити! Ти ж боїшся перетрудитися фізично. Все головою він буцім то думає, сердешний; а мені здається, що сідницями... Ох, нагородив же мене бог чоловічком !”- повсякчас завчено бурмотіла невдоволена Оксана, немов стара теща. Після таких “мозкових атак” Богдан і сам інколи задумувався – а чи не варто було б зайнятися іншою справою, біль прибутковою, але висококласного електронника чомусь не тягнуло до “барної” та “базарної” групи процвітання. Його вабило в загадковий світ друкованих плат та блоків. Принципові схеми він, неначе віртуозний музикант, читав з “листа”. За такого спеціаліста на Заході варто було б віддати декількох найкращих. Але в себе на Батьківщині, як і мільйони його колег-інженерів він не був потрібен нікому...

За вікном добряче засутеніло і якби не шум двигуна “Нісан – Патрола”, нараз підкотившого до дверей майстерні, його самого, наче товсту чорну акулу з поруччям від старого нікельованого ліжка в зубах, годі було б розгледіти в темряві. Сергій підвівся і посміхнувся на прощання .

- Богдане ! Я вже їхатиму, - сказав він, відкриваючи двері майстерні – магазину, і додав:

“А ти, все ж послухай мене та берись до роботи над завершенням “гравітона”, про який нікому і нічого не патякай. Це наш бізнес –“фифті - фифті”. Прибуток, якщо все складеться так, як я міркую, будемо ділити на двох. До речі, на дверях повісь табличку -

“Ремонт приміщення”, наприклад, аби ніхто тебе не турбував зайвий раз і помічника свого відпусти на місяць погуляти, щоб не плутався під ногами й не заважав думати. Свій телефонний апарат викинь – взавтра я передам тобі факс з автовідповідачем та мобільний телефон. Ніби все, бажаю тобі творчих успіхів і удачі. Ну, бувай наразі ...”

Міцно та тепло потиснувши Богданову руку, Зінченко щез у вечірньому мороці під звуки далеких розкатів грому та переблимування поодиноких блискавок на небокраї, наче таємничий Мефістофель, впустивши в прокурене приміщення замість себе, знадвору, вологу озонову струмину чистого повітря. Автомобіль – акула, склавши двері – плавники, поволі відплив від техноторгового центру “Електронсервіс”.

Богдан деякий час постояв на високому ганку, проводжаючи поглядом зникаючого в кінці темної вулиці джипа і подався до приміщення, краєм ока вмітивши швидко промайнулу під вікном майстерні темну постать, що ніби привид, одразу ж розчинилася в темряві...
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 10:46



Глава 4.



По великому строкатому килиму власного домашнього кабінету, обставленому безліччю книжних полиць, шкіряним диваном з кількома кріслами, просторим письмовим столом, на якому можна було б грати в настільний теніс, походжав, злегка шкутильгаючи

Перельман з трубкою радіотелефону біля великого волохатого вуха. Почувши нарешті довгоочікуваний сигнал виклику, він впав на диван і важко засопів, вслуховуючись в першу телефонну фразу:

- Слухає помічник прокурора Демченко !

- Вікторе Михайловичу! Вітаю ! Скільки ж часу не бачилися, гей-гей ...

Перельман турбує. Допоможи з деякою інформацією...

- А-а, це ви , Леоніде Мойсейовичу, радий вас чути. Як там живеться самотньому

холостячку? Жіночки не докучають, га? Ха-ха-ха...

- З цим все гаразд - докучають шмаркачі з вашого сонячного міста ...

- Які проблеми, Мойсейовичу ? Тільки назвіть прізвища і ми швиденько їх поставимо на місце так, що й забудуть ...

- Та ні, не треба . Це ж дрібнота, що корчить з себе бозна – що. Я й сам з ними розберуся ... Мені б інформацію про власника автомобіля, номерний знак

З 17-30 ОД, чорного джипа марки “Нісан – Патрол”. Зможете ?

- Звичайно, зачекайте хвильку, зараз ввійду до бази даних ДАІ...

Перельман підвівся з дивану і подався до письмового столу, припадаючи на ліву ногу. Ось вже дві неділі минуло з того часу, як він, бавлячись з однією

пишногрудою та гарноногою блондинкою у власній сауні з басейном, підвернув на мокрій слизькій кахлі собі ногу, яка чомусь занадто повільно відновлювала свої функції, а це в свою чергу вже починало не на жарт дратувати ...

- Алло, Леоніде Мойсейовичу ! Записуйте : Кондратюк Семен Васильович, 1929 року

народження, проживає по вулиці Хімічній в будинку номер сім, квартира три.

Має автомобіль марки “Запорожець” ЗАЗ 968 А, кузов номер... Щось не те...

- Стійте, стійте! Досить, дякую. Ці молокососи мене таки розіграли...

“Запорожець”, швидше за все, стоїть десь під будинком без номерів... От чорти, та

й годі. Вікторе Михайловичу, якщо вам не важко, скиньте мені краще список всіх

володарів джипів чорного кольору марок “Нісан – Патрол” ...

Через кілька хвилин перед Перельманом лежав список з сорока семи чоловік.

- Дякую, Михайловичу, виручили ви мене, - потираючи підборіддя замуркотів

товстун, - заїздіть в гості! В мене для вас є та-а-ка молодичка ! Так, що чекаю.

Всього вам найкращого, ще раз красненько дякую і до побачення ...

Закінчивши розмову, товстун почав уважно вивчати в першу чергу імена

володарів зареєстрованих автомобілів. Зі слів експедитора Перельман знав, що його конкурент мав древньоримське ім`я - Сергіус, або ж Сергій, що в перекладі означає - вельмишановний. “ Буде тобі моє шанування, ще й яке... Ось тільки знайду тебе...”- вирувало в Перельманівській голові, а злегка тремтячий тоненький олівець тим часом по черзі викреслював з одержаного списку людей з різними іменами, окрім “вельмишановних”-Сергіїв. Залишилося шість Сергіїв. Перельман продовжив викреслювати з них спочатку найстарших. Залишилося три чоловіка, двоє з яких були за віком старші від конкурента на якийсь десяток-півтора років. Отже, залишився Зін-чен-ко ! Вельмишановний Сергій Тарасович, 1967 року народження, прописаний за адресою: м. Одеса, проспект Миру, 7/24 !

Перельман задоволено розм`як, наче велетенський хом'як, на дивані, відкинувши вбік олівець та список. Він таки вирахував свого ворога! В його голові, ще в загальних рисах, визрівали плани помсти. І він селектував їх, смакуючи кожний, комбінуючи їх в різноманітні варіанти букетів, отримуючи нелюдську, маніакальну насолоду.

Суперник має бути по-ка-ра-ним!

Спочатку постраждає його бізнес, а потім і він сам... А-мінь...

Перельманове обличчя пройнялося єлейністю інквізитора, взявши спокійно трубку радіотелефону, що лежала поруч на дивані, він почав набирати якийсь телефонний номер...

За годину в кабінеті мелодійно засюрчав дзвоник, кнопка управління яким знаходилась біля вхідних воріт будинку. Автоматично ввімкнувся відеофон і на його екрані

з`явилися дві кремезні постаті чоловіків, одягнених в темні теніски та світлі штани.

Перельман натиснув білу кнопку - ворота поволі прочинилися, впустивши гостей. За якусь мить чоловіки вже стояли в кабінеті, принісши з собою терпкий запах міцних сигарет та тонкий аромат чоловічих парфумів, змішаний з ледь вловимим спиртним видихом.

Хазяїн гидливо поморщився і, запросивши гостей присісти, одразу перейшов до справи.

- Потрібно розшукати в Одесі ось цього пацана, - товстун подав гостям заповнений

дрібними літерами блокнотний аркуш, - і зробити так, щоб про його бізнес стало

відомо всім фіскальним органам. Для цього потрібно буде знайти хоча б один з

його підпільних заводиків чи цехів. Самого хазяїна поки – що не чіпати...

Хоча полякати не завадить.

- Це буде коштувати п`ять тисяч доларів, - промовив хриплуватим голосом один із

гостей , певно старший, і продовжив:

- Надто ризикована справа ... Та й чималі витрати будуть, самі розумієте...

- Гаразд, - просопів товстун і, діставши із шухлядки письмового столу зелену пачку папірців, і повів далі :

- Тут дві з половиною, решту одержите, як і годиться, після закінчення справи.

Гості мовчки взяли гроші і, попрощавшись з господарем, нечутно вислизнули із кабінету. Відеофон, показавши плавно від`їхавшого світлого “ Мерседеса”, вимкнувся, полишивши на сірому екрані зірчатоголубу крапку.

Перельман вдоволено відкинув гладке тіло на спинку м`якого крісла і приплющив очі, переглядаючи подумки різноманітні варіанти знеславлення та знищення своєї жертви...











Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 10:51





Глава 5.

Молоденька та вродлива медсестра хірургічного відділення Ольга Філатова з нетерпінням, час від часу поглядала великими сірими очима на стрілки настінного годинника. ЇЇ чергування в хірургічному відділенні ось-ось повинно було закінчитись, а змінниці все ще не було. Нарешті двері ординаторської відчинилися і через поріг неквапно переступили “платформи” Надії Василівни, вже немолодої повненької блондинки.

- Що, Олечко, заждалася ? Ну біжи вже, не гай часу, а то твоя подружка вже чекає.

Он лишень поглянь, - приємним материнським голосом проворкотіла “сестра на ніч”,

як іноді полюбляла жартувати з себе – нічної чергової медсестри Надія Василівна,

показуючи крізь вікно ординаторської на струнку дівочу фігурку біля воріт лікарні.

Ольга , краєм ока глянувши у вікно, хутенько скинула білий халат і взула замість легеньких босоніжок модні лаковані туфельки на тоненьких підборах.

- Спокійного вам чергування, Надіє Василівно! – проспівала Ольга і, блиснувши

чарівною дівочою посмішкою, випурхнула з приміщення. Її туфельки гучно зацокотіли по коридору і за якусь мить вже були на вуличному асфальті , поряд з такими ж туфельками Ніни, найближчої подруги та колеги по медицині. Взявшись під руки, дівчата, неначе тягнучи кудись одна одну, поспіхом задріботіли в напрямку залізничного вокзалу.

Поодинокі перехожі чоловіки почувалися вкрай незграбно під вражаючими натисками молодих посмішок та привабливих осяйних дівочих очей. Пружні, випромінюючі здоров`я та безтурботність молодості фігури красунь, невидимою силою примушували обертатися

чоловічі голови, для того, щоб глянути хоча б іще раз услід досконалим створінням природи. І чим старша голова оберталася, тим більш глибшим та сумнішим було її зітхання – пройшла молодість...

Фірмовий потяг “Чорноморець” (Київ – Одеса), як і належить всім фірмовим, нечутно та плавно і солідно порівнявся із довгим пероном. Двері тамбура шостого вагону м`яко відчинилися, піднявши і відвівши вбік металевий поріжок. Нагрітий на сонці, трохи пропилений та зморений вагон жадібно почав ковтати своїми відчиненими дверима свіже надвечірнє повітря чистого провінційного містечка, розраховуючись за цю насолоду прибулими пасажирами. З поміж них всіх найціннішим та найдорожчим для дівчат був стрункий чорновусий юнак у формі військового з валізою в дужих руках. Опустивши на сірий асфальт перону валізу, красень – гусар, підхопив обома руками підбіглих до нього дівчат за тендітні талії і з веселим сміхом легенько підняв їх. Від двостороннього поцілунку лице випускника військового училища запломеніло невимовною радістю та теплою рожевою губною помадою.

- Гвардії лейтенант Філатов прибув у ваше розпорядження, - чітко відрапортував офіцер і акуратно опустив струнконогих щебетух долу.

Ольга та Ніна обидві були палко закохані в цього чудового хлопця, але любили його різною любов`ю . Ольга – як сестра, Ніна – як наречена. Олег Філатов прибув до них у містечко, де жила їхня з Олею бабуся Віра Тихонівна і куди, після закінчення медучилища за направленням приїхали подруги. Працювали вони медсестрами в міській лікарні і жили разом в кімнаті Ольги на другому поверсі затишного будинку покійної матері Ольги та Олега . Матір померла під час важких пологів, встигнувши дати життя їм обом. Батька вони майже не пам`ятали . Він, будучи військовим, через кілька місяців по смерті мами, одержав призначення в Ленінградський військовий округ. З того часу вони ще малими дітьми бачили його кілька разів, а згодом дізналися, що тато оженився на дочці відомого маршала. З тих пір він вже й не признавався до своїх дітей.

Бабуся Віра змушена була продати свій невеликий будиночок на околиці містечка і переселитися до онуків. Дід Кирило, її чоловік, з війни не повернувся, тому вона вдовувала в доньчиній хаті, віддаючи всю свою ніжність та нерозтрачену любов маленьким сиротам, які, виростаючи, до болю ставали схожими на її коханого чоловіка та їх милу донечку, що залишили її назавжди...

Віра Тихонівна, сидячи під крислатим горіхових деревом на широкій лаві, застеленій домотканим килимком, завчено прислухалася до далеких звуків залізничної станції, пошепки відзначаючи про себе коли і який потяг зупинявся та відправлявся знову. На подвір`ї, під густою зеленою виноградною аркою горіла невелика електрична лампа, кидаючи поодинокі тіні лапатих листків на великий овальний стіл. На столі акуратно, немов у ресторані, були розкладені старовинні тарілки, ножі, виделки й ложечки. Велика супниця, дбайливо огорнута в кілька шарів вишитим рушником, зігрівала в собі смачну святкову вечерю. В центрі столу величалася півторалітрова карафа з домашньою горілкою – малинівкою поряд з такою ж сусідкою, але наповненою старим запашним вином з винограду сорту “Лідія”. В глибокій тарілці, немов рубінові більярдні шари, виблискували свіжовимиті помідори. Смарагдового кольору огірки разом з довгокосою молодою цибулею, наче молодята, сховалися під білосніжною серветкою...

Довгождано скрипнула хвіртка, впустивши нарешті на подвір`я заливистий і щасливий дівочий сміх упереміш з бадьорим чоловічим тенором. Бабуся Віра поволі підвелася і незчулася, як опинилася в обіймах любого онука Олега. На її сяючих очах з`явилися сльози, сухенькі руки ніжно обхопили хлопцеву шию.

- Рідненький мій, ось ти вже який став... - тремтячим голосом привітала Віра Тихонівна онука , на якусь мить заціпенівши в небутті .Далі, спохватившись, заметушилася і вже до всіх:

- Що ж це я... Сідайте, мої дорогенькі, сідайте любі, будемо вечеряти !

Всі дружно й гамірно розмістилися навкруг столу. Олег опинився навпроти бабусі,

оточений з обох боків ромашковими посмішками дівчат. Відкривши свою валізу, дістав звідти три різних пакунки для милих його серцю жінок. Цілуючи кожну з них, вручив їм подарунки. Опісля дістав свій диплом і демонстративно підняв його вгору. Дівчата навперебій почали тягнути матову, малинового кольору, книжечку кожна до себе, але Олег, засміявшись, протягнув її бабусі . Старенька, діставши з кишеньки вбогого піджачка окуляри, почала урочисто розглядати документ, тихим голосом розповідаючи його зміст. Дівчата, злегка пригорнувшись до Олега, принишкли і з цікавістю слухали.

- ... присвоєно звання лейтенанта,- закінчила читати Віра Тихонівна.



На очах старенької заблищали сльози. Чомусь пригадався їй такий же офіційний стиль “похоронки”, що повернулася з війни замість її Кирила... Втерши сльози, бабуся повернула Олегові диплом. Сховавши окуляри, вона мовчки поцілувала онука і вже веселішим голосом промовила:

- Сину мій, нехай тобі щастить в житті. Будь завжди молодцем і нас ніколи не забувай. Давайте–но , любі мої, вип`ємо за нашого молодого лицаря!

Всі дружно зацокалися наповненими келихами, ожило зашуміли. Тепло від

нагрітого за день кам`яного будинку лагідно випромінювало якусь свою невловиму ніжність, зігріваючи тіла, душі та серця...

- Нареченим гірко – гірко !, - спохватившись, задиркувато та весело гукнула Ольга і

разом із усміхненою бабусею почала плескати в долоні. Олег і Ніна, трохи зніяковівши, підвелися та злегка лагідно поцілувалися. Ніна почала зустрічатися з Олегом ще зі школи, мало не з четвертого класу. Своє кохання вони зберігали незайманим всі ці роки Олегового навчання, після якого домовилися одразу ж побратися. Звісно, що Ольга трохи заздрила своїй подрузі - такого хлопця, як її брат, варто було б пошукати та й не так просто знайти. А всі оті претенденти на її, Ольги, руку та серце виглядали доволі жалюгідно в порівнянні з Олегом, як ідеалом справжнього чоловіка, а відтак майже не мали ніяких шансів на здійснення своїх бажань.

“Де ж той єдиний, мій... Та що це я - радість така в домі ! А відтак, непогано було б послухати якусь веселу музику, а там і ліричну...для себе. ”- пронеслось в дівочій голові і Ольга підвелася, щоб принести старенький магнітофон, але одразу ж пригадала, що він в ремонті, а забрати його вони з Ніною чомусь весь час забували.

“ Що ж, доведеться якось сходити самій, а то Ніну від брата вже, мабуть, ніякою силою не одірвеш... Почнеться кохання з вечора до рання. Ну і нехай, зрештою віддати брата найкращій подрузі це навіть не найгірший варіант.

Буде потім в кого запитувати та взнавати, яке ж бо воно подружнє життя з усілякими там чоловічими та жіночими подробицями...” – подумки зітхала Ольга, запропонувавши всім заспівати, позиркуючи на враз розквітлу маслооку подругу, що не відпускала Олегової руки, тулячись весь час до нього. І , наче справжнісіньке тріо Мареничів, дівчата з Олегом, обнявшись , заспівали в два голоси:

“ Тиша навкруги ... Сплять в росі луги.

Тільки ти і я, та ясна зоря...

Розкажи мені, розкажи...”

Подих теплого вітру підхопив пісню і легко та грайливо полетів з нею,

немовби з ніжною коханою, в оповитий місячним туманом далекий чарівний луг.







Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 10:54



Глава 6.

Вже другу неділю Богдан вовтузився з “гравітоном” зранку й до вечора. Пристрій вже був практично повністю укомплектований, але ніяк не вдавалося відрегулювати рівень биття частот, який чомусь був занадто низьким і нестабільним. Нарешті на екрані осцилографа С1-65 з`явилася бажана осцилограма і завмерла, чітко засинхронізувавшись.

Богдан вдоволено підвівся і діставши з кишені пачку “Мальборо”, взяв з неї сигарету, хруснув запальничкою і спрагло затягнувся ароматним, з присмаком кави та шоколаду, димом. “Гравітон” теоретично і практично вже міг працювати. Нетерпілося перевірити його дію наочно на мізерній потужності, спочатку на якомусь легкому предметі, от хоча б і на старій коробці звичайнісіньких сірників. Богдан взяв до затремтілих від хвилювання рук

теплий важкенький прилад і урочисто навів його на лежачу на столі коробку сірників, натиснувши кілька кнопок управління. На превелике здивування, коробка продовжувала незворушно лежати, ледь відкрита, ніби глузуючи й показуючи Богданові свого язика. Богдан знову заклацав кнопками, засовгав важельками, збільшуючи таким чином вплив “гравітону” на непіддатливу коробочку. Нарешті – о, диво! - коробка поволі почала з`їжджати, злегка вібруючи і ворушачи в собі сірниками, до краю столу. Довібрувавши на самісінький край лабораторного столу, вона раптом різко відірвалася від нього і ... гучно та важко ляснулась об діелектричний килимок на підлозі під столом. Винахідник – випробувач отетерів від звуку падаючої невеликої коробки, що одночасно скидався на суміш звуків хрускоту впавшого з висоти паперового мішка, наповненого макаронами та ляскоту великого батога

по спині бегемота...

“... або ж великого віслюка”, - подумки завершуючи опис звуку падіння Богдан, переводячи подих та змахуючи з чола краплистий піт. Замість того, щоб плавно та легко піднятися над поверхнею столу, коробка навпаки, важко впала додолу. А це означало, що полярність збуджувача штучного гравітаційного поля в приладі була встановлена невірно.

Богдан , відгвинтивши масивну кришку приладу, почав зосереджено розглядати нутрощі “гравітону”, перепаюючи деякі з чисельних дротів.

Затьохкав мобільний телефон, подарований Зінченком. Телефонував сам Сергій, повідомляючи , що через хвилин десять він вже буде в нього – довелось бо затриматися перед самим в`їздом до містечка на посту ДАІ, якому місцеві автолюбителі давали влучні назви на зразок девізу: “дай і часу не гай”. Дехто просто називав його –“дай”, а хто – “дої”, від дієслова “доїти”. Зазвичай, водії не боялися його проїжджати, але коли на пост заступали чужі, невблаганні “даішники” з сусідніх районів, його обминали десятою дорогою, зберігаючи не густе “грошовите” молоко для власних потреб. “Даішники”, ці державні “королі” доріг, замість пильнувати безпеку дорожнього руху, стан розбитих доріг та невпорядкованість всього іншого, методично збагачували власний бюджет за рахунок водіїв стареньких вітчизняних автомобілів. При бажанні, звичайно, в будь – якому транспортному засобі не занадто багатого водія можна знайти яку–небудь штрафну ваду, на зразок “лисої” гуми, відсутності вогнегасника чи знаку аварійної зупинки ,або ж відвертій прадавності автоаптечки та відсутності талону щодворічного здирницького техогляду. А ще ж і відповідний подих після вчорашнього свята, хоч ні для кого не секрет, що їздити п`яним-п`янісіньким можна тільки їм, “королям” доріг, працівникам міліції та ще різноманітній братії типу : депутат , прокурор, слідчий, суддя, великий начальник тощо. Може й звичайний чоловік бути напідпитку, але, маючи в кишені зелене посвідчення Франкліна, або ж тих самих сто доларів, за яких тебе – благодійника, “даішники” супроводять прямо до самої домівки, побажавши чемненько доброї ночі...

Богдан закінчив паяти і знову повернувся до невдало закінченого випробування. Націливши знову “гравітон” на коробку сірників, що так і лежала на підлозі, він чомусь згадав, що сам процес паяння можна ще називати дивним, прийшлим та запозиченим від поляків, правильним на думку деяких теоретиків української мови словом – лютування!

Звичайний паяльник при цьому величався лютовником.

“ Цікаво, що зміниться після мого, так би мовити, лютування?” , - подумав Богдан і посміхнувся про себе, пригадавши, як він декілька разів на запитання товаришів, чим він займається, відповідав, що лютує, тобто – паяє. Всі, як один, його заспокоювали, радили берегти нервову систему і вважали за доречне не з`являтися йому на очі деякий час.

Коробка з сірниками знову зашаруділа і ... легко відірвалася на декілька сантиметрів від підлоги. Нарешті ! Богдан збільшив трохи потужність – коробка піднялася ще на півметра і завмерла. Обличчя молодого інженера засяяло широкою посмішкою щасливого батька, вдоволено спостерігаючого за веселими перевертами свого малюка на м`якому килиму у власному будинку. Богдан додатково задав “гравітону” режим обертання і зачудовано дивився, дивився, дивився... Картина нагадувала невагомий рух предмета на борту орбітальної космічної станції. Це диво марилося і снилося йому майже щоночі.

І ось нарешті він сам власноруч має змогу створити локальну невагомість, змінюючи напрямок та силу гравітаційного поля навкруги окремого предмета...

Нарешті до Богданових вух дисонансом донісся монотонний стук у двері майстерні, на який він вже близько хвилини не реагував, знаходячись під сильним враженням від роботи “гравітону”. Богдан вимкнув “гравітон”- коробка з сірниками одразу ж впала

додолу - і, поклавши прилад на полицю, пішов відчиняти двері Сергію.

Однак, на порозі, замість його товариша Зінченка Сергія, стояла вродлива темнокоса дівчина, зросту вище середнього з виразними променистими сіро-зеленими очима на правильному овалі ніжно-чистого обличчя, чорними дугоподібними бровами, акуратним прямим носиком і рожевими м`якими , дещо дитячими, губами . Ситцеве плаття світлого кольору особливо чітко відтіняло злегка засмагле гнучке, напрочуд гармонічне тіло. Гарно розвинені пружні груди величаво здіймалися над мініатюрною талією, що плавно переливалася в округлі стегна. З лівого боку на стегна спадала густа блискуча темно-каштанова коса, чудово пасуючи до лакованих чорних туфельок на струнких ногах. Від дівчини пахло ледь вловимим свіжим квітковим букетом, нагрітим сонячним промінням після літнього дощу. ЇЇ ніжні руки тримали невелику жіночу сумочку. Гарне дівоче обличчя від чудової невимушеної посмішки, стало ще прекраснішим...





Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 11:03



Глава 7.

В затишній спальні невеликої трьохкімнатної квартири Зінченка, майже в самому центрі міста, потроху починало розвиднятися. Сам хазяїн лежав на правому боці і ледь чутно сопів. Ковдра, як завжди, валялася на підлозі біля ліжка, немов велика вовняна ганчірка для натирання паркету. Біля неї гігантським завмерлим кольоровим метеликом розпластався відкритий журнал “Радіоаматор”. Вранішню тишу зрідка порушувало поодиноке неголосне перегукування ще сонних двірників та ритмічне пошкрябування об асфальт їхнього реманенту. Поступово до цих звуків приєднувалися ранкові переспіви міських птахів і віддалене кигикання чайок та бакланів. Зненацька в це напівсонне звукове марево ввірвалося різке й тривожне калатання дзвоника.

- Ма-алла-ко-о! Ма-алла-ко-о! Свєжеє мал-лак-ко-о!.., - несамовитим, якщо не біснуватим, воланням якийсь чолов`яга сповіщав сплячих мешканців декількох багатоповерхових будинків, тягнучи за собою на невеликому візку сорокалітровий молочний бідон з припасованим за ручку пом`ятим алюмінієвим черпаком.

Сергій, як завжди, прокинувся розлюченим ... Якби не цей “молоковоз”, ні, якби не цей “молокосос”, можна було б ще трохи поспати, а так... Як і всі “сови”, на відміну від “жайворонків”, Сергій вкладався спати не раніше першої, а то і другої години ночі, зате вранці прокидався дуже важко та з неохотою, хоча спав, як і подобає всім нормальним людям, не більше семи – восьми годин на добу. Спав, допоки не об`явився, цей вранішній молочний ... , забираючий щоденно у Сергія, принаймні години зо дві сну . Врешті решт, не всім же бути Наполеоном, що спав всього чотири години на добу, а всіх, хто дозволяв виділити собі п`ять годин на сон – називав жінками. Ті ж , хто спав шість і більше годин, були вже для нього ідіотами !

- Ма-алла-ко-о! Ка-а- му ма-алла-ко-о! Свєжеє мал-лак-ко-о!.., - не вгавав “молочний бізнесмен”, щосили калатаючи саморобним, але напрочуд проймистим та заливистим дзвоником, одержуючи якусь садистську, мабуть – Наполеонівську чи півнячу, насолоду, пробуджуючи сотні людей.

- А щоб ти заллявся отим своїм молоком, гад проклятий..., - ніби якусь молитву, чи закляття, щоранку стиха пробурчував Сергій, насилу розплющуючи очі, знаючи, що сон вже не повернеться, так само як і продане з бідона свіже молоко. Цікаво, кого більше на світі -

тих, хто любить молоко, чи тих, хто – ні ? Сергій чомусь не любив молока ще з малого. Його мати одержала влучний удар по власній голові першою ж , наповненою цією рідиною, пляшечкою від свого первістка, намагаючись привчити того до нематеринського молока. Надалі він відвертав голову від будь – яких страв з молоком. В дитячому садку Сергійка все ж таки намагалися примусити спожити цілющий нектар, але малий вперто стояв на своєму. Остаточно він зненавидів молоко, а заразом і манну кашу після насильної та вдалої спроби виховательки нагодувати його манною кашею на молоці. Якось одного разу, знову залишившись наодинці з тарілкою каші в молоці, він, як завжди, довго і стійко “голодував”, допоки нянечці не набридне його чекати. Відтак, забравши з-під носа “їдока” тарілку, вона вигорнула її зміст у відро для харчових відходів, а малого відпустила до решти дітей, які вже півгодини гралися. Ощасливлений такою подією, Сергійко не довго побував на “волі”. Міцні та невблаганні пальці виховательки віднайшли його вухо серед інших вух любителів молочних продуктів і потягли за нього назад – ой, леле!- до обіднього столу. Нянечка, щоправда, розвела руками – немає, мовляв, вже каші – вся закінчилася. І тоді... Бр-р! Тоді розлючена вихователька власноруч насипала малому хитруну в чиюсь брудну тарілку каші із ... помийного відра і використавши перевагу в силі, таки не залишила хлопця без обіду...

Автоматично запрацював домашній факс, показуючи зі свого чорного вузького роту –щілини короткий язик білосніжного аркушика термопаперу. Чиркнув механізм самовідрізу і аркушик впав на журнальний столик. Виплюнувши свіже повідомлення, факс теж об`явив “голодування”, блимаючи червоною лампочкою сигналізації , сповіщаючи про закінчення термопаперу.

Вимкнувши блимаючий апарат, Сергій зосередився на одержаному повідомленні

Наступного змісту без підпису відправника:

“ ЧЕКАЙТЕ НА ДВОХ ГОСТЕЙ НА БІЛОМУ “МЕРСЕДЕСІ ”, НОМЕР Н 48 – 44 ВІ.

ВОНИ - ПРИВАТНІ ДЕТЕКТИВИ. МАЮТЬ ЗВ`ЯЗКИ В КРИМІНАЛЬНОМУ СВІТІ.

ЇМ ДОРУЧЕНО ЗНИЩИТИ ВАШУ СПРАВУ, МОЖЛИВО Й ЗА ДОПОМОГОЮ

ФІСКАЛЬНИХ ОРГАНІВ, ЯКИМ ВОНИ ПОДАДУТЬ ВІДПОВІДНУ ІНФОРМАЦІЮ.

ГОСТЯМ ВІДОМА ВАША АДРЕСА, ТЕЛЕФОН, ПАСПОРТНІ ДАНІ.

ГОСТІ ВИЇХАЛИ З НАШОГО МІСТА О ШОСТІЙ РАНКУ.”

Це було повідомлення експедитора Перельмана. Сергій подумки похвалив себе за виявлену обачність. Не даремно ж він пообіцяв експедиторові, що в разі одержання від нього тривожного сигналу, Сергій додасть до тих п`яти сотень, раніше одержані Іваном, іще стільки ж. Розрахунок на жадобу до грошей спрацював по тривіальній схемі:

інформація – гроші – інформація -...

Потрібно було щось робити. Сергій ще раз уважно прочитавши повідомлення експедитора, зателефонував Романові і наказав тому негайно приїхати. Пройшовши на кухню, Сергій ввімкнув електричну кавоварку і зготував собі декілька бутербродів.

Ввімкнув радіоприймач і налаштувавши його на “Русское радио”, сів снідати, слухаючи музику впереміш з виразними рекламними мікропостановками.



Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 11:07



Глава 7. (продовження)





Не встиг Сергій доїсти останнього бутерброда, як заспівав мелодію з пісні “Широка страна моя родная” вхідний сигналізатор. На порозі з`явився впрілий та задиханий Роман. Дожовуючи, Сергій жестом запросив гостя до кухні і ознайомив зі змістом вранішнього повідомлення. Обговоривши новину, молоді чоловіки почали складати план своїх дій в цій

складній та небезпечній ситуації. Особливо чітко створювати плани всіляких операцій, не тільки бізнесових, і не менш результативно організовувати їх виконання вмів тільки Роман. Сергій же завжди виступав у ролі опонента, такого собі песиміста, генеруючи зустрічні варіанти різноманітних перешкод на що Роман завжди знаходив адекватну відповідь – протидію. Ось і зараз, трохи подумавши, Роман почав :

- Потрібно спробувати “дзеркальний” варіант. Раз вони вирішили нас підставити, то чому б нам не підставити їх самих ? Я так думаю, що “гості” спочатку встановлять спостереження за твоїм будинком. Далі будуть відслідковувати всі твої поїздки, для створення карти маршрутів, з допомогою якої зможуть, на їхню думку, звичайно, встановити і місцезнаходження наших цехів. Звідсіля випливає такий собі висновок :

ми водимо їх за ніс, демонструючи “фальшиві” цехи, а тим часом підставляємо під монастир їх. Головне – не дати їм зрозуміти, що ми знаємо про їхнє існування, не сполохати. Тим часом, про всяк випадок, тимчасово згорнемо виробництво а всіх працівників відправимо кудись відпочити з сім`ями за рахунок фірми, аби подалі з міста.

Думаю, що хлопцям це сподобається ...

- Ясно і логічно, нічого не скажеш... Так і вчинимо, але доведеться це доручити тобі, бо

я ж відвідуватиму несправжні цехи. А що ти там ще говорив, щоб гостей самих ...

- ...підставити під прес правосуддя. Для цього, сам знаєш, існує різноманітний арсенал .

Наприклад, можна підкинути їм в машину щось заборонене, ну хоча б : наркотики, зброю,

патрони , щось із закривавленої одежі, фальшиві гроші тощо.

- Але ж вони не вилазитимуть з машини, може й спатимуть в ній ...

- Правильно, але тільки у тому випадку, коли вони знатимуть про наші наміри.

Тому встановимо непомітне контрспостереження і при першій же зручній нагоді,

а це може бути і їхня обідня зупинка біля якогось кафе, або спроба заночувати в

якомусь готелі, можливо й пляжна стоянка, на яку їх попросять підкинути двоє

гарненьких та невідмовних дівчат, зрештою – куди ти, туди й вони. Думаю, що

заманити їх кудись ми все ж таки зможемо. А торбинку із забороненими речами,

якщо не вдасться розмістити в салоні чи задньому багажнику, підкинемо знизу під

капот за лічені секунди. А тоді викликаємо з телефона-автомата “Беркута”, або

телефонуємо в звичайну міліцію, дублюючи сигналом в СБУ і вже гості матимуть

проблеми, а не ми . Поки вони будуть доводити органам, що вони не такі вже й

погані хлопці, ми матимемо достатньо часу, аби ще щось цікаве втнути ...

- Ну, гаразд, Романе, їдь і займайся необхідними приготуваннями, а я буду вдома, заодно спробую зателефонувати Сашкові з Вінниці, може він щось знає про тих детективів, своїх земляків. В разі чого, дам тобі знати...

Провівши Романа та зачинивши за ним масивні металеві двері своєї квартири,

Сергій подався до спальні. Зробивши декілька марних спроб додзвонитися до Олександра, він ввімкнув телевізор і впав на ліжко, напружено обмірковуючи ситуацію. На екрані з`явився один з чисельних закордонних серіалів, в якому гонораристі кінозірки клеїли з себе дурнів. Непоганий заробіток напевно мав і сценарист, який з невмирущою енергією писав і писав наївні життєві сцени, в яких актори “наліво і направо” жбурляли величезні купи грошей, зраджували по кілька разів один одного, а то і посягали на життя інших людей. Сергій скільки не аналізував всі події, що відбувалися на телесторінках цього та інших серіалів, ніяк не міг второпати, чому доброму та гарному він вчить глядача. Ніяких благородних, шляхетних, чи їм подібних відчуттів серіал не викликав. Кожний крок героїв був спрямований на підлість та помсту і брехню. Кожна помста, розпочинаючись , як правило шантажем чи гарно спланованою безвихідною ситуацією, закінчувалася то комічно, а то і трагічно. Грати в таких серіалах та ще за такі гроші, зміг би хто завгодно, а вже такий чоловік, приміром , як Зінченко, гарний, стрункий, обдарований приємним голосом -тим паче! Натомість він був “технічною зіркою” підпільного світу, бо відпрацювавши спочатку цілком законно та легально на протязі трьох років у власному малому підприємстві “Електротовари”, що розміщалося в невеликому орендованому приміщенні неподалік “Нового ринку”, він, як і тисячі інших його колег – бізнесменів, дещо таки зрозумів. Це “дещо” можна було приблизно описати такою фразою : “ З посткомуністичною державою в бізнесові ігри не грай (все одно програєш). Якщо хочеш все ж таки грати, чи то пак вести якусь більш менш прибуткову діяльність, старайся і піклуйся, аби вона про це не знала і не взнала. Тому, що правила гри вона може змінити в будь яку мить, а граючому з нею не залишає ніколи жодного шансу на перемогу...” За весь час тієї легальної бізнесгри , Сергієве мале підприємство витримало декілька різноманітних реєстрацій – перереєстрацій, велику кількість комплексних районних, міських та обласних перевірок тощо. В середньому, за кожну неділю доводилося приймати кількох перевіряючих з чисельних інстанцій, кожний прийом яких, обходився підприємству, а точніше – його власнику, в кругленьку суму штрафу, або ж хабара. В той же час вартість оренди та різноманітних ліцензій, патентів і усіляких дозволів зростала з кожною черговою спробою чиновників – законотворців “підсобити” бізнесові. Перевіряючий люд, вже й не криючись, розповідав, що в країні склалося вкрай важке ( а іншого ніколи й не було) економічне становище, слабкий бюджет, мовляв, тому їм нібито довели план на штрафи. Тому фірма така то повинна щомісяця штрафуватися на таку то суму. Ще більше бізнесменів дивували “новизною” авансові платежі на прибуток майбутнього періоду, якого ще не було, та й не могло бути одержано ніяк. Міські чиновники до того ж, за кожний свій підпис, рішення, дозвіл вимагали від бізнесменів “добровільні” пожертви в різні фонди. Дива творились і в інших бізнесових сферах, скажімо в облікових. Взяти хоча б таке. Три роки, без єдиного збою пропрацювавший у Сергія в магазині касовий апарат всесвітньовідомої японської електронної фірми “Касіо”, бездоганно працюючий в магазинах усіх всіх країн світу, у нас чомусь не можна вже використовувати, його доведеться просто викинути, а замість нього встановити пролобійований вередливий вітчизняний. На відміну від “Касіо”, вітчизняна “Ера” більше полюбляла відпочивати в ремонті, ніж працювати, а Сергій, інженер – електронник, не мав права його, навіть відкрити. Апарат “сипався” на очах і майстер – флегмат з сервісного центру, якого доводилося по кілька разів на тиждень викликати, з величезними труднощами лагодив його трясучими руками випускника ЛТП. Це продовжувалось би без кінця, якби Сергій одного разу не відправив “спеца” в сусідній бар “посидіти” за рахунок свого підприємства. Через три години майстер повернувся і ледве потрапив своїм пломбіратором з пластиліном в пломбувальний отвір налагодженої Сергієм “Ери”. З того часу апарат так і не потребував більше візитів “спеца”, хоча той все ж таки щомісяця навідувався.

- Майстра викликали? – щораз поважно запитував він, дивлячись в напрямку бару і продовжуючи дотепно :

- Ні ? В такому разі платіть за “ложный вызов” ! Хе-хе ...

Тицяючи майстру в руки гроші на випивку, Сергій з полегшенням відправляв того відвідати алкогольні напої до закладу сусіда – бармена.

Лежача неподалік від Сергія на тумбочці трубка радіотелефону, заблимавши зеленим вогником, наповнила спальню тривожним тьохканням. Певно, Олександр, подумав Сергій хапаючи трубку і притискуючи її до вуха. Але з трубки почувся схвильований жіночий і такий знайомий голос:

- Сергію, це ти, синку ?

- Так, це я , мамо ! Щось трапилось?

- З батьком, синку, дуже погано ! Якщо можеш, то приїдь ! Швидку допомогу я вже викликала ... Приїдь, синку, а то може вже й не застанеш його...

- Не плач, мамо, я вже їду, лишень зателефоную товаришеві, а ти ... ти будь біля батька. Добре ? І чекай мене, скоро буду...

Спробувавши вже одягаючись, марно додзвонитися до Олександра, Сергій вибіг з квартири і помчав, ніби покотився, східцями вниз, все вниз та вниз ...













Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 13:02



Глава 8.

Перельман нервував. Вся його лють потрохи, день за днем, трансформувалася в нездоланне бажання, навіть не бажання, а некероване жадання якнайскорішої помсти

тому жовторотому одеситику. І як на зло, ось вже восьмий день від його посланців до Одеси не було жодної звістки. Останній їхній дзвінок коротко проінформував його про те,

що спостереження за “кліткою пташки”, тобто за будинком Зінченка , ведеться вже третій день, але “пташина” ще не прилітала. І все, а далі - затяжне мовчання...

Лаючи той день і ту годину, коли він надумав все ж таки послати одну зі своїх вантажівок з телевізорами до “перлини біля моря”, цього міста пройдисвітів і авантюристів.

Леонід Мойсейович поволі зійшов сходинками свого будинку і попрямував до “Волги”, яка наче спутаний спраглий кінь, понуро стояла неподалік басейну, не маючи змоги занурити своє розпечене та запилене тіло в чисту прохолоду огорнутої керамічними плитками води. Впустивши до себе в середину хазяїна, автомобіль, ревонувши, немовби від жахливого болю, миттю вирвався на вулицю крізь прочинені автоматикою ворота, розлякуючи неуважних пішоходів, і помчав в напрямку центра міста.

З відкритого автомобільного люку в салон проникав тугий струмінь нагрітого за день повітря і, час од часу підіймав та опускав, тереблячи та злегка пестячи ріденькі пасма волосся колишнього військового прокурора, який нині був змушений ( кому сказати - не повірив би) шукати справедливості у ... кримінального авторитета !

До зустрічі з отим авторитетом, що мала відбутися в невеликому приватному ресторані, залишалося ще хвилин сорок. Перельман загальмував біля міського парку. Йому раптом захотілося стати знову малим хлопчиськом, бігаючим колись потайки від батьків у цей парк, аби відчути себе мужнім льотчиком, бодай на п`ять хвилин, відриваючись від землі в невеликому літачку та схвильовано і зачудовано стискаючи слабкими дитячими руками атракціонного штурвала. В спомин свого дитинства, він купив собі порцію фруктового морозива у літньої лоточниці, що торгувала в тіні крислатого дерева різними солодощами і поволі пішов перевальцем затемненою загадковою алейкою в глибину парку.

Троє якихось хлопчаків, весело перегукуючись, обігнали його і повернули на бічну доріжку, що вела до найближчих атракціонів. Перельман, зачувши наростаючий біль в лівій нозі, вмостився на давно не фарбованій лаві, виставленій біля перехрестя паркових доріжок і відречено втупився кудись в глибину парку. Свіже вологувате , з присмаком таємничої цвілі, паркове повітря поволі вивітрювало з розпаленого мозку погані та безнадійні думки, полишаючи вільне місце для спокійних філософських роздумів звичайної літньої людини. І він поринув у них...

Товстун, як йому здалося, по хвилі стрепенувся і глянув на свій наручний годинник – до зустрічі залишалося трохи більше семи хвилин. Він важко зітхнув і паркова лава, пружна та замерзла, тихим скрипучим жалем розпрощалася з великим теплим тілом, задрімавшим на ній під одноманітний шелест листя...

Столик в ресторані, до якого провів Перельмана офіціант, був сервірований на двох осіб і знаходився в найдальшому від інших столиків, напівтемному кутку. В простору затишну залу ледь долинав веселий сміх та жвава розмова дівчат – студенток, що пили каву на обвитій звідусіль зеленим листям винограду терасі. Всі столики в залі, на відміну від тераси, були кимсь зарезервовані, про що свідчили відповідні таблички.

З тераси в залу ввійшов високий і кремезний молодий чоловік років трохи більше тридцяти, в темно-зеленому костюмі, білій сорочці з чорною краваткою на шиї. Розгледівшись і напевно побачивши, що всі столики замовлені, він попрямував до Перельманового.

- Доброго дня вам ! Ви не заперечуєте ?- чоловік з мужніми рисами обличчя над чорною краваткою, ввічливим жестом вказав на вільне місце за його столиком.

- Пробачте, але в мене тут зустріч ,- пихато відповів Леонід Мойсейович і повернувшись в бік тераси вже трохи спокійніше порекомендував:

- Здається на терасі є ще вільні місця...

Однак молодик, посміхнувшись і не звертаючи ніякої уваги на одержану фактичну відмову, впевнено вмостився навпроти. Його поведінка чимось скидалася на поведінку іноземця, який дуже погано знає мову співрозмовника і тому, майже завжди, дурнувато всміхається, або ж старанно похитує головою в випадку, коли чогось не розуміє. Приблизно так само поводиться випускник школи глухонімих...

- Давайте поцінуємо наш з вами час. Мене звуть Олександром. Я весь – увага. - спокійно та впевнено промовив чоловік і почав розглядати список ресторанних страв. – До, речі, що вам замовити, пане м-м ...

Перельман трохи зніяковів. Домовляючись через посередника про зустріч, йому

важко було уявити “паханом” аристократичного вигляду молодого чоловіка з гарними рисами обличчя, чимось схожого ( мабуть ровесники, ну й шмаркачі – ти глянь!) з тим, одеським жовтопузом. Ще краєм ока товстун зауважив, як двоє здорованів зайняли вільний столик на терасі і по черзі споглядали в їхній бік, мляво перемовляючись.

- Леонід Мойсейович Перельман, генерал у відставці, - поважно відрекомендувався товстун, з приємністю помічаючи, як від здивування його співбесідник злегка округлив очі і здійняв догори брови, ледь схиливши набік голову, немовби поважно киваючи, і продовжив нотками в`їдливості:

- Вибачте, але я вас таким не уявляв. Признатися ...

- Ви, Леоніде Мойсейовичу, певно чекали на появу тюремної “горили” з татуюванням по всьому тілу та металевими зубами, - блиснув посмішкою Ален Делона Олександр, підзиваючи порухом пальця застиглого на шанобливій відстані в очікувальній позі офіціанта.

Підійшов офіціант і ввічливо поцікавився, що будуть їсти та пити гості. Записавши

замовлення, він, по-старомодному відкланявшись, хутко зник за перегородкою, що закривала напевно вхід до кухні. Запаливши по сигареті, співрозмовники деякий час мовчали, оглядаючи бездоганний інтер`єр зали з невеликими старовинними картинами на тьмяних дерев`яних лакованих стінах, мабуть місцевих художників минулого століття.

Олександр продовжив, ніби читаючи застрягле в Перельманівській голові запитання:

- В наш час, шановний Леоніде Мойсейовичу, все може здійснитися ! Є навіть підлітки – мільйонери ! А для того, щоб керувати кримінальним світом в окремо взятому місті, тепер зовсім не обов`язково відсидіти півжиття за гратами, достатньо й рік-два...

Були б тільки, окрім бажання, як мінімум ще три речі : тямуща голова, старий, бажано немічний “авторитет”, та звичайно, трохи удачі. Все інше попливе в руки саме ...

- Цікаво. Хто б міг подумати... – зауважив Перельман, гасячи недопалок сигарети об

денце кришталевої попільнички, вже по-іншому дивлячись на Олександра.

- Тепер слухаю вас уважно, - промовив Олександр, оцінюючи реакцію Перельмана .

Поклавши ногу на ногу, він відкинувся на барильце ресторанного стільця і з підбадьорливим виразом обличчя зібрався вислухати співрозмовника.

Відставник, то затинаючись, а то поспіхом, почав розповідати свою історію з Зінченком...

Все це було добре відомо Бабаю, але він, не подаючи виду, схвально та скрушно кивав головою, іноді вставляючи доречні запитання по ходу розповіді. Його, ніби Робін Гуда, перед усім, цікавило більше всього безпосередньо Перельманівське багатство, особливо питання - яким таким чином це награбоване добро розлучити з теперішнім власником ...

- А чому ви, Леоніде Мойсейовичу, не звернетеся в офіційні органи по допомогу?

До того ж я певен, що в них працює багато ваших старих друзів, товаришів, -

логічно та цілком слушно зауважив Олександр.

Перельман трохи зніяковів і засовгався на стільці.

- Справа в тому, - неохоче продовжив він, переводячи важкий подих схвильованої огрядної людини, що моєму супротивнику відома, за його словами, деяка інформація відносно моєї служби військовим прокурором. А в прокурора, нехай навіть військового, завжди знайдуться, як ви знаєте, вороги, які ніколи не відмовляться від нагоди помститися.

Що то за інформація мені невідомо, та й що вона зможе мені, вже відставникові, попсувати окрім решток здоров`я та доброго імені. А на старість тільки це й залишається та ще хіба що пенсія . Але пенсію ж не відберуть, ну ... можливо знизять . Вона в мене хоч і не погана, та все ж не така вже й достатня.

Тому то й взявся я оце за торгівлю, аби ще дещо заробити до тієї пенсії. Позичив у знайомих гроші, закупив товар, а тут цей шмаркач звідкілясь взявся... Отже, офіційно я не хотів би з ним змагатися, як ви зрозуміли, та й затягнутися це може невідомо наскільки. Тому я змушений шукати захист та справедливість саме з вашою допомогою. За ціною я не постою, це вже справа честі – мерзотник повинен бути покараним !

Перельман дипломатично випустив той факт, що до Зінченка він вже послав двох мстителів, але від тих поки що, на жаль, ні слуху ні духу. Той шмаркач може кудись поїхав відпочивати, хтозна, а без нього важко буде вийти на його бізнесові поля... Що ж, нехай, відпочине перед потужним ударом, а може й перед двома ! А цей Олександр справляє враження серйозної та розсудливої людини. Звичайно, що з людьми його кола Перельманові не годилося б мати справу, але в реальному житті, та же й в такій ситуації, коли якийсь там жовторотик має на тебе вбивчий компромат, зовсім не хочеться офіціозу...

Олександр тим часом налляв собі та майбутній жертві трохи горілки, яку вони

замовили і залпом висушив чарку, побажавши перед тим справедливого вирішення справи. Трохи заспокоєний Леонід Мойсейович теж пригубив напій, коли раптом задзвонив його мобільний телефон. Ледь помітно здригнувшись від несподіванки, він підніс трубку до вуха. Телефонувала одна з його приятельок, з якою він частенько бавився у власному ліжку, і якій він мав необачність дати номер свого мобільного. І ось саме зараз, вона, без угаву, вже хвилини зо три, муркотіла йому у вухо різні нісенітниці, настирливо наполягаючи на швидкому побаченні з ним, зі своїм ніжним Пусиком.

Вимкнувши нарешті надокучливий телефонний голос, наобіцявши перед тим все те, чого бажала коханка, Перельман повернувся до розмови, перепрошуючи Олександра, який з чемності закурив і відійшов від їхнього столика - подався розглядати зблизька картини на стінах ресторану. Але ні Олександр, ні тим більше Перельман, й гадки не мали, що те, про що вони зараз домовляться зробити з супротивником і їхній план дій полетять під три чорти, давши місце зовсім іншим подіям...

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 13:39


Глава 9.

Весілля Ніни та Олега вирішено було відсвяткувати в кінці вересня, 28 числа.

Не маючи достатньо грошей, наречені сподівалися на допомогу батьків Ніни, яких чекали в суботу. Тому Ольга, аби було хоч трохи веселіше проводити “нараду” з батьками молодої, вирішила сама сходити та забрати магнітофон з ремонту. Ніна ж, відколи приїхав Олег, майже забула про свою подругу і тепер ані на крок не відходила вже від коханого.

Ось і цього разу, на пропозицію Ольги сходити разом до майстерні, Ніна дала відмову, чим дуже засмутила, а втім, не здивувала подругу.

“Здрастуй свобода – прощавай дружба ”,- гірко подумала дівчина і вийшла зажурено на вулицю. Пройшовши метрів сорок, засмучена Ольга згадала, що забула вдома сумочку разом з квитанцією та гаманцем. В руках лишень теліпався порожній пластиковий пакет. Довелось повернутися - невдачі вже точно не минути - і заодно запитати в бабусі, що ще купити з продуктів на вечерю.

Розмірковуючи над недалекою перспективою самітності, Оля навіть і не зчулася, як опинилась перед дверима майстерні “Електронсервісу”. Зелені металеві двері майстерні були зачинені . Приклеєний до дверей пожовклий аркуш паперу сповіщав про те, що розпочався ремонт приміщення, а також і про те, що клієнти можуть забрати раніше відремонтовану техніку. Ольга постукала в двері – тиша... Трохи почекавши, вона знову почала стукати, але ніхто не відчиняв. Ще кілька разів стукнувши, Ольга зітхнула і завмерла, прислухаючись до якихось звуків за дверима – значить хтось там таки є, отже потрібно трохи зачекати. За хвилину по той бік дверей почулися швидкі впевнені кроки, які завмерли біля дверей. Кілька разів клацнув замок і на порозі з`явилася кремезна чоловіча постать в синьому комбінезоні, зі стирчачим з усіх кишень різноманітним інструментом. На симпатичному, місцями обмурзаному якимись темними масними плямами, обличчі чоловіка іскрилися втомлені ясно-сірі очі та жевріла вітальна посмішка, яка одразу ж і зникла. Не звертаючи особливої уваги на дівчину, чоловік мовчки взяв у неї з рук квитанцію, роздивився її і подався вглиб майстерні до стелажів з відремонтованою технікою.

За якусь мить в руках Ольги опинився її відремонтований магнітофон - радіоприймач “Фішер”. Не приховуючи власної радості, вона подякувала і простягнула чоловікові гроші за ремонт. Той, не рахуючи, встромив їх до нагрудної кишені поміж викрутками та пінцетом і подякував у відповідь, зачиняючи за собою двері. Ввічливо попрощавшись, Ольга обережно почала вкладати магнітофон разом з інструкцією та касетою в свій пакет...

Нечутно під`їхавший великий чорний автомобіль з широкими колесами , з різким присвистом гучно загальмував біля сходинок майстерні, здійнявши кілька невеличких хмаринок куряви. Від несподіванки Ольга злегка здригнулася і повернула голову.

З автомобіля виплигнув стрункий молодий чоловік і поспіхом подався до дверей майстерні, що вже почали зачинятися. Ольга, закинувши свою сумочку на ліве плече, взяла в праву руку пакет з магнітофоном і зробила перший крок. В цей час молодий чоловік, виплигнувший з машини, побіг їй назустріч сходинками вгору до дверей майстерні. Обминувши Ольгу, він ненароком перечепився власним коліном за пакет з магнітофоном, втримати який дівочі руки вже не змогли. І - от нещастя! – відремонтований магнітофон – приймач “Фішер”, поблискуючи чорними боками, вислизнув з пакету та немовби камінь під час гірського обвалу, поволі перевертаючись, загупав об бетонні сходинки донизу.

Добравшись до останньої, наче переспілий кавун, апарат розколовся на декілька частин, показавши молодим людям свої електронні нутрощі. Як і буває в таких незручних випадках, запанувала гнітюча тиша - пауза. Стало чути звідкілясь далекий дитячий гамір і сміх, брязкіт опускаючогося в глибину криниці, що на сусідній вулиці, порожнього відра, глухий стук сокири і собаче погавкування десь аж ген на околиці містечка . На широко розплющених сіро-зелених дівочих очах помалу почали проступати тремтливі сльозинки, чорні оксамитові брови зажурливо піднялися, ніби для того , щоб не заважати їм вільно скапувати на щоки. Стрункий чоловік, першим вийшовши з оціпеніння, прожогом кинувся піднімати залишки колишнього пристрою для відтворення та запису звуку. Через якусь мить їхні погляди : збентежений чоловічий та розпачливий дівочий зустрілися і зачудовано завмерли, обмінюючись віковічною підсвідомою інформацією.

Ольга потроху почала рожевіти, проте Сергій Зінченко злегка зблід. Йому чомусь невблаганно зажадалось, аби цей , ніби тисячоліття тому втрачений ним, знайомий до якогось кривавого болю, жіночий погляд, вже не полишав би його ніколи. З Ольгою теж щось раптово сталося, щойно вона почала вдивлятися в цього збентеженого невідомого статного чоловіка недалеко своїх ніг , там внизу, зненацька відчула, як кожна клітина її молодого, ще незайманого, тіла приємно та ніжно і тоскно починає вібрувати в такт з кожним новим поштовхом дівочого серця .

- Вибачте мені, будь ласка - я зовсім не хотів цього ...- промовив Сергій, піднімаючи розламаний магнітофон з асфальту , і продовжив :

- Я вам його власноруч відремонтую ... Ні, я... краще придбаю новий !

- Що ви, хіба він того вартий... – промовила Ольга притихлим лагідним голосом і, витерши долонею очі , вже голосніше додала:

- Це я, неуважна, у всьому винна ! Так мені й треба...

Богдан, що повернувся на гуркіт за дверима, з непідробним жалем прощання друга

з покійником на цвинтарі, дивився на останки апарата, з яким він вовтузився мало не півдня, допоки нарешті полагодив його. І ось, маєш тепер... Сум майстра був ніяк не меншим від розпачу його клієнтки.

- Богдане, послухай-но, в тебе в магазині часом немає якогось подібного нового магнітофона ?- поцікавився Сергій у товариша, винувато дивлячись на Ольгу.

- Ні, Сергію, такого нема.

- М-мм... А що ж тоді в тебе є з музичної техніки ?

- З музичної ? Тільки музичний центр “Самсунг” чотириста сорокової моделі.

В ньому вмонтовано лічильник біоритмів, який керує еквалайзером, подвійна магнітофонна панель, всехвильовий приймач та програвач лазерних дисків.

Вихідна потужність, здається , по двадцять ват на канал. Ну і дистанційне керування до того ж.



- Чудово! Давайте в такому разі, будь ласка, зайдемо в магазин, прошу вас, -

ввічливо звернувся до дівчини Сергій і, назвавшись та представившись, поцікавився :

- Мене звуть Сергій Зінченко, я з Одеси, займаюсь електронним бізнесом. А вас як

звати - величати ?

- Оля... Ольга Філатова, медсестра місцевої лікарні. Сергію, пробачте мені, але я не

думаю, що мій магнітофон далеко не вартий цілого музичного центру...

- Олечко, це ви мені пробачте за те, що ваш магнітофон вже нічого не вартий і моя в тому вина. Прошу вас, ходімо в магазин.

Богдан відчинив двері магазину техноторгового центру “Електронсервіс” і Сергій разом з Ольгою переступили поріг. Дівчина збентежено та розгублено дивилася на заставлені електронною технікою полиці магазину. Чого тут тільки не було ! Внизу, на міцних підставках знаходилися телевізори різних фірм та моделей, трохи вище, на полицях – відеомагнітофони, відеоплеєри, різноманітні ігрові телевізійні приставки, телефони , калькулятори і ще якісь цікаві речі, призначення яких вона навіть не уявляла.

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 13:45

Глава 9. (продовження)



Богдан, зайшовши за прилавок, зупинився біля гарного, темно-матового кольору

музичного центру з написом “Самсунг” з двома звуковими колонками обабіч. Натиснувши кнопку на музичному центрі, він подав Сергію пульт дистанційного керування. На прозорій панелі центру загорілося безліч зелених та червоних вогників – крапочок, частина яких одразу ж після вмикання зникла. Сергій почав розповідати вкрай зніяковілій дівчині про те, як правильно керувати цим музичним електронним дивом. Ольга, наче уві сні , уважно слухала Сергія, відзначаючи потай про себе, що їй таки приємно слухати його теплий голос, приємно відчувати поруч себе сильне, молоде і гарне чоловіче тіло ...

- Ну ось, здається, Олю, ви трохи зрозуміли що і до чого. Тепер спробуйте–но самі, -

Сергій простягнув дівчині пульт, весело та підбадьорливо посміхнувшись їй. Ольга заворожено дивилася і слухала, як змінюються різні режими. Музичні хвилі, якими вона керувала, то затихали, а то шумно здіймалися, змінюючи ритм та тональне забарвлення. В такт з ними пульсували різнобарвні загадкові вогники індикатора панелі управління.

Ольга випадково натиснула на якусь червону кнопку і музичний центр враз замовк. На індикаторі одразу ж загорівся якийсь напис англійською мовою і за декілька секунд щезнув зовсім, полишивши за собою горіти зелені пульсуючі цифри годинника.

- Я щось зламала ? – стривожилася Ольга, повернувши погляд своїх гарних та по-дитячому трохи сором`язливих очей до Сергія.

- Ні, що ви, Олю! Центр просто попрощався з вами і все. Якщо ж натиснути ось цю кнопку, він привітає вас і почне знову працювати, - відповів Сергій, лагідно та повчально, достеменно як її старий шкільний учитель фізики Григорій Ізрайльович Шрайбер, шанований та улюблений всіма учнями, .

Богдан мовчки дивився та задивлявся на цих двох гарних молодих людей, що могли б стати чудовою нерозлучною парою, і по-дружньому – тепло та щиро, бажав їм щасливого майбуття, незважаючи на те, що познайомились вони лишень з чвертьгодини тому. Але для кохання час немає жодного значення і закохані його, як відомо, ніколи не помічають, коли вони разом. А коли вони в розлуці, то навпаки, час ніби навмисне, аби повернути своє втрачене, починає тягтися безмірно. Богдану чомусь враз примарилось, ніби він в просторій церкві і тримає над головою Сергія вінчальну корону. Священик, огорнутий прозорими та запашними золотисто-сизими хмаринками ладану, урочисто запитує молодих, чи згодні вони зв`язати шлюбними вузами своє майбутнє, свої долі в одну - сімейну ...

Марево зникло і Богдан, зітхнувши, попрямував в невеликий підсобний склад за пакуванням від музичного центру. Ох, оженити Сергія було справою марною. Чим більше Сергій парубкував, тим важче йому було знайти собі пару. І не тому, що ніхто з представниць протилежної статі не звертав на нього увагу. Зовсім ні ! Молоді жінки та дівчата завжди заглядалися на цікавого і гарного молодого чоловіка. Дехто з них самі нав`язували йому свою дружбу і кохання, але Сергій залишався вірним вільному холостяцькому життю і разом з тим своєму трагічно обірваному першому коханню ...

Найтриваліший з його романів, точніше щось подібне до роману, після того, справжнього першого, тягнувся аж ...два тижні.

Саме стільки Сергій дозволив собі колись відпочити в зимових Високих Татрах, куди його майже силоміць повіз Богдан з дружиною Оксаною, діставши в райкомі комсомолу три путівки, що на той час зробити було доволі важко. І не дивно, що гарненька дівчина – студентка на ім`я Аліца, що підробляла гідом-перекладачем їхньої туристичної групи, одразу ж закохалася в веселого й привабливого Сергія. Однак товстошкірий парубок спочатку не помічав гірську красуню. І тільки після неочікуваного освідчення Аліци він, аби не ранити дівочу душу, був завжди поруч, від чого променисті карі очі юної словачки іскрилися радістю та надією. Вже потім вона писала йому листи, сповнені любові та відчаю на протязі кількох місяців, але не діждавшись від Сергія жодної відповіді, мабуть змирилася і більше не турбувала свого колишнього коханого...

Богдан приніс зі складу паперові коробки від музичного центру і чекав від Сергія команди пакувати чи - ні апарат. Але Сергій зовсім не помічав товариша. Захопившись розмовою з дівчиною, він іноді ніяковів, чого раніше за собою не помічав. В свою чергу ніяковіла й Ольга, картаючи себе в душі за те, що вже майже погоджувалася взяти взамін поламаного магнітофону ось цей дорогий музичний центр. Вона ще ніколи не була такою безпорадною і безвольною під поглядом, нехай і гарних, чоловічих очей. Ніхто й ніколи не змусив би її взяти в дарунок ( бо хіба ж це рівноцінний обмін?) таку дорогу річ, особливо коли дарувальник – незнайома людина. Але дівчині здавалося, ніби цього хлопця, чоловіка, вона звідкись знала все своє недовге життя, чи може він з її майбуття, що колись було вже минулим, хтозна... Одне лишень напевно, це те що вона колись ждала його - і ось він , тут, а ще певне й те, що ждатиме вона його й надалі, завжди ...

- Ну то як, подобається ? - запитав враз притихлу дівчину Богдан і продовжив, звертаючись до Сергія, що саме розповідав їй щось кумедне:

- Складати, Сергію, чи що ?

Сергій ствердно кивнув головою, але дівчина раптово стрепенулася і спохватилась :

- Ні –ні ! Я не можу взяти таку дорогу річ ! До того ж, що я скажу своєму братові та бабусі ? Хто ж мені повірить, ніби незнайомий принц ...

- Чудово, молодець, Олю! Отак і скажеш, мовляв, приїхав принц на білому, пардон, на чорному коні, і ніби ненароком розбив старий магнітофон, аби ти не відмовилася взяти від нього казковий музичний центр. А щоб ти без того принца не сумувала, його голос приходитиме до тебе щоночі з цього самого чарівного музичного сувеніра ... - весело і виразно та протягло, ніби актор казкової вистави, проказав вже Богдан, з почуттям вказуючи рукою в бік чорного лискучого джипа Зінченка, що незворушно гордо та впевнено чекав хазяїна біля магазину.

Старання Богдана вговорити Ольгу на обмін, здається принесли свій позитивний

результат. Ольга весело засміялася з кумедного Богдана – актора, і в свою чергу, вже певно змирившись з цією казковою для неї ситуацією, грайливо чи то сказала, чи - запитала :

- Якщо ж вони не повірять, то принц сам їм усе розповість, або зачарує тай годі.

Правда ж, ясновельможний зоряний принце Сергію ?

Сергій почервонів, закліпав очима, ніби в очі щось насипало йому казкового зоряного пилу, а Оля знову засміялася, цього разу вже про себе, по-подружньому злорадно, уявивши собі на мить округлі від здивування очі тієї зрадниці Нінки... Чомусь саме Ніні вона хотіла довести, що вона комусь теж потрібна, що і в неї теж є хлопець, нічим не гірший від Олега, принаймні зовні.

- Добре, нехай буде по-вашому ,- урочисто промовила дівчина і додала :

- Тільки будемо вважати, що я просто взяла його послухати. Згода ? А то сватання без музики - ніби поминки ...

Сергій після цих слів увесь якось мляво осунувся і засмутився, потупивши очі

додолу. Богдан і собі теж скрушно та непомітно зітхнув, замало не поклавши пульт керування мимо картонної коробки.

- Ну , значить, Олю...Бажаю тобі щастя та палкого кохання на все життя ...- промимрив стиха Сергій і взяв у руки одну з коробок, щоб нести до машини.

- Я теж бажаю тобі всього найкращого і твоєму нареченому... – завторив Богдан.

- Мені? А я тут при чому ?– здивувалася Ольга і продовжила .- Сватається мій брат Олег, а за наречену у нього - моя подруга Ніна.

У Сергія відлягло від серця. Цікаво, ну хто б міг подумати, що йому, знайомому з

цією чудовою дівчиною якихось півгодини, буде боляче слухати про її сватання, і взагалі про будь кого з суперників-чоловіків біля неї. Невже вона йому не байдужа ? Богдан, непомітно посміхнувшись, бадьоро поніс решту коробок до “Нісан-Патролу”.

Джип поволі рушив, виблискуючи лобовим склом під променем ховаючогося сонця.

Усміхнена Оля привітно помахала рукою з автомобіля на прощання Богданові, ніби давньому знайомому, Сергій теж посміхнувся, даючи знати, що скоро повернеться.

Джип , виїхавши на широку вулицю, спокійно рушив нею все далі й далі. Місцеві перехожі зачудовано оглядалися на великий гарний автомобіль, що віз усміхнених молодих людей в напрямку залізничної станції, тягнучи за собою, наче казкова комета, довгий пиловий іскристий шлейф, схожий на весільний , що неспішно розсіювався, лягаючи тоненьким шаром цього чарівного зоряного пилу на листя і квіти придорожніх трояндових кущів...
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 14:06



Глава 10.

Костас Гродберг, директор однієї з найбільших в Німеччині експериментальної лабораторії з проектування та дослідження транспортних засобів підвищеної прохідності понуро вислуховував чергову промову свого генерального директора. Знову шеф риторично допікав його за те, що перспективне замовлення військового відомства на пробну партію всюдиходів – болотоходів так і залишалося на аркушах технічного завдання.

Ці трикляті болотоходи, згідно замовлення, мають бути економічними, безшумними та міцними машинами – амфібіями, спроможними нести на собі тактичну ядерну зброю. В разі потреби, вони повинні були занурюватись, маскуючись від супротивника і оберігаючись від вибухових хвиль, в болото чи воду, залишаючись в такому стані на термін не менше години. Цифра, що скромно стояла в технічному завданні навпроти графи “Швидкість” з позначкою – “ на болотистій місцевості”, вже остаточно добивала Гродберга – 90-100 кілометрів за годину ! Досягти такої швидкості навіть на звичайному бездоріжжі було проблематичною справою, а на болотистій місцевості – повний нонсенс! Костас Гродберг разом з колективом своєї лабораторії вже проектував подібні речі, але то були гігантські всюдиходи – платформи на повітряних подушках та варіанти на реактивних двигунах – подушках. Однак, ці розробки не “вписувались” в нове технічне завдання, порушуючи параметри : безшумність, економічність, габарити ...

- Мабуть ви вже трохи засиділися в своєму кабінеті, гер Гродберг, - закінчуючи інквізиторську промову, підсумував шеф і єхидно продовжив :

- Є чудове прислів`я – “вовка ноги годують”. Чому б вам, шановний колего, не навідатися на яку-небудь конверсійну виставку чи салон, скажімо в одну з колишніх країн СРСР Росію або Україну ? Іноді там можна побачити дещо цікаве для нас, хіба не так ? До того ж поспілкуватися з розумними та винахідливими , навіть і геніальними людьми, яких серед слав`ян , як на мій погляд, занадто багато. Далося взнаки, мабуть минуле.

Десятки, може й сотні древніх народів змішали свої гени із напрочуд сильними слав`янськими і передали цьому народові усілякі можливі і навіть неможливі таланти . Щоправда, цивілізованості так і не привили. Але це я так, проміж іншим. Вам ще раджу не баритися, гер Гродберг. Інформацію по виставкам та всьому іншому дістанете в нашому інформаційному відділі. На розмірковування, як ви розумієте, час вже витрачено, отже - дійте негайно ! Рівно через місяць основні ідеї проекту повинні лежати в мене на столі.

Бажаю удачі ! В мене все .

Поправивши на кирпатий широкому носі окуляри в класичній оправі, шеф вказав Гродбергові на двері. Вийшовши з приймальні, Костас понуро подався до інформаційного відділу, подумки викликаючи цього вайлуватого телепня, шефа, вже у свій кабінет, скажімо прем`єра Німеччини, і даючи тому спокійнісіньким голосом термінове технічне завдання на... ну хоча б на швидкохідний комфортабельний автомобіль на квадратних колесах, і до того ж - тільки на двох колесах ! Ага, і підкреслити , що це особисте, індивідуальне завдання, так би мовити, тільки для нього, талановитого спеціаліста. Цікаво ж буде спостерігати, як мокрітиме його лисина, а може й штанці. І тоді вже можна буде поцікавитися у шефа, чи не засидівся він сам, бува ...

Взявши необхідну інформацію та вкинувши її до власної папки , трохи повеселілий

Костас підійшов до ліфту і натиснув кнопку з цифрою “ 6 ”. Діставшись до свого кабінету, що більше нагадував музей іграшкових всюдиходів та амфібій, Гродберг почав уважно розглядати та вивчати одержані списки та каталоги автомобільних та всіляких технічних виставок, впавши на своє мініатюрне та скромне, в порівнянні з шефовим, крісло.

Натиснувши на пульті кнопку виклику секретаря, він замовив чашку кави з коньяком.

За декілька хвилин фрау Шуман, його секретарка, що пропрацювала з ним більше дванадцяти років, поклала на стіл невелику порцелянову чашку кави з коньяком та мовчки вийшла, нечутно зачинивши за собою двері. Відпивши кілька ковтків п`янкої суміші, Гродберг дістав позолочену запальничку і підпалив сигарету.

Випустивши на волю кілька кілець та хмаринок тютюнового диму, він підійшов до вікна і замислився, машинально споглядаючи вже давно обридлий пейзаж. Перспектива їхати в Україну на найближчу велику автомобільну виставку його зовсім не радувала. Костас краще разів із десять з`їздив би до Франції, чи залюбки відвідав Італію або Швецію.

Одна тільки згадка про стан українських автомобільних шляхів та ледачу байдужість корумпованих чиновників цієї країни, примушувала інстинктивно здригатися тіло директора

лабораторії, вкриваючи його холодним потом. Двічі побувавши в Україні на власному автомобілі, їхати в третій раз Гродберг бажав би хіба що своїм конкурентам. А відтак залишалося два варіанти : їхати потягом або летіти літаком. Глянувши на похмуре небо, Гродберг вирішив поїхати потягом аби мати можливість виспатися в дорозі і трохи розважитись.

Викликавши знову фрау Шуман, директор доручив їй замовити два квитки на потяг до Києва. Потрібен був ще перекладач, точніше - перекладачка. Цю справу директор вирішував завжди сам, як і личить справжньому чоловікові. Давши ще декілька доручень секретарці щодо підготовки необхідних паперів для відкриття візи, Гродберг відпустив свою помічницю. Діставши власного електронного записника, він швидко знайшов номер однієї з перекладацьких агенцій, який ніяк не міг запам`ятати, хоча цю агенцію, власне, торік придбав його друг, економіст за фахом, Ганс Трігер, не без фінансової допомоги Костаса. Друзі – компаньйони, вивчивши скрутне фінансове та матеріальне становище придбаної агенції, а також провівши необхідні маркетингові дослідження, в тому числі і в середовищі потенційних клієнтів, прийшли до дуже простого та оригінального висновку : залучити до роботи ... перекладачок – красунь ! Звичайно, володіння мовами на найвищому рівні залишалося саме по собі обов`язковою річчю, як і те, що перекладачки повинні бути незаміжніми. Таким чином, з десяти претенденток вибиралася найвродливіша молода жінка з сучасними поглядами на життя, а зрештою і на інтимні стосунки. Розмір додаткової плати значною мірою ставився в залежність від ступеня вдоволеності клієнта – замовника.



Використовуючи такий підхід до підбору кадрів та розіславши всім потенційним клієнтам рекламні буклети з фотографіями перекладачок, агенція дуже швидко почала одержувати силу-силенну замовлень на переклади, точніше – на перекладачок. Особливою популярністю користувалися переклади, зв`язані з тривалими відрядженнями за кордон.

За національними ознаками склад працівниць агенції дублював майже повністю Організацію об`єднаних націй, хіба що в мініатюрі. Витрати на утримання агенції не йшли ні в яке порівняння з тим прибутком, який вона приносила своїм власникам. Частина прибутку одержувалась від замовників готівкою. А майже вся решта суми за оплату послуг агенції перераховувалась клієнтами в банки офшорних зон, що давало певну змогу зменшити сплату податків цілком законним способом.

Гродберг набрав номер агенції і вдоволено розм`як в обіймах затишного шкіряного крісла, нагадуючи різнобарвним екзотичним рибкам, що зачудовано споглядали на нього з освітленого люмінесцентними лампами акваріуму, великого темного восьминога.

- Привіт, Гансе ! Як йдуть справи ? – привітно почав Гродберг, зачувши дружній голос.

- Алєс гут, ніби все нормально, а в тебе як ?

- Намічається одне відрядження до Києва, а отже потрібна перекладачка ! Є щось свіженьке?

- Ображаєш... Звичайно ж є ! Коли заїдеш подивитися ? Сьогодні ? Добре, чекатиму...

Гродберг поклав телефонну трубку і допив ледве теплу каву.

“Буде щось цікаве на виставці, чи ні, - міркував він, полишаючи свій кабінет на церберство фрау Шуман, - а трохи відпочити та розважитись за рахунок фірми не завадить ...”

За годину Костас Гродберг вже був біля сучасного трьохповерхового будинку на Блюменштрассе з хвилеподібною неоновою вивіскою – “ Інтермова”. Припаркувавши свій автомобіль, сріблястий “БМВ - 740” останньої моделі, обабіч гарно підстриженого газону, він неквапно ввійшов до будівлі.

В приймальні директора агенції Ганса Трігера було свіжо і просторо та водночас затишно. Вздовж стіни, навпроти величезного овального вікна, вишикувались в масивних дубових лакованих діжах невеликі пальми, лимонні деревця, фікуси та ще якісь екзотичні представники рослинного світу. Світло-зеленого соковитого кольору м`яке покриття підлоги справляло враження поля для гри в американський гольф. Під величезною картою світу, що займала майже всю стіну і була всіяна різнокольоровими магнітними прапорцями, розташувався широкий та довгий стіл. На столі розміщався комп`ютер, копіювальний та факсимільний апарати, невеликий внутрішній телефонний комутатор. З-за столу підвелася літня симпатична жінка – секретарка Трігера і, привітавшись ввічливо з Гродбергом, прочинила йому двері в кабінет директора. Сам директор, не перериваючи телефонної розмови з кимсь із клієнтів, повільним рухом вільної руки, запросив компаньйона присісти в крісло навпроти себе. Закінчуючи розмову, Трігер подав Гродбергові солідний альбом з фотографіями перекладачок та деякою інформацією про них самих. Вибравши німецько-український розділ, Гродберг почав розглядати фотографії, начепивши на носа окуляри в золоченій оправі. Під кожним знімком знаходився прозорий пакетик, до якого вкладалася інформаційна картка, сповіщаюча про те, що перекладачка зайнята на зазначений термін.

Поклавши нарешті телефонну трубку, Ганс, підморгнувши Костасу, запитав:

- Ну що, вибрав ? Дивись, не закохайся лишень ! Слов’янки одні з найгарніших жінок...

- Та я їх щось не дуже... А німкені є? Ага, ось бачу ... Жа-аль, всі зайняті.

- Твоя дружина Ельза вдома ?

- Ні, поїхала до нашої дочки в Мангейм провідати онуків та своїх батьків. Неділі три-чотири пробуде, я так міркую...

- А-а, ну тоді вибирай собі втіху пильніше.

- Запроси, Гансе, ось цих двох ...

Гродберг вказав по черзі на два фото і, відклавши вбік альбом, пригубив чашечку

кави, яку щойно занесла секретарка Трігера. Теревенячи з Гансом то про те, то про інше, як і подобає друзям, що деякий час не бачились, в очікуванні перекладачок, Костас Гродберг не міг навіть уявити собі, чи відчути якоюсь мірою інтуїтивно, що вибиратиме він собі втіху востаннє...

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 14:13

Глава 11.

Старенький пошарпаний синій автомобіль “БМВ - 520” поволі й натужно їхав протяжним підйомом вгору, до лісу, важко обминаючи запилені вибоїни старого шляху.

Розігнавши спочатку автомобіль на третій швидкості до вісімдесяти кілометрів на годину перед самим початком затяжного підйому, Богдан по якійсь хвилі вже був змушений перейти спочатку на другу, а згодом і на першу передачу. Цей підйом молодий винахідник вибрав не випадково. Завдовжки біля кілометра, підйом мав усі якості звичайної занедбаної дороги: ями, горби, нахили та болотисті баюри. Богдан робив ось вже третю спробу взяти якнайшвидше цей підйом звичайним автомобілем, щоразу записуючи витрачений на це час. Стрілка датчика температури охолоджувальної рідини двигуна ввійшла в червоний, небезпечний сектор. Опустивши бокове скло, Богдан ввімкнув вентилятор автомобільної пічки, відкривши повністю кран циркуляції рідини крізь неї. Бувалі водії чинять саме так, щоб трохи понизити температуру занадто гарячої рідини, яка вже ось-ось почне закипати.

В салоні одразу ж зробилося душно і гаряче, ніби в непоганій сауні, проте стрілка датчика, що завмерла в червоному секторі, помалу почала повертатися на своє звичне, нормальне місце. Спідометр вже показував швидкість трохи більшу за десять кілометрів на годину. Настав час випробування спеціальної автомобільної модифікації “гравітону”, яку Богданові запропонував розробити Зінченко і обіцяв її згодом випробувати на своєму джипі. Богдан натиснув кнопку на “гравітоні”, який було міцно закріплено поміж двома передніми сидіннями до дна автомобіля і вкрито, про всяк випадок, кількома порожніми мішками. Кнопка була з позначкою “ нейтралізація ваги”. Богдан задав режим початкового ступеня нейтралізації ваги, рівний десятьом відсоткам повної невагомості. Таким чином, при вазі автомобіля, наприклад, в одну тону при звичайних умовах, під дією зустрічного штучного гравітаційного поля протилежної орієнтації, яке випромінював “гравітон” , повинна нейтралізуватися десята частка його ваги, тобто автомобіль повинен втратити у своїй вазі приблизно сотню кілограмів.

Автомобіль, після натискання кнопки, пішов легше, наче з нього зійшов шестипудовий пасажир. огдан задав другий, двадцятипроцентний, а далі й третій режими нейтралізації і в нього склалося дивне враження, що нібאи іще два товстуна залишили авто. Стрілка спідометру впевнено добралася до позначки двадцяти кілометрів на годину і продовжувала простувати далі вгору. Швидкість автомобіля плавно наростала. Двигун, що перед цим несамовито ревів, починав потроху заспокоюватись. Температура впала майже до норми, але підйом однак закінчився. Проїхавши ще метрів двісті по прямій дорозі, Богдан зупинив свою “шкрябачку”, як він іноді ще називав свій старенький автомобіль і вийшов з нього.

Піднявши автомобільний капот, аби охолодити розгарячілого двигуна, Богдан відійшов на узбіччя молодого лісу і впав на жовкнучу траву. Експеримент проходив вдало, залишалося ще спробувати дію “гравітону” на більш високих режимах нейтралізації. Самим небезпечним на підйомі був десятий, або режим повної, стовідсоткової нейтралізації, при якому повинно цілком зникнути зчеплення спочатку задніх, а потім і передніх коліс. Ось цього і побоювався Богдан – у його “шкрябачки”, був класичний варіант заднього приводу.

“Небезпечно... Може кинути кудись вбік, перевернути або ж закрутити, як на зимовій дорозі, - роздумував Богдан, - але випробування потрібно буде завершити до кінця...

Автомобіль знову почав долати підйом. Цього разу Богдан розпочав рух одразу ж нейтралізувавши наполовину ваги авто. Машину ніби підмінили. Вона мчала через зустрічні ями, наче шикарний джип по автотрасі. Богдан задав нарешті режим повної нейтралізації. Одразу ж задня частина автомобіля відірвалася від дороги, а за декілька секунд трохи піднялася над поверхнею дороги і передня частина. Автомобіль, наче велика повітряна кулька, завис майже в самому кінці підйому і перестав рухатися , але й не крутився, чого так побоювався Богдан. Двигун автомобіля спокійно працював на холостих

обертах. Ще раз впевнившись, що автомобіль не рухається, Богдан задав режим переміщення вперед. Автомобіль різко смикнувшись, полетів у заданому напрямку, іноді чиркаючи передніми колесами, здіймаючи малесенькі хмарки дорожнього пилу. Подолавши таким чином закінчення підйому він, наче важкий таємничий птах понісся понад лісовою дорогою. Коректуючи з допомогою відповідних важельків напрямок руху, Богдан мчав, або ж дуже низько летів на своєму старенькому “БМВ”, майже не торкаючись землі з пристойною швидкістю. Вимкнувши звичайну автомобільну передачу і зменшуючи потроху ступінь нейтралізації, Богдан відчув, як зашурхотіли, зіткнувшись з дорогою колеса. Стрілка спідометра одразу ж підскочила до позначки – дев`яносто кілометрів на годину ! Машина, наче справжнісінькій літак, що зайшов на посадку, почала котитися, стишуючи хід. За десять секунд вона зупинилася неподалік лісової кринички. Наздогнавша автомобіль хмара пилу, дбайливо огорнула звідусіль його залізні боки, наче попона, вкриваюча змиленого коня. Тремтячи від нервового збудження , вийшовши з машини, заморений та щасливий, Богдан знесилено подався до криниці. Діставши піввідра крижаної води з плюскотливої глибини , він із задоволенням умився і припав жадібними ковтками до відра. Чиста, з запахом та присмаком лісового моху вода, судомила зуби, не даючи напитися вдосталь.

Здалеку почулося чмихання мотоциклетного двигуна і за якихось півхвилини на лісовій дорозі з`явився “тяжолий”, як іноді його називають в народі, мотоцикл “Урал” з коляскою, в якому сиділа дебела усміхнена жінка тутешнього лісника. Мотоциклом поважно керував сам лісник Іван, добрий знайомий Богдана. Порівнявшись з криницею, мотоцикл зупинився і перестав чмихати. Лісник, перекинувши праву ногу через сидіння, сплигнув на дорогу, підійшов до Богдана і поздоровався з ним, обмінявшись рукостисканням . Лісничиха теж голосно привіталася, не вилазячи з мотоциклетної коляски.

- Але ти ж і гнався, Богданчику! - націлюючи округлі очі спершу на Богдана, а далі

на його автомобіль, голосно загудів басом, ніби ведмідь, лісник Іван. – Пропелера

ніби не видно, а швидкість була, наче в літака !

- Що ти, Ваню ! Це тросик акселератора заїло, все ніяк не зберуся замінити

його. - схитрував Богдан, знову схилившись до відра, аби лісник не побачив глузуючого виразу його веселих та лукавих очей. Зробивши кілька ковтків криничної води, Богдан ще раз вмився, ніби остаточно змиваючи лукавство з обличчя.

- А – а ... Он воно що. Було колись і в мене таке. Як почав мій мотоцикл ревіти, насилу заглушив... Послухай, Богданчику, добре що я тебе зустрів. Глянь, будь ласка, наш телевізор, а то малі мене вже геть замучили – неділю не працює.

А в лісі, сам знаєш, які ввечері розваги. Ставлю гарний могорич, ну то як ?

- А чом би й ні ? Люди, Іване, повинні допомагати одне одному. Якраз я взяв із собою свою валізку з інструментом та деталями. Тоді рушай вперед, а я за тобою !

Мотоцикл, зачмихавши знову, звернув з дороги і замиготів серед дубових дерев. За кілька хвилин Богдан в`їхав на величезну галявину, в кінці якої стояла лісникова хатина, позад неї розмістилася простора конюшня та ще декілька різноманітних підсобних господарських приміщень. З хатини, в супроводі грайливого щеняти німецької вівчарки, вибігло двійко дівчаток-близнюків дошкільного віку і обступили мотоциклетну коляску, весело галасуючи. Лісничиха, діставши з чималої торби два “Снікерса”, вручила їх дівчаткам. Ті, підстрибуючи та допомагаючи матері тягти торбу з коляски, з цікавістю позиркували в Богданову сторону.

- Будете тихесенько сидіти ? Якщо не пустуватимете – дядько Богдан відремонтує

вам телевізора, - голосом люблячої матері – ведмедиці проказала дебела лісничиха і в супроводі малечі, що учепилась, допомагаючи, за торбу неквапно подалася до хатини.

Діти одразу ж позамовкали. Через півгодини, щойно Богдан налагодив телевізор, вони знову весело залементували, але вже від того, що на його екрані з`явилися братчик – кролик та кумедний ведмедик з відомого мультфільму про Віні Пуха. Богдан вдоволено поглядав на близняток, вкладаючи до валізи інструменти. Дитячі оченята випромінювали таку щиросердечну радість захоплення, що її вистачило б на всіх присутніх дорослих.

Вдоволені господарі запросили Богдана до столу, устеленого безліччю різнокаліберних тарілок. В центрі столу парувала велика пательня зі смаженим м`ясом та картоплею. Навкруг пательні - тарілки з маринованими огірками, слизькими підпеньками, нарізаним салом з часником та велика миска з квашеною капустою та помідорами.

Ще на двох тарілках лежало декілька кілець запашної копченої домашньої ковбаси та великі шматки шинки. Скрипнувши дверима, з сусідньої кімнати з`явився лісник, тримаючи в руках велику пляшку настояної на лісових травах домашньої горілки-самогонки, якій лісник Іван дав гарну назву – “лісова пісня”. “Лісова пісня” помандрувала спочатку в гранчасті стограмові скляночки, а згодом, під веселе й завзяте побажання здоров`я та добра, залишила їх. Після третьої склянки, Богдан зрештою зрозумів, чому ця міцна, з терпким запахом лісових трав, приємна на смак горілка має таку поетичну назву - лісник з дружиною, а разом з ними й гість, невимушено заспівали старовинну ліричну українську пісню...

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 14:48



Глава 12.



Поправивши батькову подушку та розрівнявши трохи ковдру на засинаючому хворому, Сергій тихенько вийшов з кімнати. В коридорі медсестра вже закінчувала взуватися. Подавши їй благеньке пальто , Сергій дістав з кишені гроші і розрахувався з нею за уколи , які вона щойно зробила хворому батькові. Випровадивши жінку , він пройшов на кухню , де сиділа згорблена та заплакана матір, що ніяк не могла змиритися з діагнозом , поставленим лікарями її чоловікові - інсульт , і як результат – параліч лівої частини тіла …

Обнявши матір за зіщулені плечі , Сергій мовчки присів поруч. Він аж ніяк не чекав застати батька хворим знову. Неділі дві вже минуло з того часу, як з батьком стався серцевий напад. Тоді Сергій швидко дістав необхідні ліки та уколи і , за декілька днів , тато вже з посмішкою та гарним настроєм гуляв на свіжому повітрі з улюбленим песиком –Жучком. А зараз батько , ось вже другий день , лежав прикутим до ліжка і тільки важко хрипів. Після уколів він, майже одразу ж , поринав у важкий сон. Лікарі попередили , що коли на протязі декількох днів він не почне одужувати , прийдеться готуватися до найстрашнішого – смерті .

- Синку, що ми робитимемо без батька ? – схлипнула матір , глянувши на Сергія своїми почервонілими від сліз очима.

- Мамо, не думай про погане… Дасть бог і батько видужає. Будете ще разом няньчити онуків !

Якби ж то … Хіба я проти , але мабуть ми обоє не діждемось цієї події …

- Діждетесь ! Я вас невдовзі познайомлю з чудовою дівчиною, щойно батько одужає. Здається мені , що саме вона зможе розлучити мене з моєю холостяцькою свободою.

- А звідкіль вона ? – запитала мати і обличчя її просіяло.

- Оля - з Богданового містечка . Працює медсестрою в лікарні . Проживає з бабусею. Мати померла , а батько десь в Росії. В нього інша сім`я. Правда , має вона рідного брата. До речі , він запросив мене до себе на весілля – зробити відеозйомку…

Сергій пригадав знайомство з Олею і мрійливо всміхнувся. Після того , як дівчина , все ж таки погодилася взяти музичний центр , Сергій підвіз її разом з ним до будинку , де вона мешкала. Йому пригадалась теж , якими великими очима на нього , на його джипа та музичний центр дивилися брат Ольги і його наречена Ніна. Наче загіпнотизовані , вони допомогли йому занести техніку в дім і мовчки дивилися , як він все це складає до купи та підмикає різні шнури.

Першою тоді з оціпеніння вийшла Ніна . Дякуючи її приязному патяканню та жартівливим запитанням , всі присутні , а до кімнати увійшла ще й бабуся , поволі почали рослаблятися . Дівчата пішли в кухню приготувати каву , а Олег почав допомагати Сергієві трохи відсунути від стіни книжкову шафу, що не давала змогу дістатися до електророзетки. Міцний Олег так легко і швидко підняв шафу зі своєї сторони , що Сергій навіть не встиг зреагувати на падіння великої дерев`яної статуетки у формі орла з розправленими крилами , що знаходилася зверху на шафі. Падаючи , орел вдарився об скроню Cергія , що саме зігнувся , беручись за низ шафи. “ Це він мені мстить мабуть за розбитий магнітофон …”- прийшла тоді в голову думка.

Не звернувши на це уваги , хлопці , відсунувши шафу, ввімкнули центр. На мелодійний звук приємної музики прибігли з кухні дівчата.

- Ви що , вже встигли побитися ?- стривожено запитала Ольга, вказуючи пальцем на Сергієву скроню , з якої вже починала тоненькою цівкою текти кров ….

- Та ні , це якось так вийшло …- почав виправдовуватись Олег , піднімаючи орла та встановлюючи того на звичне місце.

- Хоча б вибачився ! Ото вже ведмідь ! – Оля чистим носовичком охайно витерла кров і принесла трохи спирту. Вмочивши чистою стороною носовичка в розчин , вона, дмухаючи на рану, почала зволожувати її потроху спиртом , від чого в Сергія в очах з`явилося декілька

темно-червоних хмаринок. Однак дотик дівочих рук та ніжний подих були набагато приємнішими за пекучу біль.

Згодом вони всі разом сиділи за столом і пили каву. Сергій, зі шматочком лейкопластиру на скроні , почувався , наче в гостях у старих добрих друзів , огорнутий турботливою увагою. Саме тоді він, довідавшись , що на весіллі Олега та Ніни не буде відеозйомок , раптом пригадав , що у нього є чудова відеокамера. Олег з Ніною , переглянувшись , в один голос почали його прохати , щоб хоч трішки їх познімав на пам`ять. Сергій згодився , але за оплату і чути не хотів. Самого цього запрошення було цілком достатньо для того , щоб він мав змогу зустрітися зі ставшою милою його серцю дівчиною , хоча , ще годину назад , про неї він і гадки не мав. Глянувши на зарожевілу та зніяковілу Ольгу , він тоді зрозумів – вона теж бажала , аби їхня наступна зустріч обов`язково відбулася …

З батькової кімнати почувся протяжний стогін . Підвівшись , мати швиденько пройшла туди . Сергій теж подався слідом. Невдовзі стогін припинився – мабуть батькові просто щось примарилось. Мати залишилася сидіти біля хворого , а Сергій повернувся на кухню. Діставши мобільний телефон , він набрав номер свого третього цеху. Звістка , отримана з вуст начальника цеху , порадувала його – перша партія “гравітонів” для оснащення автомобілів , в кількості п`ятдесяти штук вже була готова…

Проте персонал цеху і гадки не мав , що це фактично за пристрій. Сергій уміло розробив послідовність виготовлення “гравітонів”. Перший та другий цехи виготовляли блоки , а третій монтував їх в корпуси. Зінченко навмисне проінформував весь персонал третього цеху про те , що вони виготовляють пристрій , ніби необхідний для проведення медичного обстеження з допомогою комп`ютерного рентгенографа. Щоб зменшити цікавість персоналу , всім видали важкі свинцеві нагрудники /начебто для захисту від незначного випромінювання / і за “шкідливість” підвищили в два рази зарплатню. Кількість бажаючих зайвий раз навіть доторкнутися до “гравітону” , без відповідної на то потреби , знизилася до нульової позначки. Кожний з працівників мав у нагрудній кишені індивідуальний дозиметр . І хоча дозиметри завжди показували норму , інакше й бути не могло / “гравітон” абсолютно не мав у своєму складі радіоактивних елементів / , сам факт знаходження в кишені цієї штуки надзвичайно суворо дисциплінував весь персонал.

Одержавши неабияке задоволення від телефонної розмови , Сергій ввімкнув електричну кавоварку. Відчинивши кватирку , він дістав з пачки сигарету і задумливо запалив її. Настав час займатися збутом “гравітонів”. В Україні це робити було справою нереальною , враховуючи той простий факт , що придбати таку річ спромігся б не кожний , навіть доброго достатку , клієнт.

До того ж , “світити” винахід теж було небезпечно та безглуздо – відповідні органи , при бажанні , доволі швидко добралися б і до винахідників , і до підпільних цехів.

Чим би це все змогло б закінчитися – сказати важко. Швидше за все – нічим хорошим . Тому сама по собі виникла думка про експорт “гравітонів” за кордон. Знайшовши пристойного оптового клієнта , або посередника , це було б цілком можливою та реальною справою. Саме транспортування , власне , можна було б організувати з допомогою декількох каналів , демонтувавши пристрої на складові блоки і , відправивши кожний блок окремо , одержати їх усі на одну адресу за кордоном . В митних документах всі ці блоки можна було б називати як завгодно : блоки для станків з ЧПУ / числовим програмним управлінням / , комп`ютерів , різноманітних ліній і т.п. Тому Сергій конкретно зосередився на одному питанні : де знайти зацікавленого оптового клієнта з великими грішми ? Враховуючи те , що Богдан , поки що , розробив серійний варіант “гравітону” для автомобіля і одержав вражаючи результати , потрібно було б “вийти” на представника саме великої автомобільної фірми . Адже, велика фірма –великі гроші. Найбільші та найближчі фірми – продуценти автотехніки знаходяться в Німеччині. Отже , коло звузилось. Сергій продовжував думати далі . Якщо об`їздити всі заводи в Німеччині , можна було б знайти зацікавлених клієнтів , але для цього потрібно безліч часу . Так-так…. А що, як їх усіх зустріти одночасно ? Чи можливо це ? Так ! Звичайно , що так! Саме для цього й влаштовуються різноманітні виставки та автомобільні салони. Інформацію про них дістати вже абсолютно просто . Сергій одержував щотижневик “Бізнес” , журнал “Капітал” та “Сигнал” . Здається там є вся необхідна інформація . Зрештою, існує ще безліч інформаційних джерел , найголовнішими з яких Сергій вважав бібліотеку та Інтернет. Було б на краще , аби яка-небудь автомобільна виставка найближчим часом проходила б в Україні.

Зінченко – молодший підвівся і пройшов тихенько до батькової кімнати. Пообіцявши матері заїхати взавтра та попрощавшись , він вирушив до читальної зали міської бібліотеки . Саме з неї Сергій вирішив розпочати пошук необхідної йому інформації. А вже потім відвідати інтернет-кафе в провулку Матросова, неподалік Політехнічного університету.



Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 14:55



Глава 13.

Сьогоднішня зустріч та досягнуті при цьому домовленості з кримінальним авторитетом вселяли надію і знімали тривожну напругу з Перельманової душі. Щоправда й ціну за свої, так би мовити, послуги той Олександр заломив пристойну, але що вдієш... Автомобіль Леоніда Мойсейовича впевнено рухався по вулицям вечірнього міста , затиснутими з обох боків ланцюгами вуличних ліхтарів. Біля свого помешкання Перельман зупинив авто і натиснув кнопку дистанційного керування брамою. Однак брама залишалася незворушною . Спробувавши ще кілька разів, він вийшов з “Волги” і попрямував в світлі фар до брами . З`ясувалось , що під нею лежало декілька важких каменів , вочевидь підтягнутих туди дітлахами – аби було зручніше заглядати на подвір`я. Таке вже траплялося . Подумки вилаявши сусідських пустунів , Леонід Мойсейович почав відкидати каміння в різні боки . Раптово потемнішало . Озирнувшись назад , Перельман побачив дві чоловічі постаті , що закрили йому світло фар.

- Ви Перельман Леонід Мойсейович ?- офіційним тоном запитав чоловік і , діждавшись ствердної відповіді , сухо продовжив:

- Полковник служби безпеки Клімов. Ось моє посвідчення , а ось ордер на обшук вашого будинку.

Діставши тремтячими руками з бічної кишені футлярчик з окулярами, Перельман відчув , як великі краплі поту почали заливати йому очі. Літери розпливалися і підскакували , неначе субтитри фільму на екрані погано працюючого телевізора. Підійшовши ближче до світла фар та трохи зосередившись, він уважно почав вивчати посвідчення та ордер на обшук.

- В чому власне справа ? Я вимагаю пояснень ! – голос колишнього військового прокурора набув колишньої впевненості та рішучості.

- О , пробачте , мало не забув , - промовив Клімов і простягнув Перельманові ще один папірець , вимагаючий негайного арешту Перельмана Леоніда Мойсейовича.

Ноги товстуна враз здалися їхньому володареві двома порожніми трубами , крізь які власна душа поволі зіллялася в п`яти, а далі – в землю.

- Леоніде Мойсейовичу , давайте краще пройдемо до помешкання і не будемо гаяти часу. Тим паче , що ми з вами починаємо привертати увагу , - вивів Перельмана з оціпеніння спокійний голос полковника.

- Я мушу зателефонувати обласному прокуророві ! Він не міг підписати ...Це якась прикра помилка ! Цього бути не може … - Перельман смикнувся до кишені і видобув з неї мобільний телефон. Натиснувши серію кнопок товстун з нетерпінням почав чекати сигналу виклику.

Клімов дістав сигарету та з насолодою запалив , не заважаючи товстунові дзвонити. Аж ось лице Перельмана змінилося і він з полегшенням видихнув:

- Ал-ло ! Ярославе Васильовичу , це ви ? Доброго вечора...

- Так , я слухаю …

- Це вас турбує Перельман !…Сталося якесь прикре непорозуміння . Ніби з вашого дозволу ... якийсь обшук та арешт. Ми ж з вами ...

- А-а , це ви, Леоніде Мойсейовичу … Я в курсі вашої справи , але нажаль вже нічого не можу вдіяти. Навіть не розраховуйте , тому поводьтеся пристойно . Зустрінемося взавтра вранці у мене в кабінеті… Вас доставлять.

Перельман збентежено опустив тоскно скиглячу короткими сигналами трубку додолу…Наче в якомусь маревному та тихому божевіллі, він відімкнув вхідні двері брами, впускаючи на велике подвір`я невідомих йому людей. А далі ввійшов разом з ними до будинку...

В приміщенні будинку Клімов наказав закрити важкі віконні портьєри , зачинити двері і приступити до проведення обшуку . Двоє сусідів – пенсіонерів, чоловік та жінка, зі стурбованими але цікавими обличчями понятих, скромно розмістилися на високих дерев`яних, обшитих тьмяною італійською шкірою, стільцях неподалік дверей, крадькома та беззвучно про щось перешіптуючись. Четверо молодих хлопців розпочало свою справу. Один з них складав перелік принесених йому іншими трьома коштовностей , грошей ( в тому числі іноземної валюти). Всі цінні папери та документи заносилися в інший , окремий список.

Віддавши з величезним небажанням ключ від потаємного сейфа , який все ж таки знайшли , Перельман знервовано засовгався на стільці, запропонованому Клімовим, споглядаючи за діями своїх нежданих, а тим паче - непроханих гостей . Впевнившись через деякий час, що на нього і полковника Клімова, статного та шляхетного сіроокого красеня років сорока, що сів поруч з ним, ніхто особливої уваги не звертав, Перельман притихлим, дещо змовницьким і миролюбним тоном запитав того, ніби між іншим :

- Пане полковнику , які саме звинувачення проти мене висунуто ? І хто це мене , якщо не

секрет , “підставив” ? Ми ж з вами не прості люди, а в деякій мірі навіть колеги...

Клімов , дивлячись на стіл, куди зносилися і зносилися чергові речові докази, трохи завагався , однак відповів :

- Леоніде Мойсейовичу, самі зрозумійте, я ж на службі і тому багато про що вам не

повинен говорити, тим більше, що взавтра обласний прокурор все вам особисто розповість, він же ніби у вас в товаришах ходив. А тепер ... Чисто по-людськи, мені вас, звичайно, жаль. Ну добре, взавтра все одно довідаєтесь... Вся справа в тому , що ви трохи необачно вирішили поквитатися з одним із одеських бізнесменів. Ваші люди вкрай необережно спланували та провели операцію , яку ви їм доручили . Однак , той бізнесмен виявився занадто обачливим. З нього все і почалась. Нам нічого більше не залишалося , як здійснити за його заявою їхнє затримання. В ході попереднього дізнання вони вас і “здали” . Але це ще не все . Ми зв`язалися з нашими колегами з ФСБ в Москві, знову ж таки, завдяки одержаній від того бізнесмена інформації .

І виявилося , що вони вас вже певний час розшукують по всій території Росії в якійсь справі , речові докази якої , цілком імовірно , лежать вже на цьому ось столі.

Полковник жестом вказав на стіл , за яким сидів описувач. Перельман , схиливши голову , гарячково міркував , як йому краще себе поводити та що далі чинити. От вже сволота, той одеський шмаркач, так сволота... Запустив таки, негідник, покидьок машину ... Машину-бульдозер , що керувалась законами двох держав, безжальну й тупу… І зупинити її, а він знав це напевно, вже не було ніякої можливості. Навіть обласний прокурор , з яким вони частенько їздили то на риболовлю , то на полювання , а то і до солодких та стогінких столичних дівчат, враз відвернувся від нього. Значить – справи кепські…

Перельман добре знався на психології щойно впійманого злочинця, а відтак знав різноманітні моделі його адекватної поведінки, або попросту, що міг би скоїти злочинець , перебуваючи на його, будь воно прокляте, місці. Перебираючи в розпаленому болючому мозку різноманітні відомі варіанти поведінки затриманого, Перельман, випалюючи підряд вже третю сигарету, зупинився на останньому – втечі. Гаразд , однак куди ? Хоча це було поки що завчасне питання. Та куди завгодно, аби лишень звідсіля! Однак спочатку потрібно вирішити – як? Яким саме чином можна вирватися з власного зачиненого дому , коли навкруг тебе четверо молодих спортивних хлопців та ще цей полковник, добре що хоч отих сусідів – понятих щойно відпустили, суворо наказавши, для збереження таємниці попереднього слідства, нікому не розповідати про те, що бачили. Еге ж, так вони вас і послухали. Взавтра все Старе місто буде знати. Знайшли партизанів...

- Леоніду Мойсейовичу , а вам вже час збиратися … Візьміть деякі теплі речі. Де вони у

вас – у спальні ? Вас проведуть , але не гайтесь. Думаю , що хвилин п`ять вам вистачить ! –

розпорядився по військовому Клімов , знайомлячись зі списками цінностей та паперів.

Понуривши голову , Перельман у супроводі плечистого парубка , понуро потеліпався до спальні, що розміщалася на другому поверсі будинку. Клімов тим часом чітким голосом доповідав по телефону комусь , певно начальству , що , мовляв речові докази зібрано і заарештованого через хвилин десять відправлятимуть . Супроводжуючий Перельмана хлопець , оглянувши мимохідь спальню , мовчки вийшов і пройшов кілька кроків в напрямку великої настінної картини , зображуючої голих жінок на березі мальовничого озера. Зупинившись , він почав милуватись полотном . Перельман якомога тихіше причинив двері спальні , вікно якої виходило в двір будинку. Металеві грати товстун встановив тільки на першому поверсі , за що подумки себе похвалив. Миттю стягнувши з просторого ліжка рожеве покривало, він двома міцними вузлами прив`язав один кінець до труби радіатора , а інший , безшумно прочинивши вікно , обережно опустив донизу…

Хвилин через п`ять , супроводжуючий хазяїна будинку парубок , заглянув до спальні. Кинувши оком на відкрите вікно і впевнившись , що Перельмана і слід охолов , хлопець побіг до Клімова доповісти про те , що трапилось. Полковник відправив хлопців на подвір`я та на вулицю. За мить вони повернулися і повідомили , що чорна “Волга” , на якій приїхав Перельман теж зникла. Полковник голосно та смачно вилаявся, гучно ляснувши об стіл долонею. Одразу ж спорядивши двох чоловіків в погоню за Перельманом, він почав набирати відомий йому телефонний номер, подумки оцінюючи реакцію співрозмовника та гучність його голосу на тому кінці дроту, вбираючи в груди повітря і мимоволі, наче винуватий школяр, прикриваючи власні очі.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 15:02



Глава 14.

Щойно збудований шалаш вже був повністю готовий до прийому весільних гостей. Олег зі своїми шкільними друзями постарався на славу. Споруда , довжиною метрів під тридцять та шириною близько дванадцяти метрів , спроможна була розмістити впродовж довгих столів на вкопаних в землю лавах, півтори сотні гостей. Вкритий зеленим брезентом і уквітчаний свіжими сосновими гілочками та горіховим листям шалаш , зовні був дуже схожий на великий замаскований армійський намет. На відстані декількох кроків від “намету” розміщалась “польова кухня” – споруда , в якій повним ходом йшов процес приготування весільних страв , простих та вишуканих. Жіноцтво завзято поралося на кухні , брязкаючи посудом та невпинно балакаючи . Олі з Ніною, за тимчасовим браком жіночих рук, було доручено терміново почистити цибулю, від чого їхні гарні дівочі очі час од часу наповнювалися великими прозорими краплями сліз. Подруги , весь час підбадьорюючи одна одну , насилу начистили величезну миску сльозоточивого овочу. Відклавши вбік ножі , дівчата вирішили подихати трохи свіжим повітрям , а заразом і оглянути збудований хлопцями шалаш . - А твій Сергій точно приїде ? – запитала подругу Ніна , з цікавістю поглядаючи на Олега , який про щось домовлявся з хлопцями біля воріт, сміючись та енергійно жестикулюючи.

- Обіцяв же…- стрепенулася Ольга .- Спочатку він повинен заїхати до Богдана , того , що лагодив наш магнітофон, познімати на відео його автомобіль. А задля чого – не второпаю. Може для реклами…

- Щось ти , подруженько , якась невесела та засмучена , - грайливо сказала Ніна ,- чи бува вже не хочеш впіймати мого весільного віночка взавтра ?

- А чому б і не спробувати ! Хіба може в тебе сил його підкинути після любощів бракуватиме ,- теж вже веселішим голосом відповіла Ольга , жартівливо підштовхуючи подругу . Оля і гадки не мала , наскільки різко зміниться її безтурботне дівоче життя за наступну годину. Не вона , а хтось інший ловитиме підкинутий Ніною позад себе весільний віночок . Не вона , а інша буде старшою дружкою у Ніни . Не вона …Не вона…

В їхню розмову поступово почав вплітатися наростаючим дисонансом гучний гуркіт автомобільного двигуна десь на вулиці. Старенький пошарпаний “Москвич” зеленого кольору з причепом , ущерть наповненим різноманітним домашнім скарбом , зупинився біля воріт будинку Філатових . З автомобіля поважно вийшов середніх літ чоловік з великою бородою та вусами в довгій чорній рясі священнослужителя . Охайно підправивши на грудях масивний срібний хрест, він зайшов на подвір`я, тричі перехрестившись . Підійшовши до розгублених дівчат , ввічливо привітався і запитав :

- Чи можу я бачити Ольгу Філатову, та порозмовляти з нею?

- Так…Це я , - відповіла дівчина і , схаменувшись , додала :

- Проходьте , будь ласка , в дім ...

- Вибачте мені , Ольго, що не представився ,- вже в будинку промовив незнайомець.-

- Я ієрей Георгій, священик ...

- Ви наш новий священик?

- Саме так , але приїхав я до вас , шановна Ольго , в справі вашого знайомого – Сергія…

- Скажіть , з ним щось трапилось ? – ледь чутно запитала дівчина і вся напружилась ,

поволі встаючи зі стільця.

-Ні, Ольго, зовсім ні ! З ним усе в порядку. Велике нещастя могло спіткати мою родину :

дружину Клавдію та трьох наших діточок , якби бог не послав Сергія – нашого спасителя.

І священик, кілька разів перехрестившись і нерозбірливо прошепотівши про себе кілька слів з молитви, розповів Олі про їхню пригоду...

Священик разом зі своєю сім`єю , гостював два дні у батьків , що проживають в одному з сіл Гайсинського району , що на Вінниччині . Повертаючись з гостей додому , отець Георгій вирішив забрати з собою власний причіп , який було наповнено різноманітними домашніми речами , картоплею та бідонами з медом. Заливаючи в порожній паливний бак свого автомобіля десятилітрову каністру бензину , отець Георгій вважав , що палива вистачить до найближчої автозаправки . Але цього не сталося. Як на біду, старенький автомобіль священика був надзвичайно ласим до бензину і споживав його завжди більше норми. Особливо, при доланні затяжних підйомів з важким вантажем . І ось , в кінці одного з таких підйомів , перед самісінькою заправною станцією , двигун автомобіля , декілька разів чмихнувши та смикнувшись, раптово заглухнув . Авто зупинилося . Отець Георгій одразу ж рвонув на себе важіль малоефективного стоянкового гальма “Москвича”, але машину почав тягнути назад важкий причіп . До того ж , вимощена гладеньким гранітним камінням-кругляком, поверхня крутого підйому була мокрою і слизькою від щедрого дощу , що пройшов вранці. Матінка Клавдія , що сиділа поруч , зблідла і зачала хреститися. “Москвич” почав невблаганно набирати швидкість , наближаючись з кожною секундою до прірви , дно якої зловісно ощирилось гострим камінням….

До катастрофи залишалося кілька секунд. Матінка Клавдія, немовби в останньому захисному жіночому пориві, міцно обгорнула в нестямі дітей, ніби велика птаха з несамовитими від розпачу й безвихіддя очима . Отець Георгій у відчаї щосили тиснув на педаль гальма , позаяк вакуумний підсилювач при недіючому двигуну не працював, однак автомобіль його вже не слухався і все швидше і швидше зсувався донизу…

Раптом – о, диво! - авто різко і зненацька зупинилось , гучно грюконувшись об щось невидиме причепом. Це щось було... чорним джипом , що став , наче стіна між стареньким автомобілем та глибокою прірвою , рятуючи життя його п`ятьом пасажирам. Матінка Клавдія, заледве вийшовши з автомобіля , на тремтячих кволих ногах підійшла до водія джипа і впала перед ним на коліна , дякуючи йому за спасіння…

Водієм джипу був... Сергій Зінченко , який , не зважаючи на небезпеку полетіти разом з “Москвичем” у прірву , відважно і спокійно скерував своє авто навперейми смерті …

Отець Георгій , діставши зі своєї валізи невелику старовину ікону , підійшов до Сергія . За християнським звичаєм , отець Георгій та матінка Клавдія попрохали свого спасителя стати їм названим сином . Сергій спроквола погодився, хоча і вважав себе за звичайного атеїста і власні вчинки ніколи не піддавав релігійній моралі, поволі з тихою безмірною радістю усвідомлюючи для себе найголовніше: що всі живі і не покалічені. А щодо імпровізованого релігійного обряду, подумав про себе : “...робіть, що хочете , милі мої ... Живі !” Священик тричі його поцілував і вручив ікону…Матінка Клавдія теж , тричі поцілувавши названого сина, урочисто повела його знайомити з дітьми , весь час плачучи …

Очі отця Георгія , при згадці про пережитий кошмар , теж заблищали слізною плівкою , але трохи опанувавши себе, він попросив покликати всіх рідних Ольги. За хвилину Віра Тихонівна, Олег та Ніна вже були в кімнаті . Чемно привітавшись зі священиком , всі присіли на велику лаву біля стіни . Ольга , невідомо з якої причини , стала неподалік дверей.

Отець Георгій , познайомившись з кожним із присутніх , приємним лагідним голосом, урочисто й натхненно розпочав :

- Шановна Віра Тихонівна , шановні наречені – Олег та Ніна , шановна Ольго ! Прийміть мої найщиріші побажання добра, радості, щастя та злагоди всім вам . Нехай Господь почує мої молитви і зробить ваш шлюб , дорогі наречені , міцним , щасливим і вічним на землі та небесах. В добрий час благословляю вас ! Амінь!

Ніна з Олегом підвелись і перехрестившись , вдячно вклонилися священику.

- Благодать господня послала мені спасителя , раба божого Сергія. Він врятував мою сім`ю від страшного нещастя, - продовжив отець Георгій .- Однак , душу мого названого сина тривожать сум`яття та журба. Всю її , до останку, заполонила чиста любов . Всі його світлі помисли – про єдину жадану діву на світі – рабу божу , нашу земну сестру Ольгу. Маючи для того боже знамення , від імені мого названого сина Сергія , дозвольте просити для нього руку та серце раби божої Ольги і вашої на те згоди , дорогі браття та сестри….

“ Браття та сестри” збентежено поглядали один на одного , а “раба божа Ольга” мало не впала від несподіванки , встигнувши завчасно притулитись до одвірку. Її щоки миттєво зачервонілися, ніби невинна господня кров, а серце ... Серце по - зрадницьки забилося , гучно видаючи дівочим грудям своє рішення : так - так…

Трохи оговтавшись , “браття та сестри “ дружньо витріщилися на “рабу божу” , що ледве трималася на струнких ногах, опустивши донизу голову. Але, все ж таки , розгледівши на малинових дівочих губах слід ретельно замаскованої умиротвореної посмішки , всі з полегшенням зітхнули.

- Якщо Олечка дає свою згоду , то я не проти …- Віра Тихонівна почала витирати краєм хустки зволожені очі.

- Ми теж ,- в один голос поважно промовили наречені , пригорнувшись одне до одного , готуючись кожної миті підвестися та розцілувати збентежену Ольгу. За хвилину так і сталося – “раба божа” дала свою згоду на заручини з Сергієм . Отець Георгій , приховуючи радісну посмішку в густій бороді , поблагословив рішення дівчини і по - батьківські тричі її поцілував. Перехрестившись та вклонившись всім присутнім , священик прийняв з рук дівчини хустку – символ доброї волі та ознаку її згоди …

Через хвилин двадцять після від`їзду отця Георгія з`явився щасливий Сергій з великою картонною коробкою в руках і вручив її разом з несмілим поцілунком своїй нареченій , привітавшись з усіма присутніми .

- Що це, Сергію ? – запитала зніяковіла після першого поцілункуОльга.

- Твоя весільна сукня і лаковані черевички , - відповів Сергій , насиляючи на рівний дівочий палець золотий перстень з невеликим осяйним діамантом . Взявшись за руки , Сергій та Ольга підійшли до бабусі. Вклонившиאсь, вони попросили Віру Тихонівну благословити їх.

- Благословляю вас , діти мої !- промовила старенька. – Бажаю вам щастя, здоров`я та сімейної злагоди . В житті все може трапитися – бережіть, любіть та поважайте одне одного. Щастя вам !

А вранці тишу понад містечком розбурхали веселі звуки відомого музичного гурту братів Мазурів , що супроводжував незвичну весільну процесію , на чолі з двома майбутніми подружжями Філатових та Зінченків. Здавалося ніби сам бог послав на землю двох янголів , давши їм білосніжні крила весільних суконь та оточивши з усіх боків прекрасними букетами щасливих та веселих облич рідних і друзів …

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 15:17

Глава 15.


Вже другий день директор німецької лабораторії з проектування і дослідження автомобілів підвищеної прохідності гер Костас Гродберг вештався зі своєю перекладачкою територією колишнього військового, танкового полігону, що аж кишів від різних іноземних гостей та спеціалістів . Були тут негри та білі , араби і євреї , вузькоочі азіати та поважні європейці , завжди усміхнені американці .

Серед безлічі різнокольорових флагштоків , рекламованих щитів розміщалися глядацькі трибуни , з яких можна було спостерігати за рухом різноманітних транспортних засобів підвищеної прохідності , починаючи з “уазиків” і закінчуючи монстрами - амфібіями на повітряних подушках . Товариська і занадто балакуча перекладачка Світлана , час від часу губилася серед гостей , що майже всі були представниками чоловічої статі . Спочатку Костас трохи нервував , а потім і сам дав їй завдання - прислухатись до ділових розмов.

Світлана чудово володіла шістьма європейськими мовами : німецькою , англійською , французькою , польською та російською і українською. Однак , природа наділила її не тільки здібностями поліглота , а й гнучким жіночим тілом спортсменки – гімнастки , яке прикрашалося гарненькою голівкою зі звабливими меткими очима та білосніжною посмішкою . Невимушена інтелігентність та тонке почуття гумору робило Світлану центром уваги будь-якої чоловічої компанії . Ось і зараз , перекладачка ввічливо спілкувалася з кількома солідними чоловіками європейської зовнішності , а Гродберг відверто нудьгував . Нічогісінько нового серед представлених експонатів він не помітив , хіба що його увагу спочатку привернув надлегкий військовий всюдихід - амфібія , сконструйований на базі української моделі “ЛуАЗ” , з кермом по центру . Ознайомившись з тактико-технічними даними того ліліпута - позашляховика , Гродберг скрушно зітхнув – ні один із параметрів авто директора не зміг зацікавити . Його лабораторія проектувала набагато досконаліші всюдиходи – амфібії , що могли б стати чудовою основою для військового болотоходу , але…

- Гер Гродберг , - мелодійний голос перекладачки змусив його змінити хід думок , - тут один український підприємець бажає з вами зустрітися і поспілкуватися !

“Підприємець ? Цікаво … Напевно якийсь дрібний посередник , бажаючий перехопити декілька тисяч доларів чи марок і одержати ділове запрошення” . - подумав про себе німець , а в голос сказав :

- Гаразд , можна і поспілкуватися , чом би й ні ? Тільки недовго . Через кілька хвилин скажеш йому , що ніби то в мене по розкладу важлива зустріч і “відфутболиш” його чемненько. Гут ?

Світлана кивнула голівкою і зникла . Гродберг солідно позіхнув – жіночка була

активна не тільки вдень , а і вночі … Ще раз позіхнувши , Костас для поважності дістав свого шкіряного записника і, начепивши на широкого носа окуляри , почав чекати .

За хвилину перед ним з`явився стрункий молодий чоловік середнього зросту

з приємним відкритим обличчям . Привітавшись , він відрекомендувався підприємцем Сергієм Зінченко з Одеси. Костас теж пробурмотівши у відповідь своє прізвище , посаду та назву фірми , спроквола налаштувався вислухати пропозиції співрозмовника .

- Ми з колегою працюємо над пристроєм , що має здатність змінювати стан гравітаційного поля навколо окремого предмета , механізму ... - розпочала перекладати Світлана , з жіночою цікавістю поглядаючи на Сергія .

- Цікаво, а яке це має відношення до всюдиходів, і взагалі – до автомобілів , пане …Зінченко? – сухим тоном професіонала кинув Гродберг , стримуючи непереборне бажання знову позіхнути .

- Саме пряме , гер Гродберг !

- Цікаво , яким чином ви збираєтесь мені це довести ?

- Справа в тому , що будь - який автомобіль , обладнаний нашим пристроєм , зможе долати абсолютно будь - які перешкоди : гори , яри , болота , водоймища . При збільшенні потужності живильного генератора приладу , що в свою чергу вимагає теж незначного збільшення потужності автодвигуна , пристрій здатен піднімати в повітря автомобіль і скеровувати його в довільному напрямку .

Фактично , автомобіль може літати на невеликій , до одного метру , висоті з пристойною швидкістю !

Світлана все це перевела Гродбергові , який чомусь одразу ж почав сміятися

Сергій обурено підвівся і вже хотів було попрощатися з пихатим німцем . Але Гродберг , раптом замовкнувши , попрохав жестом Сергія залишитися . Світлана перевела його слова :

- Вибачте мені , будь ласка , за таку мою реакцію на вашу розповідь . Десятки тисяч вчених всього світу марно б`ються над розв`язанням проблеми земного тяжіння . Поки що , ми навчилися його долати , але керувати ним , навіть в невеликих зонах навколо предметів - це нонсенс , проте якщо все , що ви сказали - правда , то ви з вашим колегою - генії століття , а можливо і тисячоліття . Але , якщо це , пробачте за банальність , увертюра перед авантюрою , то прошу вас мене більше не турбувати .

- А якщо це все чистенька правда ?

- В такому разі, я маю повне право від імені своєї фірми , придбати пробну партію таких приладів для оснащення наших всюдиходів . До речі , а чому ваш пристрій не встановлено ні на одному з цих транспортних засобів ?

Гродберг порухом руки обвів всі експонати , що знаходились на полігоні .

- Якщо ми з вами дійдемо згоди , я відповім на всі запитання . Але спочатку хотілось би вам показати деякі відеозаписи , зроблені з місць випробувань одного автомобіля . У мене з собою , в автомобілі , є невелика “відеодвійка” на чотирнадцять дюймів , яку ми зможемо , звичайно з вашого дозволу , ввімкнути у вас в готельному номері .

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 15:23

Глава 15. (продовження)


Гродберг погодився , і через деякий час вже з цікавістю спостерігав за чудесами на екрані телевізора , які демонстрував старенький Богданів автомобіль …

- Розумієте , пане Зінченко , при тому високому рівні комп`ютерної техніки , який ми маємо зараз , створити такий ось відеофільм зможе навіть школяр . На мене можуть вплинути тільки більш вагомі докази . Поки що все це схоже на цікаву фантастику, казку і не більше. А я – переконаний матеріаліст !

- Ви прихильник органоліптичного методу ?

- Мабуть , що так. Як інженер – механік я звик все мацати своїми руками . І повірте мені , що не один десяток автомобілів було зібрано мною власноруч !

- Ну що ж , гер Гродберг , я занадто поважаю таких спеціалістів як ви, тому давайте–но зробимо невелику подорож за місто на моєму автомобілі . А чарівну Світлану , я думаю , ми залишимо трохи відпочити в своєму номері . Щойно ми повернемось, вона , я в цьому переконаний , нам стане в пригоді, як перекладач, звісно. Їдьмо !

Вдоволена увагою Світлана , кокетливо посміхнувшись Сергію ,

Подалася до свого номеру , що знаходився поряд із Гродберговим …

Потужний “Нісан – Патрол” виїхав за місто . Проїхавши кілометрів десять по

трасі , Сергій звернув вправо на звичайну дорогу , що вела до придорожнього лісу . В`їхавши в самий ліс , автомобіль зупинився біля великої , ǐширокої та довгої ями з рідкою грязюкою , що перетнула їм дорогу . Костас почав хвилюватися , оглядаючись на всі боки . Його охопив жах – а раптом це кінець ? … Приготувавшись до найгіршого , він уважно почав спостерігати за рухами Сергія , який навмисне заїхав в багнюку і почав поволі просуватися нею . Джипом почало кидати зі сторони в сторону .

І ось , в центрі баюри , автомобіль сів повністю на власне дно та перестав

просуватися вперед . Двигун ревів надсадно , колеса закидали розчинену в дощовій воді землю разом з листям аж на дах автомобіля , який вже ніяк не міг зрушити з місця . Глушник зник під шаром грязюки і, трохи побулькавши , наче невеликий паровий гейзер , замовк . Наступила лунка лісова тиша . Сергій опустив скло бічних дверей . В нагрітий салон автомобіля увірвалось свіже , п`янке та вологе повітря , змішане з випарами пального. Костас продовжував спостерігати за діями водія . Сергій артистично підняв вгору вказівний палець правої руки , наче фокусник , і опустив його на невеликий пульт , поміж передніми сидіннями . Зненацька якась безшумна невидима сила , потроху почала впевнено витягати автомобіль з багнюки вгору . Костас виглянув з вікна . Колеса , поплямкуючи грязюкою , по-черзі визволились з неї . Автомобіль повис над багнюкою , злегка погойдуючись , неначе іграшкова повітряна кулька . Від здивування Костас ледь не позбувся окулярів , що почали вже з’їжджати зі спітнілого перенісся . Знявши їх та протерши обличчя носовичком , Гродберг продовжив спостереження за діями водія , не зводячи з нього очей , що стали завбільшки з п`ятимаркову монету . Сергій впевнено продовжував чаклувати над пультом керування . За кілька секунд автомобіль плавно поплив над грязюкою , поволі набираючи швидкість . Проминувши баюру , він рушив над лісовою дорогою , час од часу , зачіплюючись дахом за звисаючі віти дерев . Всі регулятори напрямків переміщення були виведені на кермо , яке нещадно прийшлося трохи модернізувати , після чого воно почало скидатися на штурвал літака . Протягнувши кермо на себе можна було скерувати автомобіль вгору , штовхнувши від себе - вниз . Обертаючи кермо – повертати і крутити автомобіль . Всі ці можливості , з допомогою виразних жестів , демонстрував Сергій зачудованому Гродбергові .

- Алєс гут , - схвально та вдоволено промовив німець .

Сергій завів двигун , щоб не розрядити акумулятор і , розвернувши автомобіль,

промчав в зворотному напрямку через грязюку до виїзду на трасу . Виїхавши , або точніше, вилетівши з лісу , автомобіль поволі опустився на тверде покриття дороги . Сергій вимкнув “гравітон” і в`їхав на трасу . Він вдав , ніби миється в лазні під душем і вказав пасажирові на рекламну вивіску автомобільної мийки, що знаходилась перед самим в`їздом до міста . Гродберг зрозумів і схвально кивнув – автомобіль , після таких випробувань , потрібно гарно помити …

Залишивши вимите авто на стоянці , Сергій жестами запросив Гродберга до себе в

готельний номер , але німець відмовився . Натомість він запросив Сергія до себе . Той погодився і вже через кілька хвилин в Гродберговому номері з`явилася перекладачка і ділова розмова почалася . Першим почав Костас .

- Не перебільшуючи , скажу : ваш пристрій, пане Зінченко , мене зацікавив . Більше того – я згоден негайно придбати першу пробну партію автомобільних “гравітонів” . Сто штук скажімо, це можливо ?

- Ні , на жаль . Поки що , ми виготовили лише півсотні . Бракує грошей , - відповів

Сергій , відводячи погляд від глибокого декольте Світлани , яка почала потроху кокетувати з ним, додаючи декілька слів від себе при перекладі ( “Ви милий….”, “А я вам подобаюсь ?”)

- О , пане Зінченко , з цим проблем нема ! Долари , марки , фунти , не кажучи за ваші гривні ! Готівка , кредитні картки , переказ на рахунок в будь - який банк земної кулі , - все до ваших послуг ! Скільки ви хочете одержати за п`ятдесят “автогравітонів” ?

Сергій трохи зніяковів – Світлана при перекладі знову додала від себе фразу : …при умові , що Світлана не нудьгуватиме …”

- Нам здається реальною ціна одного пристрою - сорок тисяч марок .

Отже , партія з п`ятдесяти штук коштуватиме два мільйона німецьких марок . З цієї суми мені потрібна половина готівкою , бажано в доларовому еквіваленті . Іншу половину потрібно буде перерахувати на декілька анонімних рахунків в будь - який німецький банк …

- Добре , вважайте що сума контракту мене влаштувала . Готівка буде , рахунок ми відкриємо . Що іще ?

- Потрібно зробити німецьке громадянство чотирьом особам : мені і моєму колезі , та нашим дружинам .

- Це дрібниця , тим паче, що такі спеціалісти нам конче потрібні .

Гродберг налляв собі і Сергію по чарчині коньяку і промовив :

- За нашу результативну співпрацю ! А зараз, шановні, ходімте всі до ресторану - повечеряємо та обговоримо ще деякі дрібниці .

Світлана граціозно підвівшись, загадково посміхнулась і подалась в свій номер , плавно вихляючи округлими стегнами ….
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 16:04



Глава 16.

Богдан боляче зойкнув і заскреготав зубами . Четвертий день він одержував болючі уколи . П`ять років , відпрацьованих без вихідних та відпусток дали про себе знати – не витримало серце . Знайомий лікар – кардіолог , оглянувши хворого , суворо наказав дні десятӐь не вставати з ліжка і приписав ось ці болючі уколи , які робила Богданові молода дружина Зінченка – Ольга.

- Олечко , може вже не будеш мене колоти ? Я чудово себе почуваю !

- Ще шість днів і курс лікування буде завершено. Нічим не можу допомогти , -

строго промовила Ольга , але не витримавши , посміхнулась .

Богдан важко зітхнув і демонстративно розгорнувши комп`ютерний журнал “Чіп”,

почав знайомитись з новим сімейством цифрових відеокамер

Ольга , побажавши Богданові повного та швидкого одужання , подалася на кухню , де її вже чекала дружина Богдана , Оксана, - пити каву та ласувати смачними домашніми тістечками . Оксана була неперевершеним кулінаром і з задоволенням ділилася своїми секретами з дружиною Сергія , яка їй одразу ж припала до душі . Хоча їхнє знайомство відбулося нещодавно на весіллі , їм здавалося , що вони знають одна одну вже давно .

Ольга навіть завела собі товстий зошит для того , щоб записувати туди всілякі

кухонні рецепти , які з задоволенням їй диктувала Оксана . Ось і зараз Ольга , сьорбнувши ковток гарячої кави і відкусивши шматочок заварного тістечка , аж заплющила очі від задоволення . Діставши свій зошит , вона приготувалась записувати рецепт .

- Спочатку поїж , потім запишеш , - посміхнулась Оксана , але побачивши , що Ольга і не думає ховати свого зошита , почала диктувати:

- Влити в каструльку дві склянки води , додати двісті грамів вершкового масла та половину чайної ложечки солі . Щойно суміш закипить , всипати дві склянки борошна . Варити дві - три хвилини , старанно перемішуючи . Знявши з вогню, по – черзі вкидати по одному яєчку і теж старанно перемішувати. Достатньо буде приблизно п`ять яєць . До речі , тісто повинно стати тягучим . З нього потрібно наробити невеличких булочок та спекти їх . Випечені булочки розрізати з одного боку та начинити кремом . Рецепт крему я тобі , здається , позавчора диктувала . Ось і все.

У вітальні задзвонив телефон і Оксана пішла відповідати. Телефонував Сергій Зінченко, життєрадісний та завзятий, як завше.

- Привіт , Оксано , Богдан вдома ? Я телефонував кілька разів до нього на роботу – ніхто не відповідає…

- Захворів наш Богдан . Серце . Вже четвертий день лежить вдома . Твоя Оля йому ставить уколи ….

- Оксано , а ти не ревнуєш ?

- А ти ? Залишив молоду дружину одну , а сам повіявся на неділю в столицю…

- Зате часу не марнував ! Всі справи владнав і їду вже до вас. Готуй , Оксано , святкову вечерю ! Є дуже гарні новини. Ящик шампанського та ще дещо - в мене в машині . Богдана не турбуй – нехай мій приїзд стане йому сюрпризом . А моїй коханій скажи , що я вже ось – ось буду . До зустрічі !

Оксана повішала трубку і подалася до Ольги в кухню.

- Олечко , мені потрібна твоя допомога . Будемо готувати святкову вечерю разом . Твій коханий вже їде . Справи , начебто , всі владнав . Сказав , що має для всіх приємні новини і ящик шампанського …

- Слава богу ! Я вже починала турбуватися . З чого почнемо , шеф - кухарю ?

З кухні в спальню , де лежав Богдан , долинув завзятий брязкіт посуду . За хвилину

почулося шкварчання та стукіт ножів об дошки для нарізання овочів та м`яса . Але Богдан міцно спав . Після уколів , а серед них напевно були якісь заспокійливі , він дуже швидко “відключався” і спав години три - чотири підряд . Прокинувся він аж під вечір від протяжного сигналу дверного дзвінка .

В коридорі почувся веселий голос Сергія та завзяті жіночі вітання. Життєрадісний

гамір не вщухав . Богдан , поволі піднявшись , попрямував і собі до вітальні .

Сергій , усміхаючись , стояв з великим картонним ящиком в руках , поверх

якого лежало два великих трояндових букета . На плечі висіла пухка туристична сумка . Опустивши все додолу , він урочисто вручив дамам букети , а Богданові міцно потиснув руку . Поцілувавши та обійнявши Олю, Сергій одразу пройшов з Богданом до зали . Жінки подались до кухні . Зручно вмостившись на дивані, Сергій коротко розповів Богданові про зустріч з Гродбергом .

- Богдане , швидше одужуй , - поплескуючи товариша по спині , підсумував Сергій . – через неділю Гродберг пришле до нас три мікроавтобуси , в які ми завантажимо блоки від “гравітонів” , або , як німець влучно сказав : “автогравітонів” . Відправимо їх через різні митниці . Першу партію будемо складати ми з тобою на одній дочірній фірмі Гродберга , що в Ганновері . Заодно , навчатимемо його спеціалістів .

- В мене ж нема закордонного паспорту , візи - теж …

- Про це потурбується Костас . На завтра будуть потрібні нам та дружинам кольорові фотографії розміром три на чотири , по чотири штуки , та ксерокопії українських паспортів . Все це забере працівник німецького посольства , теж завтра . За неділю всі ми матимемо німецьке громадянство . Наше , звісно , теж залишиться . В Ганновері житимемо всі разом на заміській віллі Гродберга . Нашим дівчатам він дасть в розпорядження автомобіль і водія – гіда , нам з тобою - теж . До речі , готівка буде у нас на руках , тільки–но ми завантажимо мікроавтобуси . Частину грошей я залишу “цеховикам” для розрахунків за комплектацію на чотири з половиною сотні “гравітонів” . Саме таку кількість поки що замовив Гродберг .

А з часом , ліквідувавши “підпільні” цехи , ми перенесемо все виробництво до

Німеччини – німець недорого продасть нам свою дочірню фірму , де ми з тобою

складатимемо першу партію “гравітонів” та монтуватимемо їх на його всюдиходи .

Богдан заворожено слухав Сергія . Перспективи відкривалися чудові , хоча і з деякими елементами райдужності . Однак , життя є життя , потрібно ризикувати , інакше нормального , не говорячи за хороше повнокровне життя , існування не матимеш . І як би там різні філософи та релігійні діячі не вихваляли переваги злидарювання та скромної бідності , будь кому , а вже поготів і найбіднішому жебраку , кожної миті жадається стати забезпеченою пристойною людиною . Богданові , навіть пригадалася фраза одного актора з комедії : “ Я не люблю гроші , я люблю все те , що за них можна придбати ….”

- Ходімо до жінок , - Сергій перервав філософські роздуми Богдана , - порадуємо їх і відзначимо початок нового , цікавого та насиченого життя .

Товариші підвелися і подалися на кухню , де їх вже чекала святкова вечеря та милі обличчя коханих жінок . За темними вікнами стривожено плюскотів осінній дощ, кидаючись холодними краплями в відчинену кватирку, а за столом було затишно, гамірно та весело, хоча обличчя молодих чоловіків, деякими миттями та хвилями ставали враз серйозними та задумливими, мабуть тому, що попереду, в недалекому майбутньому, на них чекало щось невідоме, загадкове і небезпечне...

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 16:10



Глава 17.

Поплавок кілька разів смикнувся і щез під водою, однак рибалка не зреагував на цей факт. Через декілька секунд поплавок вже “виклався”. Перельман різко смикнув вудку до себе і трохи в бік, підсікаючи непотрібну здобич. Є! Волосінь на вудці напружилась, скидаючи у воду дрібні краплі і великий карась впав, наче пухка паляниця, на забур`янений берег ставка. Відчепивши здобич, рибалка поправив на гачку старого зморщеного черв`яка і знову понуро закинув вудку. Неголене обличчя Перельмана повернулося до розстеленого на пожухлій прибережній траві рушника, на якому було розкидано декілька помідорів та огірків, великі кусні хліба, розкрита рибна консерва, поламані кільця домашньої ковбаси, абияк порізана шинка. В центрі імпровізованого столу стояла почата літрова пляшка горілки з перцем “Неміров”. Відклавши вбік вудку, Перельман потягнувся знову до пляшки і зробив гарний ковток горілки. Кривлячись та ставлячи пляшку на місце, він різко надкусив великого соковитого помідора, який в своїй овочевій агонії чвиркнув червоним соком в різні боки, не поминувши звичайно очей Перельмана. Леонід Мойсейович, спроквола лайнувшись, втерся долонею. Запаливши сигарету він знову взяв до рук вудку.

- У вас бачу непогано клює, - заздрісний чоловічий голос змусив Перельмана здригнутися, - ви не дозволите розміститися поруч з вами ?

- Раз ви прийшли, то – прошу, - буркнув, не обертаючись Перельман.

Незнайомець розмотав вудку і, начепивши на гачок хлібну кульку, закинув свій поплавок неподалік Перельманівського.

“Яка нахаба!”, - подумав Леонід Мойсейович та неприязно поглянув в бік незнайомця, що був одягнутий в старенький вилинялий плащ - дощовик непевного кольору з піднятим капюшоном і синього кольору спортивний костюм з білими лампасами на шароварах. Високі гумові чоботи, мабуть сорок шостого розміру, були напрочуд чистими, що означало

самий початок риболовлі для їхнього хазяїна.

Неголене обличчя незнайомця, що відкинув капюшона, здалося Перельманові знайомим. Ще раз кинувши оком в бік непрошеного сусіда, Леонід Мойсейович раптово та здивовано закляк – поряд з ним сидів на розкладному стільчику ... полковник Клімов і дружньо та загадково посміхався йому ! Товстун поліз до кишені за носовичком та окулярами. Клімов нараз спохмурнів і притримуючи лівою Перельмана за руку, що зникла в кишені, правою дістав з власної кишені пістолет і націлив його на оторопілого Леоніда Мойсейовича.

- Давайте без дурниць, Леоніде Мойсейовичу. Про те, що я тут не знає ніхто, навіть моє начальство. Все це моя власна ініціатива, повірте мені, і проявив я її задля вашого ж

благополуччя та так би мовити з доброю метою: відігнати від вас хмари правосуддя. Звичайно, я не філантроп чи альтруїст, хоча як колегу – військового мені вас жаль, тому послуга за послугу. Але спочатку заспокойтеся, ніхто вас не збирається заарештовувати, скоріше – навпаки.

Перельман потроху почав приходити до тями. Приємний та спокійний голос полковника зі щирою, майже дружньою інтонацією, викликав у нього боязку довіру та надію на щось краще, ніж теперішнє становище невпійманого втікача.

- Ви... Ви... Я-ак ме-ене ззна-айшли ? – тремтячим фальцетом підлітка, вилізлого з крижаної води, пробелькотів Перельман.

- Не забувайте, Леоніде Мойсейовичу, що я професіонал своєї справи, або як модно нині казати – профі. Було б дивно, якби я вас не знайшов. Проте, якщо хочете, вважайте, що ви ще вільна людина. А в тім, давайте краще перейдемо до справи.

Клімов неквапливо дістав з внутрішньої кишені дощовика декілька сіруватих листівок

з портретом Перельмана та красномовним написом вгорі : “ РОЗШУКУЄТЬСЯ НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ” і простягнув їх блідому та все ще схвильованому Леоніду Мойсейовичу. Той мовчки почав знайомитися зі змістом оголошення для розшуку, діставши нарешті з кишені окуляри і накинувши їх на вогкого носа.

- Як бачите самі – справа ваша безнадійна, - тим часом продовжував Клімов, дістаючи пачку сигарет з кишені дощовика. Запаливши ту, що найбільше висунулася після різкого струсу всієї пачки, він розпочав паузу в спілкуванні, випускаючи в бік ставка тоненькі та довгі цівки запашного диму, які одразу ж відносив, шматуючи на льоту до очеретів грайливий вітерець. Першим закінчив паузу товстун.

- Я згоден вислухати ваші пропозиції...

- Ну ось і добре. Справа в тому, що на вашу нерухомість : будинок та квартиру, накладено арешт. На вилучені нами при обшукові матеріальні цінності – теж.

Все це вже, ясна річ, ані вам, ані мені не дістанеться, а перейде у власність держави

України або й Росії. Який саме термін ув`язненя за всі ваші провини та гріхи на

вас чекає, ви як юрист зможете підрахувати на дозвіллі й самі. Мене ж більше

цікавить інша сторона медалі, даруйте за банальність. Ніхто не знає про деякі

речі, якими ви володієте неофіційно, а їх, за моїми власними даними, чималенько.

Це декілька магазинів, два бари, велика автостоянка і мережа автозаправних станцій

“Енергія плюс” по всій області. Все вищезгадане оформлене на бозна - кого, тільки

не на вас, а відтак і конфіскувати все це ніхто не зможе. Тому пропоную вам

розпрощатися зі всім цим добром взамін на нове прізвище, деяку суму грошей,

автомобіль та квартиру десь на півдні, скажімо в Миколаєві. А розшуки володаря

всього того майна - злочинця Леоніда Мойсейовича Перельмана, в зв’язку зі

смертю останнього, будуть припинені і ваша кримінальна справа з часом фактично

буде закрита.

- Зі смертю? Ви сказали зі смертю ? – отетеріло запитав ще живий Перельман і вже

єхидно додав, діставши з кишені пачку сигарет та запаливши :

- Мені здається, що ви занадто багато хочете, товаришу Клімов. До того ж не боїтеся, що про нашу розмову довідається ваше начальство...

- В свій час ви вчинили набагато гірше, я ж вам пропоную ділову угоду. Ви можете навіть внести свої пропозиції, скромні звичайно, інакше , якщо ви взагалі не погодитесь, мені доведеться вас негайно ж заарештувати. Але з того мені, хіба що недбала похвала мого начальства, нічого не перепаде. А попереду, через якихось десяток років, на мене чекає скромна військова пенсія, якої навіть на ліки та пісну їжу не буде вистачати. І повірте, мені, як то кажуть, начхати на те, що ви там в Росії натворили в свій час, того все одно вже не змінити. Всі ми люди, тому завжди зможемо домовитися. Я виручаю вас - ви допомагаєте матеріально мені, що може бути більш логічним ? Відносно ж мого начальства. Якщо у вас після арешту з`явиться бажання чи намір розповісти тому начальству про нашу розмову, то майте собі на увазі - воно вам, злочинцю, якого я власноруч впіймав, все одно не повірить. А знаєте чому? Та хоча б тому, що я начебто вів з вами провокаційну, а нашій службі, самі знаєте, багато чого дозволено, бесіду з єдиним наміром : довідатися якомога більше про ваше істинне нерухоме майно, список якого після вашого арешту ляже на стіл моєму шефу і так само буде спочатку заарештоване а потім і конфісковане. В результаті ви попадете за грати, а я залишуся бідним. Державі, чи державам, від вашого майна користі буде стільки ж, скільки добрій корові від якоїсь там однієї травинки. Чи не так ? До речі, вашу “Волгу” доведеться теж конфіскувати після вашої “смерті”.

- Так я і знав ! Я вам все подарую, а ви мене ...

- Вгамуйтеся, Леоніде Мойсейовичу! Ніхто вас не збирається насправді знищувати, це буде всього лишень імітація вашої смерті, не більше. А ви розпочнете інше життя під новим прізвищем – ось і все. Якщо остаточно домовимося, одержите десять тисяч доларів для початку і зможете навіть зайнятися дрібним бізнесом – на прожиття заробите. Взамін “Волги” у вас буде інший автомобіль, зареєстрований на ваше нове прізвище, так само як і однокімнатна квартира. Головне, щоб ви більше ніколи не бачилися з вашими знайомими та родичами. Попрацюйте трохи над зовнішністю: схудніть, відпустіть бороду та вуса, ходіть з окулярами, одягайтесь в якомусь іншому стилі. Захочете – створите собі нову сім`ю. Як бачите, не все ще втрачено для вас і я пропоную вам таки чудовий варіант...

- Цікаво, яким саме чином ви плануєте влаштувати мою смерть ? Знадобляться ж вагомі речові докази, а найголовніший доказ – це наявність ідентифікованого тіла ! Невже якоїсь бідоласі доведеться розпрощатися з власним життям ?

- Я ж не кровожерливий звір, Леоніде Мойсейовичу. Для того існує багато способів знайти підхоже тіло. Не забуваймо, що з того часу, відколи наша країна почала стрімко капіталізуватися, з`явилося дуже багато збіднілих та кинутих напризволяще бездомних - “бомжів”, що не відзначаються особливим довголіттям та міцним здоров`ям і гинуть, наче метелики – одноденки. Трупарні, себто – морги, деяких міст переповнені їхніми тілами, особливо взимку. В пресу даються відповідні повідомлення, однак мало хто хоче впізнавати “бомжа”, а тим паче брати на себе всі витрати на поховання. От якби розшукувалися родичі загиблого мільйонера , круглого сироти, то обов`язково їх знайшлася б сила – силенна. Якщо ж родичі “бомжа” - голодранця не знаходяться, місцеві власті повинні брати всі витрати по організації поховання на себе, а враховуючи їхні фінансові можливості, можна на всі сто відсотків прогнозувати, що вони з радістю віддадуть останки для поховання будь – яким “родичам”, навіть – “знайомим”. Окрім цього існує ще багато способів розжитися на мерця. Це і свіжі могили на кладовищах, і студенти - медики з “анатомок”, бажаючі заробити кілька сотень доларів. Я не говорю вже про те, що придбати такий товар можна й за допомогою “джентльменів удачі”, або й торговців людськими органами. Маючи схоже тіло, можна буде інсценувати спотворюючу загибель в автомобільній катастрофі, утоплення, згорання, самогубство по типу “Ганни Кареніної” – вибір немалий. Головне, щоб паспорт, чи якийсь інший потрібний документ, залишався в результаті трагедії більш – менш цілим і хоча б хтось зміг впізнати в останках колишню знайому людину. Відносно ж вашої “загибелі”. Розпізнає “ваші” останки хазяїн, в якого ви зараз знімаєте квартиру, частину своїх старих документів та дещо з власних речей залишите в нього , а інші документи віддасте мені. Ось і все. Питання є? До речі, якщо захочете, то матимете нагоду самому подивитися на “власне сконання”.

- Ні, дякую, в мене й так вже серце розривається...

- Ну що ж, тоді – змотуємо вудочки і ходімо. Мій автомобіль стоїть неподалік.

В ньому знаходиться валіза з вашими майбутніми документами на прізвище пана Власенка. Фотографії для них я прихопив у вас вдома при обшукові. Як бачите – згодилися...

Непотрібний нікому великий, слизький та холодний карась на березі, тріпнувши мляво хвостом, затих назавжди.

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 16:43



Глава 18.



За два дні до останньої рибалки Леоніда Мойсейовича, аналізуючи вдало проведену операцію , в результаті якої всі Перельманівські коштовності , гроші та цінні папери разом з документами , перейшли до його рук , Олександр / Бабай / задумав здійснити ще одну - вирішальну . В результаті цієї операції, Перельман повинен позбутися всієї нерухомості , перелік якої саме й розглядав авторитет . Окрім будинку та квартири , в ньому значилося декілька магазинів , два бари, платна автостоянка та мережа автозаправних станцій. Проте справа ускладнювалася тим , що всім цим добром , окрім житла, Перельман офіційно не володів . Його інтереси представляли підставні особи , в основному родичі та знайомі одного з приватних нотаріусів , що був у дружніх стосунках з Перельманом . Якби не “прокол” з телевізорами , допущений Перельманом в Одесі , вся його бізнесова мережа в Вінниці була б не помітна навіть Олександру . Але все таємне , з часом , перестає ним залишатися і стає відомим.

Олександр піднявся з крісла і солодко потягнувся . Розминаючи закляклі від довгого сидіння ноги , він подався до столика , на якому знаходилася пляшка джину та різноманітні закуски . Наллявши собі трохи рідини , Олександр вкинув до склянки два шматочки льоду і з задоволенням відпив трохи міцного напою з присмаком соснових шишок. Двері кімнати прочинилися і поріг переступив один з його помічників – Юрій Тушин.

- Заходь , заходь , Тушканчику ! – весело промовив Олександр і голосом Висоцького в ролі Гліба Жиглова з кінофільму “Місце зустрічі змінити не можна” прохрипів :

- Він же – адвокат Степанков, він же – страховий агент Тищенко , він же – полковник СБУ Клімов !

( Кличка Тушканчик трансформувалася з прізвища Юрія - Тушин ).

Потиснувши шефові руку та наллявши з його дозволу собі теж трохи

джину , Тушканчик солідно розмістився на зручному кріслі . Бабай доручав йому найбільш відповідальні ролі в важливих операціях , бо саме Юрію довіряв найбільше .

Тушканчик був його другом дитинства , чудово грав на гітарі , акордеоні,

роялі та натхненно співав, блискуче імітуючи спів будь – якого з відомих співаків. Закінчивши інститут культури , Юрій деякий час працював в обласному драматичному театрі актором , який згодом залишив після пропозиції Олександра одержувати річну зарплатню провінційного актора, але... за тиждень . Роль полковника Клімова була саме останньою “роботою” талановитого актора .

- Нових ролей, поки що нема , - хитрувато посміхнувся Олександр , - тому продовжимо роль полковника Клімова.

- Навіщо ? Що це тобі дасть ?

- Все дуже просто . Зараз я тобі дещо розповім , а ти вже сам подумай , яким чином

все це , так би мовити , сценічно відобразити .

- Ага , значить ця остання наша операція буде мати продовження – другу серію ?

- Саме так ! Справа в тому , що Перельман тоді втік , але не далеко . Переховується зараз в Тульчині , наче Суворов , але у зовсім незнайомих людей . Зняв квартиру з гаражем . Ходить пішки рибалити - маскується. Йде рано – вранці , а пізно ввечері повертається , немов би справжнісінький фанат рибної ловлі , що навмисне тільки для цього й прибув …

- Значить він все ж таки повірив , що тоді , на початку операції , він дзвонив

справжньому прокуророві ?

- Схоже на те . Він і подумати не встиг та й не здогадався , що голос прокурора було

синтезовано нами з допомогою монтажу на цифровому обладнанні , а частоти радіотелефону нам вже були давно відомі . Ми контролювали в обов`язковому порядку і телефонну лінію , так що голос прокурора звучав би , в разі чого , і звідти….

- Отже , він на всі сто відсотків повірив , що обшук в його домі проводився

справжньою службою безпеки . Еге ж ? Значить, я так тебе розумію, що при появі “полковника Клімова” зі своїми “співробітниками” він все знову сприйме за чисту монету …

- Майже так , але “співробітників” не буде . Працюватимеш сам !

- Ага , аг-га , починаю розуміти … Я з`явлюся до нього не як офіційна особа , а як простий, звичайнісінький чоловік, що бажає йому допомогти . Попередивши про те , що він знає все , в тому числі і те , як знайти втікача тепер і надалі , Клімов вже як людина , що бажає підробити копійчину на цій справі , запропонує товстунові свої послуги , за які Перельман повинен буде розрахуватися . Правильно я щойно міркував ?

- Ну ти і дійсно видатний психолог - вгадав ! Нас цікавить його нерухоме майно та підприємства. Ось перелік - читай .

Юрій взяв поданий Олександром аркуш і з цікавістю почав його вивчати . Відірвавшись від аркушу , він з натхненням продовжив своє прогнозування :

- Свобода – взамін нерухомості ? Вірно ?

- Знову в десятку ! Молодець ! Деталі продумай та склади перелік документального

та технічного забезпечення операції . Подумай , також , може для підстраховки , все таки , візьмеш когось з собою….Дані осіб , на яких потрібно буде переоформити право власності , я підготую сам. До речі , автостоянку можеш оформляти на себе , або на когось зі своїх родичів , друзів . Це і буде твоїм гонораром за завершення ролі Клімова . Але – за успішне завершення . Зрозумів ? Часу в нас не так і багато . Кожної миті Перельман може щось запідозрити. Тому його страх потрібно гарненько підігріти, щоб він ніколи більше не згасав . Доби на підготовку вистачить ?

- Дві доби повинно вистачити , а однієї може бути замало …

- Гаразд , нехай буде дві , тоді – берися за справу ! Зустрінемося взавтра , о цій же порі.

Тушканчик допив свій джин та , попрощавшись з босом , подався до себе додому . Очі його засвітилися якимось дивним сяйвом азартного піднесення , що притаманне людям талановитим, але також і психічно хворим особам…

Зоставшись на самоті, Бабай почав складати список “спадкоємців” Перельманової нерухомості . І тут він згадав Зінченка . Набравши номер його мобільного телефону , Олександр почав чекати на відповідь . Виклик зірвався . Прийшлося повторити все з початку . Нарешті , в рубці почувся голос Сергія .

- Слухаю, Олександре. Привіт !

- Здоров був, Серього , десь ти пропав - не телефонуєш старим друзям . Або маєш

проблеми , або …

- Ні , все нормально , Саня ! Одружився я , нарешті , вибач що не запросив на весілля .

Все вирішилось за якихось кілька днів , навіть батьки ще не знають , але я не жалкую.

Цю подію ми з тобою обов`язково відзначимо , готуй весільний подарунок...

- Ну ти даєш друже ! То тебе ніяк не засватаєш , а тут раптом - “сам собі режисер” .

Що ж , прийми мої вітання . А дружина , напевно , схожа на кінозірку - правда ж ?

- Чистісінька правда – ти ж мене знаєш . За тиждень їдемо у весільну подорож до

Німеччини . Слухай , а як там мій конкурент ?

- Накивав п`ятами . Він нікому вже не конкурент . Навіть хоче тобі подарувати щось зі своєї нерухомості….

- Дякую , Сашко , але мені це ні до чого - візьми собі , гаразд ?

- Нехай буде по-твоєму ! Сергію , зачекай хвилину .

Бабай раптом згадав про анонімні рахунки в декількох німецьких банках , що дісталися йому від Перельмана . Поклавши на стіл трубку , він відімкнув дверцята сейфу і дістав список з номерами всіх банківських рахунків та паролями до них.

- Сергію , матимеш час - перевір суми на ось цих рахунках , записуй , - Бабай почав

чітко диктувати адреси банків , номера рахунків та парольні коди .

- Записав ! Приїдемо з весільної подорожі - одразу ж будемо в тебе . Матимеш

вичерпну інформацію .

- От і добре , чекатиму . На разі в мене все . Бажаю гарно провести медовий місяць .

Як говорять в таких випадках , подумки я завжди з тобою . Дивись , не підведи

чоловічий рід . Бувай ! Всього найкращого !

Закінчивши телефонну розмову , Бабай знову повернувся до складання списку “спадкоємців” нерухомості та підприємств колишнього військового прокурора...

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 16:48



Глава 19.



Ольга з цікавістю розглядала знімки з фотоальбому Сергія . З кожною перекинутою сторінкою немовля виростало . Вставало навкарачки , починало бігати . З портфеликом в руках та букетиком квітів йшло до школи . На кожне святкування Нового року зупинялося біля святкової ялинки , щораз в іншому маскарадному костюмі , розмір якого дедалі більшав і більшав . Хлопчаком грало у футбол з ровесниками , впевнено бігло зі спортивним номером на грудях до фінішної стрічки . З електрогітарою в руках веселилося на шкільних вечорах . Маючи вже невеликі юначі вусики , обнімало дівчат…

- А хто це ? – запитала Оля , вказуючи чоловікові на спокійну красуню поряд з ним – юнаком на знімку студентської пори.

- Це моє справжнє перше кохання. Дівчина звалася Наталкою . Вчилася вона в нашій групі , але була старшою від мене на два роки . Зустрічалися ми з нею майже половину десятиліття , але …

- З нею щось трапилося ? – запитала Оля , погладжуючи цю сторінку альбому .

Сергій ствердно кивнув головою і продовжив :

- Темою нашого спільного проекту була розробка системи оперативного контролю стану радіаційної обстановки навколо атомної електростанції . Одержані результати оброблялися комп`ютером та відображалися на великому екрані . Радіодатчики цієї системи розміщувались по периметру умовних концентричних кіл . Перше коло мало діаметр близько одного кілометра , найбільше – біля двадцяти . Центром кіл являлася , власне , сама електростанція …

- Чорнобильська ?

- Ні , після аварії на Чорнобильській атомній станції тоді минуло якраз чотири роки . Наталка було саме на переддипломній практиці в Запорожжі , на атомній електростанції . А я мав приїхати туди через деякий час після операції – лікарі рекомендували видалити гланди …

- Вона , напевно , одержала смертельну дозу радіації і …

- Все набагато простіше , люба . Якийсь нелюд – покидьок , вистеживши Наталю , зґвалтував її і перерізав ножем горло . По іронії долі , мені якраз в цей час робили операцію …

- Вибач , що я завдала тобі болю своєю цікавістю .

- Не зважай , Олю . Між іншим , ти надзвичайно схожа на Наталю , як зовні , так і характером . Побачивши тебе , я одразу ж вирішив , що нікуди і ніколи тебе не відпущу від себе …

На очах у Сергія з`явилися дві маленькі краплинки . Оля легенько зняла їх кінчиками пальців і ніжно поцілувала коханого.

- Якщо у нас , любий , з`явиться першою дівчинка , назвемо її Наталочкою , згода ?

Сергій посміхнувся і обняв дружину за тендітні дівочі плечі – нарешті

після одруження він привіз її вперше до своїх батьків. Двері в кімнату, де вони розглядали сімейні фотокартки, прочинилися і почувся радісний голос матері Сергія :

- Дорогенькі мої , батько вже прокинувся і дуже хоче вас бачити ! Ходімте !

Оля почала хвилюватися . Ввічлива свекруха прийняла її дуже лагідно та

привітно, вибачившись за те , що не змогла побувати на їхньому весіллі - доглядала хворого. Батькові вже стало набагато краще . Функції лівої частини тіла потроху відновлювалися і він вже міг самостійно вставати , тримаючись за що-небудь. За кілька днів лікар йому вже дозволив починати ходити з ціпком .

Сергій та Оля обережно ввійшли в батькову кімнату . Батько, одягнений в випрасуваний коричневий костюм , білосніжну сорочку з краваткою , стояв наче вартовий , тримаючись за бильце ліжка . Обличчя трохи схудло та помарніло , але сірі , в зеленувату крапку очі , як завжди світилися лагідно і весело. Молоде подружжя підійшло до батька і вклонилося йому . Той тричі розцілував їх , спочатку молоду невістку , а потім – сина . Знесилено присівши на ліжко , він скрушно зітхнув :

- Пробачте , любі мої , я ще трохи нездужаю …

- Сиди , сиди . Ми теж присядемо поруч з тобою , - промовив Сергій , притримуючи старого за руку.

- Хочемо з матір`ю вам побажати всього найкращого в житті , - продовжив , трохи віддихавшись батько .- Бережіть одне одного і дай вам бог всього , чого ви забажаєте …Ми з дружиною прожили нелегке життя , але виростили та вивчили тебе , синку . А тепер , маємо вже й дочку . Любіть одне одного і не забувайте нас …

- Кріпися , тату . Відчуватимеш себе краще – поїдеш з мамою в санаторій , - Сергій дістав з кишені дві лікувальні путівки і подав батькові.

- Спасибі тобі , синку …- відповів тато і знесилено приліг .

- Що ти , тату , це дрібниця . Ти ось краще лягай і відпочивай , - сказав Сергій і додав, - а ми з Олею підемо на екскурсію – я їй покажу наше місто. А ввечері ми всі зберемося за скромним святковим столом. Згода ?

Батько у відповідь на мить ствердно заплющив очі. Молодята тихенько вийшли з кімнати і пошепки про щось перемовляючись, нечутно вислизнули з квартири. Вони пішли, горнучись одне до одного, спокійно і неквапно, ховаючись під парасолькою від дрібного одеського осіннього дощу по Пушкінській в напрямку Приморського бульвару.

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   Ср 26 Мар 2008, 16:51



Глава 20.

Шеф – в котрий раз !- з дитячою цікавістю переглядав відеозапис, привезений Гродбергом з Києва. На екрані телевізора миршавий автомобільчик витворяв чудеса , долаючи різноманітні перешкоди у вигляді ям , високих горбів , стрімких підйомів та звивистих крутих спусків . Наче важкий птах , що не може відірватися від поверхні води , а деякий час летить низько – низько над нею , автомобіль , таким чином , долав відстань від одного берега невеличкого озера до іншого . Так само легко авто залишило позад себе великий болотистий мочар . Шеф , не відриваючись від екрану , час од часу пригублював прозору чашечку ароматної кави з лимонним лікером .

Вдоволений , з поважним виглядом , Костас трохи зверхньо спостерігав за реакцією начальства , теж сьорбаючи подану йому каву. Останній раз він смакував шефову каву років вісім назад , позаяк його шеф пив каву тільки з переможцями …

- А я, грішним ділом , гер Гродберг , збирався відправляти вас на пенсію , - підлесливо розпочав шеф , вимкнувши відеоустановку і обертаючись на великому кріслі до Костаса , - але бачу, що зробив би величезну помилку. Все , що ви мені розповіли про цей український “гравітон”, заслуговує надзвичайної уваги. Його винахідників потрібно негайно переманити до нас і створити їм найкращі умови для роботи , не жалкуючи ніяких грошей для цього. Представники ж військового відомства таки приймуть у нас першу партію “болотоходів”. Я чомусь впевнений , що їм наша гравітонна техніка прийдеться до смаку . Не в прямому , звичайно , розумінні . Хе-хе-хе….

Шеф , наче хлопчисько , задиристо засміявся . Костас з солідарності і собі хихикнув .

- Гроші у військових є чималі . До того ж , розпочнеться розпродаж застарілих моделей всюдиходів відсталим країнам та країнам, що розвиваються . Якщо все так станеться , як ми прогнозуємо , то будьте певні - решта країн НАТО не захоче теліпатися в хвості технічного прогресу . І тоді солідні шматки військових бюджетів цих країн почнуть злітатися до нас ! Слава богу , що українські хлопці – винахідники запросили таку смішну ціну за “гравітони” . Звичайно , для них це величезні гроші . Реальна ж вартість одного пристрою , як мінімум , в кільканадцять разів вища . Однак , для того , щоб підтримувати цю вартість на високому рівні , а в результаті і наші прибутки , ми повинні дотримуватись всіх правил суворої секретності . Конкуренти, на жаль , не сплять . Наше подальше процвітання цілком залежатиме від результатів випробувань першої партії “болотоходів”. Всі сили , гер Гродберг , ви повинні прикласти для того , аби ці результати були однозначно відмінними. А відтак, кожного дня ви будете особисто мені доповідати про стан справ, наголошу – реальний стан !

Шеф піднявся , Гродберг змушений був зробити те саме.

- Мало не забув ! – приємно посміхнувшись , сказав шеф , піднявши догори вказівний палець , і продовжив :

- Якщо ця справа з “гравітонами” буде просуватися так , як я волів би , то на вас , гер Гродберг , невдовзі чекатиме місце мого заступника з питань науки та новітніх технологій . Отже , бажаю успіху !

Шеф потиснув Костасу руку і той енергійно попрямував до виходу. Все складалося просто чудово ! Тільки б його не підвели винахідники – українці … Загалом , українців теж можна зрозуміти – європейці , а живуть , наче негри в пустелі. Все в них є : родючі землі , повноводні ріки , пишні ліси, природні ресурси та непоганий промисловий потенціал . А ось розпорядитися всім цим та жити не гірше за інших - щось їм не дає . Комусь , мабуть вигідно тримати в покорі жебракуючий народ, ніби неосяжне стадо роботящих , покірних та заляканих людей. Маючи , в еквіваленті , в середньому по кілька німецьких марок в день на прожиття , вони, ніби мляві воли, ще тримаються . Затримують їм по кілька місяців мікроскопічну зарплатню – вони тримаються. Не виплачують пенсій ( !!!) – вони тримаються. Піднімають на все ціни - вони тримаються . Підприємців розчавлюють податками , не дають кредитів – вони , все одно працюють , поволі занурюючись в “тіньову економіку” . Вчителям роками не платять мізерної зарплати – вони все одно вчать дітей . Непосильні злидні охопили всі без винятку прошарки населення цієї мальовничої країни. Вчені , інженери , спеціалісти , викинуті на вулиці , продають сигарети , горілку , різне ганчір`я , миють автомобілі , торгують китайським непотребом тільки для того , аби не загинути з голоду . В той же час , кримінальні угрупування займаються в нечуваних масштабах розтягуванням майна , розкраданням міжнародних кредитів та реалізацією державних енергоресурсів . На Захід ешелонами відправляються чорні та кольорові метали , зерно, різноманітна сировина та багато , багато чого іншого .

Дивний народ , що має розвинуті космічні та ядерні технології , висококласних спеціалістів та вчених з усіх галузей науки та народного господарства , не може себе прогодувати - одягнути , лікувати та навчитися хоча б елементарним речам з області ринкової економіки . Навіть , при наявності чисельних атомних та звичайних електростанцій , чиновники умудряються продавати електроенергію за кордон , щоденно примушуючи сидіти в темному мороці мільйони співвітчизників .

Німеччина після другої світової війни швидко піднялася з руїн і стала взірцем економічного розвитку для всіх країн світу. Майже всі країни з колишнього соціалістичного табору , скинувши ідеологічні пута , зажили набагато краще . Одна тільки Україна почала падати в економічну безодню . Цей феномен Костас ніяк не міг пояснити . Колишні комуністичні лідери як правили так і правлять замордованою країною , гальмуючи будь - які прогресивні реформи , керуючись власними політичними амбіціями та потроху , за допомогою метикуватих і злодійкуватих друзів - промисловців та комерсантів , поповнюючи власні рахунки в європейських та світових банках . Маріонетки – міністри та депутати - циркачі грають в політичні ігри для власного задоволення та матеріального забезпечення себе та своїх сімей. Є , щоправда , прогресивно настроєна частина депутатського корпусу , але її “затягали” по судах , зацькували , а декого з депутатів - просто ліквідували .

Гарна і страшна , багата і водноччас бЖдна країна , цікава та безлика ….

Задумавшись , Костас і незчувся , як опинився вже у власному кріслі і потягнувся до кнопки виклику секретарки ...

- Я вже тут , гер Гродберг . Не тисніть , будь – ласка , так довго кнопку . Може вам погано ?

-О ні –ні , фрау Шуман це я , так би мовити , заміркувався . Чого це я вас викликав ? М…м Ага ! Ось номера телефонів та адреса електронної пошти нашого нового партнера - пана Зінченка з України . ОрганізуйBе з ним розмову о дванадцятій нуль - нуль . Проконтролюйте прихід перекладача.

-Відеоконференцію чи звичайну ?

-Звичайну , звісно . І , будь ласка , чашечку кави з коньяком .

-Буде зроблено , гер Гродберг . Я можу йти ?

Гродберг кинув головою , повільно ослаблюючи краватку на довгій шиї ,

та вдоволено випростовуючи ноги під великим столом чорного кольору , що наче павук , завмер в кінці пухнастого сіруватого килимового покриття кабінету .

Через півгодини фрау Шуман з`єднала свого шефа з українським

партнером , запросивши щойно прибулу перекладачку з “ Інтермови”.

-Пане Зінченко ? Я радий вас вітати , - почала перекладати Світлана , піднявши трубку паралельного телефону і кокетливо простягаючи Костасу гарненьку ручку для привітального поцілунку.

-Гер Гродберг ? Я теж радий вас чути . Ваше замовлення виконано . Чекаємо на транспорт ! Документи на вантаж оформлено митницею … Вантаж опломбовано . Закордонні паспорти з візами вже у нас….

-Добре , дуже добре ! Отже, я негайно висилаю мікроавтобуси до Одеси . Щойно вони прибудуть – зателефонуйте мені . Те , про що ми з вами домовлялись , буде у них . Моє начальство повністю підтримало мою ініціативу відосно нашої з вами подальшої співпраці і бажає з вами особисто познайомитися.

- Зрозумів . Відправивши транспорт , ми вирушимо теж .

- От і добре ! Чекаємо на вас та вашого колегу . Отже , до зустрічі !

- До побачення , гер Гродберг …

Розмова пройшла вдало . Костас вдоволено посміхнувся до Світлани і промуркотів :

- Ви просто чудово виглядаєте сьогодні , Світлано ! Я не в змозі протистояти вашим чарам . Як ви дивитесь на те , щоб продовжити нашу сьогоднішню зустріч ? Наприклад , в ресторані “Товстий Ганс” , або десь ….

- О , я в захваті від вас , гер Гродберг , - важко вдихнула повітря Світлана і вдавано засумувала , - Признатися, я вже почала думати, що ви мене вже геть забули …

- Що ви люба ! Сьогодні у нас буде шанс знову згадати наші романтичні українські ночі … Отже , до зустрічі в “Товстому Гансі” о сьомій . Я замовлю столик і попереджу бармена про вас. Чекатиму з нетерпінням . А зараз, пробачте – справи .

Костас розвів руками і , пройшовши вперед , відчинив Світлані двері

кабінету . Перекладачка попрощалася з ним і затрималася біля столу фрау Шуман, очікуючи на чек з винагородою за переклад .

Гродберг , наче молодий спортсмен , пружно подався до свого крісла , з захопленням

згадуючи безтурботні і блаженні ігри кохання з перекладачкою в Києві. Сьогодні він відчував в собі всеохоплююче бажання і неприборкану чоловічу силу, аби продовжити їх в Гановері . Давши необхідні вказівки начальнику транспортного відділу відносно поїздки в Україну , яка вже була ретельно спланована і чекала на своє здійснення, Костас відкинувся на бильце крісла і жадібно запалив сигарету . Кільця тютюнового диму чомусь одразу ж нагадали йому округлі від здивування очі шефа після першого перегляду відеозйомок випробувань миршавого автомобіля і він поблажливо посміхнувся …

Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Спонсируемый контент




СообщениеТема: Re: Роман " ГРАВІТОН"   

Вернуться к началу Перейти вниз
 
Роман " ГРАВІТОН"
Предыдущая тема Следующая тема Вернуться к началу 
Страница 1 из 2На страницу : 1, 2  Следующий
 Похожие темы
-
» Насколько хорошо вы знаете роман "Мастер и Маргарита"?
» Роман "Мастер и Маргарита"
» Роман "Будь собой"
» Роман Оленев и его "Стоп-кадр"
» Роман Гуцалюк - альбом " Три цвета" (предлагаю + и - )

Права доступа к этому форуму:Вы не можете отвечать на сообщения
Литературная студия Сергея Чернецкого :: Авторский кабинет Сергея Чернецкого :: Прозаические произведения и лирика Сергея Чернецкого-
Перейти: