Роман " ГРАВІТОН"

Глава 21.

Літак чартерного рейсу “Одеса - Ганновер” плавно полишив зльотну смугу . З усіх ілюмінаторів на притихлих пасажирів прощально споглядали поодинокі біленькі хмаринки , поволі падаючі донизу . Набравши необхідну висоту , літак почав вирівнюватись. Хмаринки і собі перестали падати та теж вирівнялися , по черзі заглядаючи в середину літака , наче перехожі ( чи може – перелітні? ) снігові баби . Богдан вперше подорожував літаком , тому з дитячою цікавістю спостерігав згори за мініатюрними ниточками шосейних доріг з мурахами – автомобільчиками . Густий осінній ліс скидався на великий клапоть жовтуватого моху з дрібними крапельками та краплями - озерами . Але , зовсім скоро , нахабні хмаринки закрили все собою і Богдан , зітхнувши , почав розглядувати пасажирів літака.

- Костюм не тисне ? , - запитав білозубий Сергій , що сидів поруч .

- Та трохи незручно . Ти ж знаєш - я звик до свого комбінезону .

- Нічого , відвикай … Краватку трохи послаб .

Їхні дружини , що сиділи в кріслах попереду , одночасно обернулися до них , почувши чоловічу розмову .

- Як ви там, шановні пані, не загойдалися часом ? – грайливо поцікавився Сергій і продовжив :

- Мабуть з усіх вас тільки я - старий “повітряний вовк” …

Всі весело засміялися . Гарненькі стюардеси в коротких спідничках почали розносити всім пасажирам на невеликих тацях щось смачне , схоже на обід .

- Непогано було б , Богдане , спробувати дію “гравітону” на невеликому літаку , - замислено промовив Сергій ,- а потім і на ….

- Космічному кораблі . Еге ж ?

- Поки що я не готовий до відповіді , але думаю , що це може бути небезпечно. Хоча, на літакові , що має властивості доброго планера , чому б і не спробувати , взявши з собою парашути . А от , як ти кажеш , на космічному кораблі , прогнозувати дію “гравітону” доволі важко . Корабель може зостатися в якійсь точці Всесвіту , де результуюча всіх гравітаційних полів може зрівнятися з нулем . Правда , ймовірність цього надзвичайно мізерна , але її потрібно враховувати . З цієї точки можна буде вийти звичайним способом – ввімкнути на деякий час двигун - і все ! “Гравітон” діє в основному , як нейтралізатор гравітаційного поля . Тому , якщо припустимо , ми ввімкнемо ракетний двигун і подолаємо деяку відстань , “гравітон” почне нейтралізувати найближче гравітаційне поле і ми повернемося знову в “гравітаційну діру” . Поки що , наш прилад допоможе нам здолати земне тяжіння і забезпечити м`яку посадку на будь – яку біль – менш придатну для цього планетну поверхню.

- Ага , зрозумів … Тоді для руху , скажімо ввід планети А до планети Б , потрібно буде два прилади : нейтралізатор тяжіння планети А , та прискорювач чи підсилювач тяжіння планети Б .

- Ти правильно мислиш , але це справедливо в тому випадку , коли гравітаційні сили інших планет та зірок набагато менші , ніж сили наших планет . Якщо знайдеться , наприклад , зірка чи планета з більш сильним тяжінням , всі наші спроби дістатися до планети Б будуть марними . В кращому випадку , ми будемо просуватися по зигзагоподібній траєкторії , на що буде витрачено безліч часу …

За ілюмінаторами , далеко внизу , з`явилися хмари , що інколи яскраво спалахували . На землі розпочинався дощ .

- Цікаво , де ми зараз знаходимося ? – запитав Богдан , позіхаючи .

- Щойно проминули польсько – німецький кордон , - відповів Сергій , поглядаючи на

власний годинник . – Ще трохи і будемо приземлятися .

За хвилин двадцять літак раптом добряче струсонуло. За якусь мить почало здаватися , ніби він падає в прірву . Богдан вчепився за сидіння . Зовсім скоро падіння різко припинилося . Сергій посміхнувся :

- Перепади тиску , або ж – “повітряні ями”. З літаками це явище трапляється. Не хвилюйся, краще перевір документи , друже , невдовзі - паспортний контроль .

Літак нарешті приземлився . Прибулі почали поволі підніматися і збиратися на вихід . Стюардеса відкрила двері літака і перші пасажири зникли за ними . Замість звичного для всіх трапу , до дверей був припасований отвір великого тунелю , схожого на розтягнуті міхи велетенського акордеону . Інший отвір був прилаштований до входу в аеровокзал . Процедура паспортного контролю та митного огляду зайняла всього декілька хвилин , що приємно всіх здивувало . Взявши дорожні валізи , молоді люди попрямували до зали очікування .

Назустріч Сергію та його компанії подався Костас Гродберг у супроводі перекладачки Світлани. Привітавшись з усіма , він міцно потис хлопцям руки , а жінкам - ввічливо поцілував .

- Вітаю вас , дорогі панове , в нашому прекрасному місті ! До ваших послуг автомобіль . Він відвезе вас до заміської вілли , де все вже приготовано для таких почесних гостей . Перекладачка Світлана поїде з вами, а я - слідом на своєму автомобілі …

Всі подалися до виходу , озираючись довкола . На виході Богдан зненацька широко розплющив очі - перед ними стояв білосніжний автомобіль - лімузин довжиною метрів десять , не менше . Водій відкрив широченні двері пасажирам , а сам почав вкладати їхні валізи в просторе багажне відділення. Перекладачка вмостилася на переднє сидіння поруч з водієм , а приголомшені гості розмістилися на м`яких кріслах в просторому салоні . Авто м`яко рушило . Крізь краплі дощу , що стікали з вікон , мерехтіли різнобарвні вогні великого загадкового міста . В салоні було так тихо , що можна було розмовляти пошепки . Хлопці переглянулися і мовчки закурили. Автомобільний кондиціонер і собі затягнувся тютюновим димом , видихнувши натомість чисте свіже повітря . Жіноцтво крутило головами на всі боки , оглядаючи вітрини , перехожих , будинки та міський транспорт . Нарешті все це потроху зникло - автомобіль став виїжджати з міста на автобан - швидкісну автомагістраль . Прискорення почало зростати , але авто йшло м`яко та тихо . Богдан з цікавістю глянув на спідометр і охнув - сто вісімдесят кілометрів на годину !

Українським пасажирам стало трохи моторошно , але звуки приємної музики , що долинали з усіх кутків автомобіля , потроху всіх заспокоїли . Стишивши через хвилин двадцять хід , автомобіль мляво підкотився до величезного трьохповерхового будинку.

- Вілла гера Гродберга ! Ласкаво просимо , панове ! – промовила Світлана , з цікавістю оглядаючи Богдана з ніг до голови .

Молоді люди , наче відомі голлівудські кінозірки , неспішно покинули салон довжелезного білого автомобіля і зробили перші кроки в невідоме та таємниче майбуття …

Глава 22.

« Водії , будьте особливо обережними на дорогах ! З настанням осінніх дощів та туманів почастішали випадки заносів автотранспорту на автошляхах , що є однією з причин збільшення числа аварій . Так напередодні , 11 листопада цього року , після сильної зливи, водій

Перельман Л.М. , не впоравшись з керуванням власного автомобіля “Волга”, на повороті дороги неподалік селища міського типу Чечельник, Вінницької області, з`їхав з проїжджої частини . Автомобіль, в результаті падіння в глибокий придорожній яр , загорівся та вибухнув . Водій Перельман Л. М. трагічно загинув .”

Колишній військовий прокурор склав газету і замислено зітхнув . Ось і все – немає більше Перельмана Леоніда Мойсейовича , колись могутнього та шанованого . Є добродій Власенко , який їде потягом до Миколаєва, де й поселиться в однокімнатній конурі, придбаній ніби то за його дорученням якимсь реєлтером . Немає більше ні грошей , ні будинку , ні квартири , ні іншої нерухомості . Немає нічогісінько з того , що раніше було . А все через проклятого одеського бізнесмена . Знайти б його та розчавити , як таргана …

Нахабний молодий чоловік , ставши своїми брудними черевиками на пасажирські лави плацкартного купе , в якому знаходився Перельман - Власенко , завзято почав закидати на верхню полицю латані мішки з картоплею та замизгані чималі сумки з казна – чим . Це був типовий представник нового суспільного прошарку – “мішочник” . Прошарок “мішочників” створився в результаті довгих роздумів на порожній шлунок представників різноманітних верств населення , починаючи з безробітних робітників та колгоспників і закінчуючи сільською інтелігенцією : вчителями , лікарями і т. п.

“Мішочники” , в основному , займалися перевезенням різноманітної сільськогосподарської продукції , вирощеної власноруч , або ж закупленої в інших селян . Основним транспортним засобом “мішочників” був і є потяг , що дозволяє доставляти вантажі на ринки великих промислових міст , де завжди знаходяться пристойні покупці з грішми , бажаючі поласувати “натурпродуктами” . Як правило , “мішочники” надзвичайно витривалі люди з міцним здоров`ям , нахабним голосом та швидкою реакцією . Еліта “мішочників” формується з асів міжнародних потягових перевезень . Однак , після створення сили - силенної різноманітних митниць та контрольних постів ( ветеринарних , екологічних , санітарних і т. п. ) елітні ряди “мішочників” помітно порідшали . Працюючі на російському напрямку “мішочники” , в основному возять копченості , сало , ковбасу , масло та олію .

Опанувавши польський напрямок , працюють з таким асортиментом , як от :

Лущені горіхи , етиловий спирт , лікарські рослини ( шипшина , наприклад ) .

Всього цього Перельман – Власенко не знав , тому дозволив собі зробити зауваження нахабному “мішочнику” . Але на його щастя “мішочник” виявився доволі ввічливою людиною ( або боягуз , або – з інтелігентів ). Вибачившись перед пасажиром , він витер засмальцьованим рукавом джинсової куртки сліди від черевиків на дерматиновому сидінні. . За якусь мить “мішочник” вже сидів на тому місці , яке щойно витирав.

Перельман – Власенко , гидливо поморщившись , відвернув голову до вікна , за яким сумно рухалися майже голі , мокрі безлисті дерева на фоні туманистого крайнеба .

“ Ось і моє бурхливе та цікаве життя сплило , залишивши мене голого, наче ось ці дерева за вікном …Не дай , боже , на старості літ заробляти гроші так ,як цей бідак зі своїми мішками “ , - тужливо думав товстун , прямуючи потягом до малознайомого міста , де його чекала нова оселя . Ключ від однокімнатної квартири лежав у нього в кишені разом з паперами на володіння нею . В іншій кишені знаходився техпаспорт автомобіля “ Газ –3102” на його ім`я та невеликий пакуночок з грішми на суму в десять тисяч американських доларів . Полковник Клімов виявився , все ж таки , порядною людиною. Все, що обіцяв – виконав .

Товстун , відвернувшись від завіконного пейзажу , вже спокійно запитав “мішочника” :

- Скажи , будь ласка , ти до самого Миколаєва ?

- Так , я там мешкаю разом з дружиною , - охоче відповів той і розстебнув пахнучу соняшниковою олією куртку, вдоволено відхекуючись.

- Не підкажеш , бува , де знаходиться вулиця Біла ?

- Чом би й ні - саме на цій вулиці я проживаю , будинок номер 63, неподалік магазину “Меблі від Валентини” .

- Цікаво … Значить ми з тобою сусіди ! У тебе який номер квартири ?

Розмову перервала своєю появою гарненька молодичка , що підійшла до “мішочника” і щось зашепотіла йому на вухо . Той мовчки дістав з кишені десятигривневу банкноту і віддав її молодичці , яка одразу ж кудись зникла , різонувши товстуна нищівним поглядом прекрасних жіночих очей .

Товстун за звичкою швиденько надав вайлуватому тілу імпозантного вигляду і продовжив розмову , в ході якої з`ясувалося , що “мішочника” звуть Віктором і мешкає він з дружиною Оленою поверхом вище. Одружені вже п`ять років . Живуть самі – дітей нема , роботи - теж . Тому доводиться кожну неділю їздити до тещі в село . Там закуповують у селян сало, м`ясо , сир , моркву, часник та картоплю , зрідка соняшникову олію . Торгують цим добром на невеликому критому базарчику , неподалік висотних будинків . На прожиття вистачає, а те, що не продається - йде в харчовий раціон …

Підійшла зморена Олена . Знявши благеньку курточку , вона знесилено сіла напроти чоловіків.

- Віддала провідникові гроші . Хотів паразит ще п`ятірку , але обійдеться , - промовила Олена , знову вражаючи своїм поглядом товстуна .

- Це така такса – з кожного мішка по дві , іноді по три гривні , дивлячись який провідник . Не даси - буде знущатися : викличе міліцію, почне знімати з потягу. Лементу може бути досхочу ! – пояснив Віктор і запитав Олену :

- Ти не голодна ? Може давай поїмо трохи . Цілісінький день на ногах, і не присіли.

Діставай - но пакет . Ви дозволите ? – Віктор вказав на столик , об який терся

черевцем Перельман – Власенко .

- Прошу , будь ласка ! – ввічливо промовив товстун , забираючи зі столу свою газету. Хвилинку повагавшись , він повернув газету на місці , розгорнувши її повністю .

- Я мабуть теж з вами за компанію попоїм . Ви не проти ? В мене дещо є для знайомства …

Олена з Віктором почали діставати з торби , що спакувала їм на дорогу Оленина

мати , домашній хліб , сало , цибулю , квашені огірки та варені яйці . Товстун в свою чергу поповнив меню смаженою куркою , свіжими помідорами, апельсинами, ковбасою, сиром та великим шматком шинки. На довершення харчового достатку , наче крапка в кінці довгого речення , на столі з`явилася лискуча шоколадна пляшка коньяку.

- Мене звуть - Іван Степанович Власенко , - почав знайомитись товстун , відкриваючи пляшку.

- Дуже приємно , а мене – Олена , - весело промовила молодичка , підсуваючись поближче до столу.

- Оленко , виявляється , що Іван Степанович - наш сусід по будинку , мешкає поверхом нижче . Який тісний світ ! – філософськи промовив Віктор, приймаючи з рук Івана Степановича одноразовий пластиковий стаканчик , до половини наповнений корисним в невеликих дозах алкогольним напоєм .

- Будьмо ! За знайомство ! - смачно процямкав товстун і всі дружно опорожнивши посуд, взялися до щедрої закуски.

За хвилин двадцять трійка пасажирів вже весело та жваво спілкувалася , знищуючи продовольство та зігріваючу рідину. Час од часу розчервонілий товстун, невтомно сиплячи дотепами, кидав масні погляди на Олену , подумки роздягаючи її та ніжно пестячи молоде жіноче тіло …

Глава 23.

Ольга з Оксаною здавалося потрапили в казковий світ . За дві неділі свого перебування в Ганновері вони не встигли оглянути навіть десятої частини визначних місць, музеїв , театрів , магазинів та супермаркетів цього старовинного і красивого німецького міста . Кожен день їх возив та супроводжував напрочуд балакучий російськомовний гід - водій Карл Міллер, колишній російський німець , призначений для цього Гродбергом . “Шестисотий” Мерседес щоранку під`їздив до вілли і чекав , допоки не з`являться його улюблені пасажирки, до яких він звик і за якими навіть сумував довгими осінніми ночами, дрімаючи в просторому гаражі . Вранці він одразу ж заводився від півоберту ключа і весело мчав до своїх щебетух , похапцем снідаючи високооктановим бензином де доведеться . Завжди лискучий від чистоти , він з нетерпінням чекав тієї миті , коли з`являться молоді жінки . Відкриваючи двері – обійми , Мерседес м`яко приймав молоді жіночі фігурки на свої шкіряні нутрощі затишного салону і огортав їх теплом кондиціонеру та ліричними звуками музичного центру останньої моделі .

На автобані Мерседес вже почувався справжнім джентльменом - ввічливим , але гордим і ильним . Нікому він не дозволяв обігнати себе , а зрештою і своїх гостей . Був, щоправда , такий собі джиґун – спортивний Феррарі яскравого червоного кольору, задиркувато – динамічний , що спробував його , “шестисотого” , залишиאти позаду на одному з поворотів дороги . За кілька хвилин нахаба вже плентався далеко в хвості , ковтаючи крізь свій повітряний фільтр залишки оксидів вуглецю, яким щедро ділився з ним “шестисотий” .

Але одного разу Мерседес захворів на декілька годин. Захворів несподівано – вийшла з ладу система охоронної сигналізації, паралізувавши при цьому систему запалювання. Впавши у відчай, він тоді мало не спалив власну нервову систему ( електричну проводку), хвилюючись, що його водій Карл раптом зажадає терміново замінити його іншим автомобілем. Але впевнившись, що той і не думає від нього відступатися, ділячись інформацією відносно поломки з автомобільним лікарем – електромеханіком, швиденько оговтався і за допомогою кваліфікованого втручання свого цілителя знову став на колеса...

Найбільше за все йому подобалося поглинати своїм багажним відділенням різноманітні коробки, згортки та пакунки чергових закупів привабливих супутниць. А ще “шестисотому” було надзвичайно приємно спостерігати за тим, як заздрісно своїми очима - фарами споглядають на нього та його наполовину заповнений пасажирський салон різнокольорові порожні “Тойоти”, “Мазди”, “Опелі” та “БМВ” з зустрічних автомобільних стоянок.

Щоб залишатися в гарній формі, бути розкутим та динамічним, Мерседес навіть

вирішив прочистити своє серце – двигун, змінивши свічки, мастило та кілька фільтрів. Скориставшись автомобільною косметикою, трохи відполірувався і засяяв, наче нова монета. До того ж, якось чекаючи на своїх супутниць біля музичного магазину, поповнив свою колекцію лазерних музичних дисків, додавши до неї шлягери відомих слов`янських співаків та гуртів.

Пасажирки – супутниці були в захваті від нього, іноді погладжуючи йому дверні ручки та роблячи приємний голковий масаж килимовому покриттю днища високими тоненькими підборами своїх новеньких модних черевичків. З почуттям виконаного приємного обов`язку, вдоволений Мерседес щовечора відправлявся на відпочинок майже з порожнім шлунком – паливним баком і натрудженими ногами – шинами. Дістаючись до гаража, вимикав свого розгарячілого за день двигуна, мовчки гасив фари та одразу спокійнісінько засинав, марячи новими цікавими поїздками...

Глава 24.

Туман над засекреченим військовим полігоном потроху розсіювався. Сонячні промені і вітер дошматовували останні сірі клапті, вичавлюючи з них на поверхню землі дрібну росу. П`ятдесят зелених, в чорних та жовтих маскувальних плямах, болотоходів вишикувалися в одну лінію і чекали команди на початок демонстрації своїх можливостей представникам замовника – покупця. Всі вони повинні були пройти складну звивисту трасу з багатьма природними та створеними штучно перешкодами загальною довжиною в дев`яносто кілометрів за вісімдесят хвилин. При цьому брався час приходу до фінішу останнього болотоходу.

Костас Гродберг, одягнутий в непромокальний темний плащ з капюшоном, з біноклем на шиї, відверто хвилювався - представники військового відомства були занадто прискіпливими замовниками. З першого разу вони майже ніколи не приймали техніку, а відправляли її на доопрацювання, складаючи довжелезний перелік вад, усунення яких вважали за необхідне. Випробування будь – якої техніки здійснювали лише військові водії – випробувачі. Іноді за кермо чи важелі сідали і поважні старші офіцери. Кожна демонстрація записувалася на кіноплівку та дублювалася відеозаписом.

Нарешті в небо здійнялися три червоні ракети – маршовий старт !

Болотоходи по черзі заворушилися і по одному, звертаючи вправо, почали заходити на трасу, витримуючи дистанцію в двісті – триста метрів. З висоти пагорба, де розташувався спостережний командний пункт, чудово було видно весь полігон, що складався з декількох десятків слідуючих одна за одною з невеликим інтервалом випробувальних смуг, розташованих паралельно і завдовжки в три кілометри кожна. Це давало змогу одночасно спостерігати за рухом всіх транспортних засобів, що пересувалися трасами – вулицями полігону. Перша вулиця полігону була звичайнісінькою дорогою з чудовим асфальтобетонним покриттям. Друга вулиця скидалася на фрагмент піщаної пустелі, третя – кам`янистої. Четверта і п`ята являли собою силу - силенну різноманітних пагорбів, ярків та ям. За ними йшли вулиці повні води, грязюки, глибоко переорані, з поваленими стовбурами дерев, різнокаліберними пеньками, залишками понівечених будинків і т.і.

На пристойній швидкості болотоходи промчали асфальтобетонною вулицею і невдовзі перші з них вже почали долати пісок другої, не зменшуючи швидкості. П`ять десятків плямистих болотоходів на відстані здавалися схожими на колону рухливих фарбованих тарганів, чимчикуючих на обід в студентську їдальню після гарного відпочинку, але набридлої дієти в убогих студентських кімнатах.

Гродберг одним оком спостерігав за реакцією військових, які не могли вже приховувати своє збентеження та здивування – швидкість, що розвивали болотоходи, була просто вражаючою і не залежала від типу дорожнього покриття. Машини легко проносилися вуличками полігону, їх не зупиняли, навіть і не затримували, ані піски, ані болота, ані водні та інші різноманітні перешкоди.

- Або ваші болотоходи, гер Гродберг, дійсно такі вже чудові, або траси полігону добряче “втопталися”, - звернувся до Гродберга голова приймальної комісії, гонористий та підстаркуватий атлет - генерал Шварц і додав :

- З вашого дозволу, я волів би слідом за болотоходами послати декілька звичайних всюдиходів - для контролю стану трас полігону. Ви не заперечуватимете ?

- Що ви, гер Шварц ! Звісно, що не заперечуватиму ! Мені й самому теж буде цікаво дізнатися, але не про стан трас, а про різницю в часі проходження всіх трас між болотоходом та звичайними колісними та гусеничними всюдиходами.

За чверть години вслід за болотоходами вирушили три гусеничних та два колісних

всюдихода...

Нарешті останній болотохід перетнув фінішну пряму. Всі присутні майже водночас

поглянули на велетенське цифрове табло, що височіло на двох десятиметрових металевих стовпах, і навперебій загомоніли, висловлюючи кожний свою думку – таймер показав, що з моменту старту першого і фінішу останнього болотоходу пройшло всього сорок вісім хвилин та двадцять шість секунд ! Це була фантастична швидкість, але гер Шварц не розділяв загального захоплення, або принаймні не показував своєї справжньої реакції на радісну насамперед для Гродберга подію, і вперто та затято мовчав, ховаючи здивовані очі за окулярами рогатого перископу. Гродберг же в душі реготав з нього, але теж не подавав виду.

Минуло вже дві години, та жоден зі звичайних всюдиходів, посланих за пропозицією Шварца, до фінішу ще не дійшов. Гродберг вже відверто почав нудьгувати. За цей час кави він випив зо п`ять порцій і приблизно стільки ж випалив сигарет. Йому вже хотілося смачно пообідати, але доводилося стовбичити ось тут, бо що вдієш – робота є робота. Тим часом минуло сто тридцять шість хвилин з моменту старту “звичайних”, поки нарешті перший з них, забрьоханий багнюкою та оповитий клубами пару гусеничний всюдихід, зупинився за фінішем.

- Ну що ж, гер Гродберг, таки ваша взяла ! – риторично, хоча дещо скрушно промовив Шварц і потиснув Костасові – переможцю правицю.

- Дякую, гер Шварц ! А чи не настала пора нам з вами пообідати ? – всміхнувся у відповідь Гродберг, вдоволено спостерігаючи за розгубленим та збентеженим виразом обличчя не так давно ще “залізного” Шварца.

Шварц мляво погодився і незабаром вони з Гродбергом вже перехилили по

чарчині шнапсу і взялися за фірмові страви затишного приміського ресторану, розташованого за кілометрів двадцять від полігону на пласкому пагорбі, з двох боків до якого майже впритул підступав старий соснового бір, а з інших двох крізь скляні стіни – вікна відкривався мальовничий краєвид на вигадливої форми тьмяне озеро, а далі - на затуманене, далеко внизу, місто.

- Розроблений вашими спеціалістами новий болотохід нас повністю влаштовує, але

скажіть, гер Гродберг, у чому його секрет? Чим він принципово відрізняється від

вашої попередньої моделі “В - 47”. Зовні вони виглядають ідентично, - поцікавився

порожевілий Щварц, неквапно розділяючи скиргикаючим ножем притрушений

зеленню соковитий біфштекс.

- Все це завдяки одному нашому винаходові, сутність якого ми поки що не

хотіли б розголошувати, побоюючись конкурентів. А відрізняється новий болотохід

від відомої вам моделі - наявністю в ньому такої собі герметичної коробки типу

“чорного ящика”, яка за допомогою роз`єднувачів підключається до спеціального потужного генератора та додаткової панелі управління, розташованої біля керма. Щодо самого вмісту тієї коробки. Він являється нашим власним секретом, так би мовити нашим останнім ноу-хау. При виході з ладу “чорного ящика”, ми його безкоштовно замінюємо на протязі всього терміну служби болотохода. Тепер щодо його роботи. “Чорний ящик” фактично виконує функцію часткової нейтралізації гравітаційного поля, що дає в результаті змогу транспортному засобу, на якому його встановлено, рухатися над будь – якою поверхнею, змінюючи за допомогою відповідних кнопок панелі управління глибину нейтралізації та її напрямок. До речі, при спробі відкрити цей герметичний “ящик”, його вміст моментально знищується завдяки дії спеціальної швидкоплинної хімічної реакції. Таким чином будь – які намагання супротивника, до рук якого потрапить болотохід з “чорним ящиком” на борту, розібратися в його начинці не увінчаються успіхом, позаяк спрацює ще й дублююча вибухова система самознищення. До речі, у випадку виходу з ладу “чорного ящика”, чи навіть часткової втрати його функцій, ми його не ремонтуватимемо, а будемо повністю замінювати на новий, позаяк ці вищезгадані системи самознищення вже неможливо ніяким чином відключити.

- Зрозуміло, але на випадок ведення реальних військових дій...

- Це ми теж передбачили. У випадку війни чи ведення локальних військових операцій та дій, постачання “чорними ящиками” буде здійснюватися так само, як і доставка на фронт різноманітних боєприпасів з тилових заводів, а непридатні - знищуватимуться на місці. Все, про що я вам щойно розповів, буде відображено нами в спеціальному секретному додатку до технічної документації болотохода моделі “В-47С”.

- Гаразд, то вже справа спеціалістів. Цю партію болотоходів ми забираємо для спеціального учбового підрозділу, в якому навчатимемо майбутніх водіїв, чи може правильніше : водіїв – пілотів і вводимо в дію наступний контракт на п`ятсот одиниць болотоходів. Взавтра ж обумовлені у ньому кошти надійдуть на ваші рахунки. Незабаром розпочнуться навчання груп сухопутних військ НАТО, і я собі уявляю, якими величезними здивованими очима дивитимуться партнери на наш чудо – болотохід. Але ви, гер Гродберг, в першу чергу будете виконувати всі наші замовлення. І тільки після того, як ми укомплектуємось повністю, ви одержите відповідний дозвіл на виконання замовлень від наших партнерів. А замовлень, будьте певні, у вас налічуватиметься пристойна кількість.

- Дякую, гер Шварц. До речі, я взяв на себе сміливість запропонувати вам, в якості невеликого дружнього презенту, звичайно, ось це ...

Гродберг поклав перед Шварцем на стіл пластикову кредитну картку. Шварц завагався. Запаливши сигарету, він мовчки чекав пояснень.

- Не хвилюйтесь, гер Шварц. Це всього лише скромний дисконтний рахунок в солідному парижському банку. Ваша дружина, мабуть як і всі жінки, цікавиться різноманітними модними речами від відомих французьких кутюр’є. Передайте, будь ласка їй цю картку від мене особисто...

- Ну що ж, раз так, то візьму для подарунку від вашого імені моїй Кетрін. Хоча, стривайте... В суботу ми з нею святкуватимемо наш ювілей – “срібне весілля”, то ж запрошую і вас з дружиною.

- О, неодмінно будемо, гер Шварц, в суботу о...

- О шостій вечора. До речі, тоді й подаруєте Кетрін цю картку.

Обід не закінчувався, обід тільки–но починався – Шварц та Гродберг були палкими цінителями шнапсу та справжніми ресторанними гурманами. На честь таких поважних та пристойних завсідників заграв невеликий ресторанний оркестр і повногруда солістка з неприхованим почуттям заспівала колишній ліричний шлягер.

Глава 25.

Сергій з Богданом схилилися в просторому овальному кабінеті над складними кресленнями, разом розмірковуючи над деякими нюансами конструкції нового цікавого пристрою, експериментальну модель якого вони планували невдовзі створити, а надалі й запустити у виробництво в недалекому майбутньому. Його функціональну схему та саму ідею, молоді чоловіки поки що тримали в таємниці.

- Я впевнений, що потужність такого електричного генератора, працюючого від гравітаційної енергії, з часом можна буде значно підвищити, - промовив Богдан, підводячи голову з втомленими очима. – Уявляєш, Сергію, який величезний крок вперед зроблять всі без винятку галузі світової економіки та науки, маючи майже безкоштовну електроенергію, вироблену в результаті трансформації енергії гравітаційного поля в електричну енергію?

- Ти маєш на увазі створення гравітаційної електричної станції ?

- Саме так ! Це буде найбезпечніша з електростанцій на нашій Землі ...

- А доставлятиме вона вироблену електроенергію споживачам традиційним способом - за допомогою дротяних ліній електропередач, чи може якось інакше ?

- Спочатку мабуть таким способом, хоча він не занадто ефективний, сам знаєш, що по дорозі до споживача губиться значна частина електроенергії. Взагалі, найкращим з варіантів, на мою думку, стане виготовлення гравітаційних електростанцій різної потужності, або ж ГравЕС, скажімо від кількох кіловат до сотень мегават, в залежності від потреб користувачів. Для невеликого села, наприклад, ГравЕС матиме потужність кілька сотень ват, для середнього районного містечка – біля одного мегавата і так далі. Високовольтні магістральні опори стануть непотрібними – кожен населений пункт матиме власну електростанцію, а надалі можливо і кожний індивідуальний дім. В такому разі зникнуть і вуличні стовпи. Такі мініелектростанції будуть незамінними для потреб, скажімо, фермерів, аварійних, ремонтних та інших служб. Окремим напрямком згодом зможуть стати мікрогенератори, які можна буде використовувати, наприклад в звичайних кишенькових ліхтариках, приймачах, мобільних телефонах взамін традиційних елементів живлення та різноманітних акумуляторів, працюючих на основі хімічних реакцій...

- В недалекій перспективі відтак відпаде мабуть повністю потреба в змінному струмі - людство користуватиметься постійним, що видаватимуть гравітаційні генератори. А цей вид струму можна накопичувати – акумулювати, до того ж він не випромінює шкідливі електромагнітні поля...

Сергій підвівся і поглянувши на свого годинника, спохватився:

- Час вирушати до Гродбергової вілли на прощальну вечерю. Наші жінки вже,

мабуть заждалися. Цікаво, чи встигли вони відвідати всі магазини в місті, чи ні ?

Чоловіки разом посміхнулися. Сергій тим часом натиснув кнопку виклику їхнього службового автомобіля і вже через кілька хвилин біля входу в офіс дочірньої фірми Гродберга “Дельта – авто”, де саме закінчували свій черговий трудовий день Сергій з Богданом, стояв темно - зелений автомобіль “Ауді ” з нечутно працюючим двигуном та білявим коротковусим водієм за кермом. Щойно чоловіки вийшли з офісу, як двері автомобіля автоматично відчинилися і він поглинув їх, ховаючи за тонованими шибками салону, в своє просторе шкіряне лоно.

Чоловіки мовчали, а “Ауді” спокійно та впевнено набирав швидкість, прямуючи в напрямку Гродбергової вілли, акуратно витираючи своїми “двірниками “ дрібні краплі німецького дощу, наче рясний піт чи сльози з лобового скла.

- Значить взавтра вранці рушаємо до Одеси... Доведеться нам ще трохи там попрацювати та владнати деякі справи. А головне – підготувати та відправити останніх півтисячі гравітонів Гродбергові.- задумливо промовив Сергій ,- І готуватися до вже остаточного переїзду.

- А що робитимеш зі своїми підпільними цехами ? – запитав Богдан, милуючись добротними німецькими будинками, що пропливали казковими острівцями за боковим склом автомобіля.

- Звісно що – закрию, а своїх найкращих спеціалістів візьму в нашу німецьку фірму працювати по контракту. Спочатку на рік, а далі видно буде. Ти не заперечуватимеш, партнере ?

- Ні звичайно. Мені навіть легше буде з ними працювати, та й з технічною мовою проблем не буде. Хлопці твої, я так собі думаю, з задоволенням поїдуть – зарплатня хоча б в кілька тисяч марок на місяць – щоденна казкова мрія для кожного з них. Тим паче, що жити є де - невеликий готель з двадцяти кімнат на території дочірньої фірми Гродберга. До речі, а він вже переписав її на нас ?

- Так, в рахунок взаємозаліку за “гравітони”. Дві тих вілли – близнюки , що ми з жінками оглядали позавчора, теж вже наші. Моя ліворуч, твоя – праворуч. Все просто, наче в казці...

- Це добре ... Батька з мамою забереш з собою, чи ще не вирішив ?

- Я ще про це з ними не говорив, все якось ніколи було. Хотілось би, але ти ж знаєш старих - можуть і не захотіти кидати власну домівку. Якщо залишаться, буду наїжджати до них в гості та допомагатиму грішми.

- Я своїх теж запитаю, може згодяться на переїзд, хоча це теж ще питання. Свій “Електронсервіс” я напевно подарую своєму товаришеві Дмитру. Купити він його не зможе, та й навіщо мені ті сльози, тому хочу зробити йому приємний сюрприз...

- Це той чоловік, що орендує в тебе гаражний бокс під шиноремонтну майстерню і пункт екологічного контролю ? Здається, в нього старенька жовта “двійка”.

- Еге ж, це він. Чудовий хлопець! В свій час його брат Василь здорово мене виручив, то ж зроблю і я цим людям добро...

Автомобіль нечутно зупинився біля вілли Гродберга, щойно розминувшись з ”шестисотим” Мерседесом, що вже мабуть рушав до свого гаражу.

- О восьмій вечора нас відвідає Гродберг, - промовив Сергій, виходячи з теплого автомобіля в прохолодний бридкий морок .

- На прощальну вечерю ? – висловив припущення Богдан, дістаючи сигарети та прямуючи з товаришем до невеликої альтанки, що сховалася збоку вілли, серед пишних ялинок та сосен. На свіжому прохолодному повітрі, під округлим дахом альтанки з газовим каміном – шашличницею, який в таку пору чоловіки іноді вмикали, випалити по сигареті – другій було таки приємною справою. В кінці кожного дня, Сергій та Богдан відпочивали в цій альтанці, підводячи підсумок проминулого дня і плануючи слідуючий. Однак все спланувати та передбачити неможливо, в чому невдовзі реальне життя - в котрий раз! - надало можливість, чи скоріше за все - поставило за обов’язок в цьому пересвідчитись...

Глава 26.

Скликаючи в своєму кабінеті невелику оперативну нараду, полковник служби безпеки Олександр Кравченко помітно нервував - прибули всі, за винятком запрошеного представника обласної податкової адміністрації. Щойно стрілки настінного годинника відлічили шістнадцяту годину дня, призначений час, полковник відкрив свою зелену папку і розпочав нараду.

- Ну що ж, будемо працювати в такому складі, - звертаючись до присутніх промовив Кравченко і продовжив, уважно обводячи всіх чіпким поглядом темно - карих очей з ледь помітною червоною сіткою на білках :

Кримінальна обстановка в нашому курортному місті була завжди напруженою та
непростою. З подальшою капіталізацією країни вона продовжує ускладнюватись та видозмінюватись. Все більше і більше іноземного капіталу вливається в українську економіку взагалі та в економіку Одещини зокрема. Частина його легальна та узаконена. Це менша частина. Інша, набагато більша, і це не секрет, має пристойний обіг в “ тіньовій економіці” нашого регіону, обслуговуючи незаконні спекулятивні та контрабандні операції, в тому числі : продаж зброї, вибухових та радіоактивних речовин, торгівлю наркотичними і сильнодіючими речовинами, міжнародну торгівлю підлітками та жінками. Окрім вищезгаданого, з’явився і новий вид контрабанди – добровільний. Це стосується незаконних транзитних мігрантів, що перетинають наші кордони в напрямку на Захід. Однак, контрабандними шляхами, аби уникнути митних зборів, більше всього до нас надходить звичайних речей : продуктів харчування, алкогольних та тютюнових виробів, одежі, взуття, електронної, побутової техніки та маса різноманітних дрібниць. Завдяки нашим постійним зусиллям та діям відстежуються всі незаконні канали імпорту та згодом перекриваються. В свою чергу “тіньова економіка “ реагує на це і дає поштовх для розвитку підпільного виробництва різноманітних підробок, сурогатів, фальшивок. З цією метою кримінальними структурами, а частіше і просто бажаючими заробити, створюються підпільні “цехи” та мініфабрики, навіть міні - заводи. Якщо такий цех, або мініфабрика, виготовляє скажімо жіночу білизну та спортивні костюми під “Адідас” чи “Пуму” – це одна справа. Зовсім інша справа - підпільні формування, що спеціалізуються на різноманітних механічних, електричних та електронних пристроях, використовуючи новітні наукові досягнення, прогресивні технології та високоточне обладнання з ЧПУ, на якому виготовляють зброю, матриці для виробництва фальшивих документів, цінних паперів і банкнот, монети, не говорячи вже за звичайні речі. Не дивно, що продукція таких цехів користується підвищеним попитом як у нас в країні, так і в державах ближнього та дальнього зарубіжжя.
Нещодавно ми з вами провели вдалу операцію “Синтез”, в результаті якої “накрили” підпільні хімічні лабораторії, що виробляли сильнодіючі психотропні препарати надзвичайно високої якості. На черзі операція під назвою “Технологія”. Основна мета її – виявлення та нанесення нищівного удару по високотехнологічним підпільним цехам, частина яких контролюється кримінальними угрупуваннями , а інша, згідно з нашими оперативними даними, самостійна та незалежна , створена звичайними безробітними інженерами та вченими, бажаючими прогодувати ...

Двері кабінету полковника відчинилися і в шпарину просунулася голова помічника Кравченка – капітана Мороза.

- Олександре Миколайовичу, щойно прибув представник податкової адміністрації, - ввічливо проінформувало рум’янощоке чорновусе обличчя капітана і, піднявши догори густі темні брови, завмерло в очікуванні.

- Проси. – пробурмотів полковник, невдоволений запізненням податкового чиновника.

Як кадровий військовий, він зневажав ледачий, але спритний та хитромудрий чиновний люд, що тільки й думав над тим, як в державний робочий час вирішувати свої особисті перманентні проблеми ще й не за власний кошт. Тримаючи в своїх руках владні, фінансові та економічні важелі, чиновництво процвітало та корумпувало, створюючи образ невтомного борця за народні інтереси, спотвореного “стаханівською” працелюбністю.

Сам Кравченко, навпаки, весь свій час, серед якого майже зовсім не залишалося місця для вільного, присвячував службі. Довготривалі небезпечні операції, конспіративні зустрічі, збір, перевірка та аналіз різноманітної оперативної та агентурної інформації , співпраця з міжнародними службами – все це займало його чи не цілодобово.

Спритне ж чиновництво в той самий час жирувало, відпочиваючи на престижних курортах, їздило на Захід за державний кошт “переймати досвід ”. Будувало собі та своїм нащадкам в курортній зоні шикарні дачі, багатоповерхові будинки та вілли за хабарі та “навари”. Пересувало натруджені сідниці на іномарках останніх моделей і мало таємні валютні рахунки за кордоном.

Тому, проводячи будь – яку операцію, Кравченко напевне вже знав, що і цього разу в справі фігуруватиме хтось із корумпованого чиновництва.

На спізнілого представника обласної податкової адміністрації вже було заведене спеціальне досьє в зв’язку з чисельними скаргами підприємців міста і області на його хабарництво, зловживання та ще на дещо... Вищезгаданий представник податкового відомства Петро Макарович Шульга, пройшов шлях від звичайного колгоспного рахівника до бухгалтера, а далі - до завідуючого відділом обкому партії. З настанням незалежності держави України, його, колишнього відданого ленінця, товариші – комуністи не залишили без портфеля. Деякий час він носив його в обласній раді, облесливо зазираючи в вічі начальству, потім - в облдержадміністрації, що дало змогу без зайвих зусиль потрапити до обласних податкових органів. Згідно останніх повідомлень двох незалежних інформаційних джерел, Шульга отримав в дарунок від представництва однієї відомої іноземної корпорації, що займається торгівлею різноманітними видами сільгосптехніки на всій території України, такий собі “невеликий” презент – легковий автомобіль, під сидінням якого знаходився пакунок з солідною сумою в іноземній валюті...

Спочатку полковник Кравченко не бажав участі в новій операції цього улесливого перевертня. Однак обміркувавши дещо, вирішив навпаки – залучити Шульгу до участі в ній з користю для справи, встановивши за ним спостереження. Контролюючи його переміщення, зустрічі та телефонні розмови, Кравченко планував одержати додаткову інформацію, яка в свою чергу допомогла б накреслити схему ділових контактів Шульги, а згодом і вивести на слід його спільників та покровителів. Хоча схоже було на те, що Шульга працює індивідуально. Проте не виключалась можливість знайти і тих, кому вже Шульга був за шефа - покровителя...

- Так ось, - продовжив полковник, - операція “Технологія”, згідно нашого плану, проходитиме не блискавично по одній простій причині - взявши декількох цеховиків, ми розполохаємо решту. Тому тривалість проведення цієї операції – три місяці. За цей час ми повинні зібрати якомога більшу кількість інформації про підпільників, асортимент їхньої продукції та зовнішні зв’язки. Нагадую, що нас в першу чергу цікавлять “цехи” високотехнологічних процесів. Звичайно, в ході операції фіксуватиметься все, проте особливу увагу слід зосередити саме на них. Як відомо, “цехи” потребують для свого функціонування певну сировину, комплектуючі вироби та напівфабрикати. Тому нам слід досить таки ретельно відстежувати зв’язки підпільних виробників зі своїми постачальниками та збутовиками. Не виключається той факт, що на крупні “цехи” працює декілька дрібніших. Слід врахувати і те, що для збільшення прибутків власники підпільного виробництва вишукують якнайдешевшу сировину. А звідси можливий такий висновок : сировина або крадена, або контрабандна.

Тепер зосередимося на тактичних завданнях. Наші люди повинні проникнути в “цехи” під виглядом бажаючих підзаробити. Це мусять бути висококласні спеціалісти , з відповідною освітою та досвідом. Основні їхні мотиви та причини для влаштування на роботу повинні бути приблизно такими: скорочення за штатом на попередньому місці роботи, довготривалі затримки з виплатою зарплатні і мізерний її розмір і т.п. Канали, якими вони спробують проникнути в підпілля, найрізноманітніші: через знайомих, через підприємців, з допомогою інших доступних джерел інформації, що пропонують високооплачувану роботу, в тому числі і складання якихось приладів чи пристроїв вдома, нарешті, це стосується тільки міліції, – через кримінальні структури. Далі. Потрібно буде зайнятися пошуком вже працюючих в підпіллі людей з метою отримання від них відповідної інформації. Податковій адміністрації разом з представниками комітету з питань захисту прав споживачів рекомендую провести серію спільних рейдів по всій торгівельній мережі регіону, включаючи промислові, оптові та універсальні ринки, з метою непомітної фіксації, наголошую - лише фіксації поки що, наявності в продажу контрафакційних товарів складного асортименту і встановлення їх реальних постачальників. Сам товар ні в якому разі не чіпати – це одразу ж відлякає підпільників та їхніх торгових агентів.

Митниця разом з прикордонниками повинна звернути особливу увагу на підприємців –“човників”, а також і на офіційних експортерів та імпортерів високотехнологічної продукції та комплектації. Міліції потрібно буде також створити власну оперативну групу “підприємців” та ділових людей, що працюватимуть на ринках та базарах в ролях нібито крупних покупців. Можливий варіант гри і в “продавців” дешевої сировини та комплектуючих виробів з метою знаходження відповідних “покупців” з підпілля. Для цього до справи можна підключати і різноманітних посередників, за якими надалі встановити спостереження. До речі, аналогічні операції, тільки в різний час і під різними назвами пройдуть ще в декількох регіонах країни, в яких, поки що невідомо. В кого будуть запитання ?

- Олександре Миколайовичу, - звернувся до полковника представник органів внутрішніх справ, - чи варто залучати до операції наших інформаторів в слідчих ізоляторах та в’язницях? Зараз серед покараних порушників велика кількість колишніх підприємців, в тому числі й колишніх “підпільників”...

- Обов’язково. Інформація тільки в окремих рідкісних випадках буває зайвою. Непогано було б, аби ваші люди заприятелювали саме з “ високотехнологічними підпільниками”, термін ув’язнення яких вже закінчується, а при необхідності його можна зменшити і штучно, спеціально для проведення операції. Імовірність того, що колишні порушники візьмуться за старі підпільні справи досить висока . Є ще запитання? Ні? В такому разі дякую за увагу. Збираємось в такому ж складі рівно через неділю. До зустрічі всім, окрім ...

Глава 27.

Однокімнатна миколаївська квартира, в яку неділю тому вселився Перельман – Власенко виявилася цілком здатною для проживання. Був навіть балкон, що виходив у затишний двір. В просторій кухні стояла майже нова газова плита з духовкою та холодильник “Дніпро - 2”. Знаходився тут і міцний кухонний стіл з чотирма табуретами та декілька шафок для кухонного причандалля, яке власне складалося з старої чавунної пательні, кількох каструльок, півдюжини тарілок та десятка виделок і ложок.

Житлова кімната мала пристойну площу. В ній розмістився звичайний розкладний диван та зовні досить таки непогана меблева “стінка”, шпонована червоним деревом.

З кутка кімнати стирчало два обірваних дротика, що вказували на колишню наявність телефону. Загалом же квартира потребувала ще багато чого необхідного для більш - менш комфортного проживання в ній. Та й новому хазяїну дуже вже кортіло запросити до себе в гості, в затишну оселю з гарними та модними речами, молодих людей, з якими він познайомився в потягу, їдучи сюди, в Миколаїв. Найбільше товстунові сподобалося те, що вони були його сусідами. Згадуючи осяйний та проймаючий погляд Олени, від якого його серце солодко завмирало а тіло починало по – юнацькі шаленіти, він жадав нових зустрічей з нею, але, певна річ, без Віктора. Спочатку, звичайно ж, він запрошуватиме їх разом, а там ... Головне – завести з ними дружбу, а далі буде видно. Старий ловелас уявляв собі різноманітні сцени невтримного кохання, де головними дійовими особами був Він та Олена. Розкішна Олена... Було б непогано кудись на деякий час відправляти її чоловіка. Враховуючи те, що живуть вони досить скромно, Олена надалі і сама могла б посилати Віктора кудись самого, без неї, ніби хворої, скажімо за товаром на день другий. А Він навіть великодушно позичить Віктору на той товар сякі – такі гроші, мовляв, коли зможеш, тоді й віддаси, тільки працюй, рухайся. А Він тим часом залюбки порухається з Оленою. Е-ех...

Останніх декілька днів Перельман – Власенко обійшов чимало різних міських магазинів, оглядаючи різноманітні товари. Зрештою придбав гарне килимове покриття на всю кімнату та на коридор, пару шкіряних крісел, великий лакований дубовий

стіл для кімнати, півдюжини стільців, ошатні штори та модне вовняне покривало для дивану. Змінив кухонне начиння на імпортні сервізи та різноманітні набор. Великий отвір в меблевій “стінці” затулив кольоровим телевізором “Панасонік” останньої моделі з чималим екраном. В кутку, біля дивану, на оригінальній скляній підставці розмістив потужний музичний центр з функאцією “караоке” та ченджером на п’ять лазерних дисків. Холодильник зостався той самий, але нарешті наповнився всілякими делікатесами, напівфабрикатами, різноманітними напоями, свіжими овочами та фруктами.

Товстун ніколи не був проти смачно попоїсти, може й тому вмів неперевершено готувати різноманітні страви і кохався в цій справі. Ось і сьогодні він вже з самісінького ранку не відходив від кухонного столу та газової плити, готуючи на святкову вечерю з приводу власного новосілля кільканадцять вигадливих страв за відомими мабуть тільки йому рецептами. На сьогоднішній вечір Перельман – Власенко запросив до себе в гості тих самих знайомих молодих сусідів, для яких він і готував все це, маючи надію вгледіти вогники здивування та захвату від його кулінарної майстерності в очах Олени. Жінку, яка починає захоплюватися твоїм вмінням та неабиякими здібностями, а це старий ловелас знав напевно, вже набагато легше зваблювати та зрештою і звабити.

Коли велика стрілка нового настінного кухонного годинника почала відлічувати перші хвилини восьмої години вечора, все вже було готове до прийому Олени та її чоловіка . Товстун швиденько скинув з себе кухонного фартуха і пішов одягатися в нещодавно придбаний модний імпортний костюм, в якому він виглядав не таким вже й старим, а навіть і цікавим, мужнім чоловіком, молодим генералом у відставці. Поряд з ним, цей сухоребрий та сутулий Віктор виглядатиме ну просто зашмарканим сільським новобранцем.

- Але – стоп, генерале ! Пригадай, хто ти... правильно! Ти – Власенко, Власенко Іван

Степанович, колишній дрібний чиновник, нині - звичайнісінькій пенсіонер, що

приїхав з Москви ось сюди, в південне місто Миколаїв, де мабуть і доживатимеш

віку... - Внутрішній голос товстуна швиденько поставив того на місце і кудись зник.

Залунав довгождано квартирний дзвоник, полохаючи підлий внутрішній голос, а самого причепуреного хазяїна змушуючи щодуху бігти відчиняти двері. На порозі стояв білозубий Віктор з пакетом і пляшкою шампанського в одній руці та буханцем свіжого хліба в іншій. Усміхнена іскристоока Олена, в зеленому короткому платті і зі скромним букетиком троянд, стояла поряд з ним. Об її засмаглі стрункі ноги без колготок, муркочучи та задерши догори вусату голівку, терлося руде кошеня, мабуть ще один традиційний новосільний подарунок. Хазяїн теж гарно та щиро всміхнувся і привітавшись з молодими сусідами, запросив їх до кімнати, де на всіх вже чекав святково серверований стіл. Руде кошеня, кумедно збрикнувши, одразу ж помчало на кухню і зникло, десь собі затаївшись.

“ Боже ж мій, яка вона гарна ! Цей стан, ноги, груди і обличчя красуні з неповторною магічною посмішкою. - Дав волю своїм думкам товстун, - Я мабуть таки збожеволію, якщо не ...”

- Шановний Іване Степановичу, - урочисто перервав козлячі думки товстуна Віктор, переступивши поріг кімнати і продовжив :

- Ми з Оленою від щирого серця вітаємо вас з Днем народження і новосіллям . Бажаємо вам міцного здоров’я, щастя та активного довголіття !

Олена блискавично цмокнула товстуна в приємно пахнучу новими імпортними

парфумами ретельно виголену щоку і вручила йому букет квітів. Віктор по – чоловічі потис хазяїну руку і простягнув, витягши з пакета, подарунок – невелику, зі срібним візерунчастим обідком, кришталеву вазу для квітів.

- Дякую, це саме те, що мені потрібно, - засміявся “Іван Степанович”, вкладаючи колючі троянди до вази, - проходьте і влаштовуйтеся, а я наповню ваш подарунок водою. А той рудий подарунок чимось пригощу...

Гості знову засміялися, всідаючись за стіл. Товстун подався до кухні і невдовзі

повернувся з наповненою водою вазою, яку одразу ж поставив на широке підвіконня, поряд горщечка з колючим та невмирущим алоє.

- Це ви – и все самі готували ? – не втрималась захоплена Олена, запитливо поглядаючи на стіл, на якому не було жодного порожнього квадратного дециметра.

- О, шановні гості, це ще не все, - зовні скромно, а про себе – самовдоволено, відповів хазяїн, - декілька моїх, так би мовити, фірмових страв я подам трішечки пізніше. А поки що пропоную скуштувати ці!

З цими словами товстун гучно відкрив пляшку, що змусило Олену весело

зойкнути а Віктора – примружити очі, і акуратно розілляв шипучий напій по келихах.

День народження Перельмана, щоправда, минув ще в травні, зате паспортні дані Власенка вказували саме на сьогоднішнє число. Так що все було, з якоїсь точки зору, правильно, без облуди. Ну а новосілля – то вже очевидна і неминуча річ в очах молодих сусідів.

Задзвенівши, всі келихи повернулися на стіл вже порожніми, окрім напівпорожнього комизливого Олениного. Господар, гостинно припрошуючи гостей , і собі накинувся на їжу - протягом дня він нічогісінько не їв, хіба що пробував на смак майже всі страви. Вгамувавши трохи власний голод, він долляв Олені ще шампанського, а Вікторові запропонував випити горілки. Той погодився і хазяїн разом з ним розпочав дорогу пляшку горілки “Гетьман”, невпинно жартуючи , закушуючи та знову підливаючи напої всім гостям, не минаючи іноді й себе. Зовсім скоро атмосфера за столом стала по – сімейному затишною. Худорлявий Віктор вже був трохи напідпитку і намагався щось від себе вставити в красномовні дотепи господаря, але з ним годі було й тягатися. Оленині щоки повнокровно зарум’янились, а виразні очі звабливо іскрилися, не в змозі приховати палкий жіночий темперамент. Старий шанувальник та знавець слабкої статі помітив це і ввімкнув ліричну танцювальну музику.

- Вікторе, ви не ревнуватимете, якщо я з вашого дозволу запрошу Олену на танок? - ввічливо, по – джентльменські поцікавився хазяїн, підливаючи Олені ще шампанського, а Віктору – знову горілки.

- До вас ревнувати ? Звичайно ж не буду! Танцюйте, а я піду на балкон – трохи покурю ... – заплітаючимся язиком пробелькотав той і, вихиливши чарку почав закушувати якимось вигадливим грибно–м’ясним делікатесом – однією з фірмових страв хазяїна.

Глава 27. (продовження)

Товстун галантно підійшов до дами, вклонився і простягнув їй праву руку. Ліву артистично притиснув до власних грудей. Олена, чарівно посміхнувшись у відповідь, кокетливо підвелась, підігруючи в тон кавалерові. За якусь мить вправний розпашілий господар кружляв у грайливому танці зі своєю гостею по всьому вільному місці кімнати. Віктор, похитуючись наче старий морський вовк, подався на балкон, “задраївши” за собою двері. “Іван Степанович” почав вбирати в себе живіт, аби хоч краєчком власних обвислих грудей торкатися по - дівочому пружних Олениних. Партнерша потроху й сама почала міцніше пригортатися до кавалера, але скоріше тому, що той почав несамовито кружляти її в танку все швидше та швидше.

- Олено, ви сьогодні такі чарівні.! В танці ви ніби богиня, - почав товстун, поволі

опускаючи ліву руку по жіночій спині все нижче й нижче, відчуваючи як поволі погіршується зв’язок між розумом на невтримним споконвічним чоловічим бажанням.

- Дякую, а я навіть і не уявляла собі, що ви такий вправний кулінар і прекрасний

танцюрист.

- О, ви мене ще не знаєте. Я вправний в багатьох речах, навіть в коханні ...

- Навіть в коханні ? Цікаво, чим же ви відрізняєтесь від інших чоловіків, що зазвичай плутають кохання з ритмічною гімнастикою ?

- О! Я вас розумію як ніхто. Кохання – то для мене чарівне мистецтво чутливої душі і тіла, небесна гармонія та солодка гра двох обранців долі.

- Ви так цікаво розповідаєте, що хочеться вам, Іване Степановичу, вірити...

- Вірте та не бійтеся довіритися мені і згодом ви відчуєте неземне блаженство.

На відміну від інших чоловіків, що думають лише за власне задоволення, я жертовний і відданий в коханні, проте невтомний та винахідливий ... Мені відомо багато інтимних речей, від яких в захваті завмирає подих моєї обраної богині, і про які більшість жінок навіть не здогадується.

- Іване Степановичу, ви мене, заміжню жінку, дедалі більше і більше інтригуєте. Що

ж то за речі ? Хоча я розумію - то ваше таїнство справжнього чоловіка ...

- Мила Олено, ви, як завжди, праві. Справжні чоловіки не розкидаються своїми таємницями, вони трепетно зберігають їх лише для своїх, єдиних, обраних принцес та королев, що цілковито повелівають їхніми помислами і серцями ...

Двері балкону скрипнули і в кімнату ввійшов Оленин чоловік. Похитуючись, він пройшов на своє місце за столом і важко сів на диван. Музика закінчилася і господар, відводячи розгарячілу Олену до столу, запитав :

- Вікторе, ви себе добре почуваєте ? Я вам в такому разі принесу склянку мінеральної води з льодом. Вам, Олено, теж ?

- З превеликим задоволенням освіжусь, - промовила задихана жінка, а її чоловік лише ствердно кивнув.

Перельман – Власенко добре знав свою справу. Старий спокусник і розпусник

завжди доводив розпочате діло до логічного та приємного для себе завершення. Поклавши собі за мету звабити чергову жертву, він ніколи не вагався, а вперто просувався до наміченого фіналу, особливо якщо на звабу не було взаємної згоди. Не будучи зовні занадто привабливим і зазвичай перепробувавши весь власний чималий арсенал залицянь, на які всі охочі до любовних вправ жінки, як правило, відповідають добровільною згодою, він іноді все влаштовував за допомогою деяких сильнодіючих медпрепаратів, використовуючи для досягнення бажаної мети завжди голодного на злягання самця транквілізатори, а інколи - збуджуючі речовини, залежно від обставин. Частуючи невблаганну жертву такими ось “наживками”, далі можна вже не турбуватися – вона твоя !

За хвилину добряче сп’янілий Віктор на прохання дружини , кривлячись, осушив до дна склянку мінеральної води з льодом та високоефективним снодійним, а розпашіла від танцю, говірка та весела Олена, що взагалі нічого не підозрювала, маленькими ковтками смакувала свою мінералку, в складі якої знаходилася збуджуюча речовина

Господар надалі поводив себе надзвичайно чемно, гостинно та весело, продовжуючи пригощати гостей своїми смачними вишуканими наїдками та частувати напоями. Знесилений по відомій причині Віктор потроху починав засинати за столом, поволі перекидаючи власну, щораз важчаючу голову, з одного гострого худорлявого плеча на інше.

- Ми мабуть вже підемо, Іване Степановичу, - стурбовано промовила враз принишкла Олена, скрушно спостерігаючи за поведінкою чоловіка за столом і додала, зітхнувши:

- Ви не допомогли б мені довести Віктора до нашої квартири, а то він вже геть сп’янів. Боюсь, аби не впав зі східців – я його сама не втримаю.

“Снотворне вже подіяло, а збуджувач – ще ні.”, - подумки констатував товстун, обводячи уважним поглядом гостей, а вголос, імітуючи щире ображення, додав:

- Звичайно, Олено, допоможу. В чому справа ! Однак пообіцяйте мені, що ви

повернетесь, хоча б на хвильку - скуштувати мій “фірмовий” торт.

- Гаразд, ну хіба що на кілька хвилин ...

“Іван Степанович” разом з Оленою обережно підвели напівсонного Віктора – з ким не буває! – і повели його відпочивати. Впоравшись з п’яним , вони повернулися до святкового столу. Прибравши зі столу дещо з посуду, господар урочисто розмістив на вивільненому місці чималу тацю з розкішним, власноруч приготованим тортом. Взявши ніж та спеціальну лопатку, товстун відділив найсмачнішу частину для Олени. Молода жінка з задоволенням почала ласувати, запиваючи шматочки торту мінеральною водою

- Подобається ? – поцікавився господар, пильно вдивляючись в великі зеленуваті Оленині очі, що вже починали збуджено та неприродно поблискувати.

- Дуже смачно ! Ви просто неперевершені ! – голосно промовила жінка і, зачувши приємну ліричну мелодію, яку ввімкнув товстун, раптом безконтрольно додала:

- Хочу, хочу танцювати ! Ви мене не запросите? Така приємна ніжна музика ...

Товстун охоче підхопився і підійшов до Олени. Жінка , ніби булгаківська Маргарита, весело та моторошно засміялася, грайливо подаючи йому руку, і вони знову закружляли в танці, але вже в якомусь несамовитому та непристойному. Безвільно піддаючись чоловічій силі, Олена почала в свою чергу злегка погладжувати спочатку плечі, потім шию “Івана Степановича”, який тим часом неквапно та впевнено проводив однією рукою по талії партнерші, а іншою вже добирався до омріяних, тремтячих та пружних грудей молодої вродливої жінки. Впоравшись з кількома ґудзиками на платті, товстун нарешті зі спраглою насолодою припав соковитими губами до теплих, пахнучих недорогими парфумами та паморочливим дівочим духом, свіжих та молочно-білих Оленчиних грудей . Відкинувши назад голову з довгим розсипчастим волоссям, молода жінка в жагучому та нестримному пориві, вигнувши вперед спину, нестямно та конвульсивно обхопила ніжними руками шию партнера. Товстун, підхопивши однією рукою її за спину, іншою - трохи вище задньої частини колін, поніс в’юнке та жадане молоде жіноче тіло на просторий диван...

“ Взавтра я обов’язково мушу бути в Одесі ...” – промайнула в голові Перельмана – Власенка думка і зникла під натиском інших, інстинктивно свавільних, вправно керуючих діями чоловічого тіла для звершення похітливого та нестримного бажання ...

Глава 28.

Солідний заміський будинок генерала Шварца продовжував приймати гостей, які все прибували, щоб відзначити разом з господарями визначну подію - чвертьвіковий ювілей подружнього життя. Велика затишна зала повнилася негучними звуками роялю, по клавішам якого бігали худорляві пальці незнайомої Гродбергові молодої білявої жінки. Обкладений відполірованими гранітними каменями камін, наче паща казкового дракона, дихав запашним теплом. Гострі тріпотливі язики жовто–червоного полум’я поривалися вгору навперебій, шиплячи один на одного, з гарячим та нестримним бажанням оглянути розташовані на довгих лакованих столах старовинні столові предмети з порцеляни, срібла і скла. Поважні предмети, в свою чергу, глузуючи з полум’я , час від часу показували каміну своїми блискучими гранями та боками невеликі іскристі цяточки – мініатюрні язички – відблиски ...

Гер Шварц, запримітивши розгубленість Гродберга та його дружини, взяв їх під руки і почав водити від однієї компанії гостей до іншої. Познайомивши Гродбергів з присутніми, хазяїн залишив дружину Костаса в товаристві кількох дам, які з радістю та цікавістю її прийняли. Взявши по келиху рожевого вина, чоловіки неквапно подалися в затишний куточок, неподалік від каміну, який займав продовгуватий шкіряний диван з різьбленими невеликими ніжками. Зручно вмостившись на ньому, вони деякий час мовчки смакували невеликими ковтками ледь тягучий, кислувато – солодкий запашний напій.

- Щось я не бачу вашої дружини, гер Шварц, - першим порушив недовгу мовчанку Гродберг.

- Вона в мене полюбляє поратися та куховарити на кухні, куди, власне й подалася перед самісіньким вашим приїздом. Гадаю, що за декілька хвилин Кетрін з’явиться знову і я вас нарешті познайомлю. Моя дружина надзвичайно смачно готує, в цьому ви пересвідчитеся, щойно сядемо до столу...

- Хіба у вас нема прислуги?

- Є звичайно, але моя Кетрін до кухні нікого не підпускає. ЇЇ батько, нині вже покійний, в свій час володів невеличким рестораном в Бремені. Сім’я в нього була чималенька – дружина, двоє синів та четверо дочок. Грошей великих він не мав, щоб наймати працівників, тому вся сім’я трудилася в тому ресторані. Кетрін, наймолодша з дітей виросла в прямому розумінні на кухні, допомагаючи сестрам та матері готувати різноманітні страви. Покійний тесть, згодом дав своєму ресторанові, враховуючи пораду власної дружини, нову назву - “Сімейний затишок” і не прогадав. Кількість клієнтів значно збільшилась, але старий нікого стороннього на роботу так і не брав. Невдовзі дві старші сестри Кетрін вийшли заміж і продовжували разом з чоловіками працювати в ресторані. До речі, саме в “Сімейному затишку” я і познайомився з моєю дружиною. На той час вона вже була шеф – кухарем, а я зі своїми товаришами, молодими офіцерами, саме прибув до Бремена після закінчення військового училища. У вільний від служби час ми вешталися в пошуках пригод та розваг. Як і всіх молодих хлопців нашого віку, нас цікавили гарненькі дівчата і молоді жінки, вино, шнапс та смачна закуска. А все це, як відомо, разом можна знайти в ресторанах. Розтринькавши значну частину своїх грошей на щоденні вечірки в дорогих фешенебельних ресторанах в самому центрі міста, ми згодом вирішили надалі віддавати перевагу недорогим відповідним закладам. Так ми і стали завсідниками "Сімейного затишку". Кухня там була відмінна, ціни – найнижчими в місті. До того ж, поряд з рестораном знаходився залізничний вокзал, що в свою чергу давало змогу знайомитися щоразу з новими дівчатами та жінками. І ось одного разу, задля сміху, поки я мав неуважність розглядати якусь цікаву модну жіночку, що саме зайшла до ресторану випити чашечку кави з коньяком та тістечком, мої хлопці – лобуряки спритно вкинули до моєї тарілки з наваристим курячим бульйоном монетку – десять пфенігів , яку я зрештою мало не проковтнув. Розлютившись, я зажадав негайної зустрічі з шеф – кухарем закладу. Однак, побачивши невдовзі перед собою стомлену тендітну дівчину, яка прикривала благеньким фартушком свої розчервонілі охайні, майже дитячі руки, з налиплими на них де – інде невеликими шматочками якихось овочів, я одразу ж перестав обурюватись. А вона мовчки чекала від мене, галасливого невдоволеного відвідувача , скарги, скромно опустивши додолу великі сині очі під веселими та нахабними поглядами моїх товаришів, які почали один за одним попирскувати а далі й сміятися.

Мені стало ніяково і водночас соромно за свою поведінку. Я чомусь піднявся і

наче справжнісінький клоун, подякував її за монетку, яку сховав на пам’ять до

власної кишені. Моє товариство вже лускало зі сміху, а я... Я нічого не чув і не бачив перед собою, окрім втомлених сумних синіх очей та ледь тремтячих рожевих дівочих губ. Вибачившись, я раптом промимрив ні з того ні з цього : “Ваш бульйон – найсмачніший з усього того, що я коли–небудь куштував...”

Дівчина спочатку ледь всміхнулася, а потім, стримуючи сльози, вибігла на кухню. Я знічено подався слідом – заспокоїти її. Там на кухні ми з нею і познайомились. А ту монетку, на превеликий жаль, я не зберіг... А ось, до речі і моя Кетрін !

Шварц підвівся і попрямував до граціозної красивої жінки середніх літ з ніжними

волошковими очима, яка щойно ввійшла до зали. Щось прошепотівши їй на вухо, він, взявши її під руку, підвів до Гродберга. Той заздалегідь підвівся і представився, поцілувавши простягнуту йому тендітну і вишукану жіночу руку.

- Гер Гродберг, мені дуже незручно приймати ваш подарунок, який від вашого імені передав Ганс ...

- Що ви, фрау Кетрін, мені лише хотілося зробити якусь приємну дрібничку, тим більше , що вам потрібно хоч на деякий час полишити кухню і згадати про те, що ви чарівна жінка! Хоча, слід признатися, на місці вашого чоловіка я побоявся б вас відпускати одну до столиці кохання – Парижу. Там, кажуть, сила силенна звабників ...

- О, гер Гродберг, моя Кетрін вірна тільки мені ось вже двадцять п’ять років ! Чи не так, люба.? – вдоволено розвіяв сумніви та побоювання гостя господар, теж цілуючи дружині руку і всміхаючись до неї.

- Гаразд, гер Гродберг, я прийму ваш дарунок, якщо ви познайомите мене зі своєю дружиною, - весело та трішки кокетливо проказала Кетрін.

За хвилину Кетрін вже спілкувалася з Гродберговою дружиною, а чоловіки тим часом знову подалися в затишний куточок, не забувши прихопити з собою ще по склянці аперитиву. Повільна мелодія вальсу Штрауса бриніла і кружляла залою, підводячи з місць пари...

- Гер Гродберг, мені прийшла нещодавно на думку одна цікава ідея, щодо використання вашого пристрою – “гравітону”, який так чудово зарекомендував себе на болотоходах, - почав Шварц, відкладаючи на невеликий столик келих з недопитим вином та запалюючи сигарету.

- Я радо її вислухаю, гер Шварц, - підкреслено ввічливо відповів Гродберг, теж відкладаючи свого келиха та запалюючи сигарету.

- Одна з лабораторій нашого розвідувального управління вже довгий час б’ється над вирішенням деяких насущних питань, серед яких важливе місце займає сучасне ведення достовірної розвідки. Технічні засоби для збору необхідної інформації морально швидко старіють. Навіть інформація, що отримується за допомогою штучних супутників, не завжди об’єктивна та повна і вчасна. Цей вид збору інформації загалом непоганий, але має декілька істотних вад : залежність від метеорологічних умов, від часу доби, способів маскування об’єктів та ще багато чого. При веденні сучасних локальних боїв на обмежених територіях, в тому числі і в лісистій місцевості, зі супутників – шпигунів користі мало, так само як і з літаків – розвідників. Потрібно щось простіше та більш оперативне, наприклад – невеликі розвідувальні капсули з системами збору та передачі аудіовізуальної , радіологічної та хімічної інформації. Далі, одержана кожною такою капсулою – розвідником інформація передаватиметься на базову станцію, назвемо її умовно “капсулодромом”, де інтегруватиметься та попередньо аналізуватиметься і миттєво передаватиметься за призначенням, - розповів Шварц і надалі витримав деяку паузу, чекаючи на реакцію Гродберга.

- Я не спеціаліст з цих питань та проблем, яких ви щойно торкнулися та висвітлили, гер Шварц. - не забарився з відповіддю Гродберг, тягнучись до келиха з вином, - І чесно кажучи, навіть не розумію, при чому тут наш “гравітон”?

- Все дуже просто. Розвідувальні капсули повинні оснащатися невеликими “гравітончиками”, що дасть їм змогу безшумно пересуватися по будь – якій місцевості, долаючи водні та болотні перешкоди, гори і прірви. В населених пунктах їх можна буде маскувати під що завгодно, під будь – які предмети, навіть тварин, скажімо під ворон або пацюків...

Гродберг не втримався і засміявся. Шварц і собі посміхнувся, але натхненно

продовжив:

- Капсули можуть виконувати до того ж безліч інших необхідних та надзвичайно

корисних функцій. Якщо, приміром, оснастити зграйку капсул, скажімо мініатюрними міношукачами, то вона за лічені години, не торкаючись землі, допоможе скласти карту мінного поля розміром в декілька сотень гектар, на що звичним примітивним способом може згаятись безліч часу. Капсули зможуть також виконувати роль радіокерованих вибухових пристроїв, що самі займатимуть визначене для них місце вибуху. А збір розвідданих з місць дислокацій в мирний час терористичних угрупувань? Що не кажіть, а капсули з вашими “гравітонами” – то великий крок вперед !

Рояль заграв голосніше, трансформувавши звичайну ліричну мелодію в бравурний

марш. Це був сигнал для гостей – займати свої місця за святковим столом.

- Якщо ви не проти, гер Гродберг, то я підготую необхідні папери і ви одержите щедре замовлення на експериментальну розробку та виготовлення декількох

“капсулодромів”, спроможних нести по кілька десятків капсул – розвідників. Ваше завдання – забезпечити їх вільне пересування. Електронну начинку для капсул : відеокамери, аудіопристрої, різноманітні датчики, системи орієнтації та мікрокомп’ютери, візьме на себе наша відповідна лабораторія. Подумайте над моєю пропозицією, але вже вдома . А зараз - ходімо до столу ! Настав час забути про справи та згадати молодість ...

Гості шумно засовгали стільцями і забрязкали ножами та виделками, задзвеніли

бокалами. “Срібне весілля” розпочалося зі скромного поцілунку “молодих” – Кетрін та Ганса Шварців...

Глава 29.

Партія “гравітонів” в кількості п’ятисот штук була готова і знаходилася в складі третього цеху, чекаючи на відправку до Німеччини. Необхідне картонне опакування з пінопластовими ущільнювачами повинна була ще вчора підвезти в обумовлене місце одна напівпідпільна друкарня, що спеціалізувалась саме на виготовленні різноманітних упаковок з нанесенням на них будь – якої бажаної інформації. Сергій почав хвилюватися. Такого ще не було, щоб старий Абрам Бельдер, власник друкарні коли–небудь підводив його. Значить - щось сталося, скоріше за все, з розряду нежданих неприємностей. Що саме, Сергій поки що не знав, тому прийняв рішення – зібрати, або одержати необхідну інформацію. Користуватися для цього мобільним зв’язком він, з конспіративних міркувань, не став, так само як і своїм домашнім телефоном. Якщо телефон Абрама хтось і прослуховує, знайти “дзвонаря”, який телефонував з привокзального автомату, буде таки складною справою.

Під’їхавши до телефонної будки біля залізничного вокзалу, з якої він вирішив подзвонити Бельдеру додому, Сергій вийшов з “Нісан - Патрола” і очікуючи, допоки якась балакуча студенточка все про все розповість у слухавку невидимому абоненту, або ж в неї –нарешті! - закінчаться гроші, почав розглядати привокзальну юрбу. Юрба як юрба, нічого цікавого, такий собі хаотичний соціальний броунівський рух. Хоча, якщо прослідкувати за кожним учасником того руху, виявиться, що всі свої пересування – траєкторії він виконує надзвичайно логічно та цілеспрямовано, тобто в осмисленому порядку. Відтак, можна створити таке собі філософське висловлювання : Хаос - впорядковане безладдя. Або : Хаос – невпорядкований порядок. Ні, мабуть описати ідеальний хаос зможе синтезоване філософське висловлювання : Хаос – це невпорядковане безладдя.

Нарешті балакуча дівчина повісила телефонну трубку і з розпачливим виразом обличчя ( і гроші в неї є, і є про що розповісти, і на тобі – зв’язок раптово обірвався) поринула в невпорядковане безладдя привокзальної юрби. Сергій перехопив трубку і одразу ж набрав телефонний номер Абрама Бельдера.

- Ал-ло ! Це квартира Міщенка ? Покличте, будь ласка, Іринку до телефону !

Телефонна трубка деякий час мовчала, мабуть оцінюючи обстановку, а за якусь хвильку вже похрипувала амбіційно – пафосною, завжди на щось ображеною , а іноді й блискавично –образливою одеською мовою :

- Послухайте, молодий чоловіче! Воно вам треба? Ви мені морочили голову на протязі всього минулого тижня ? Морочили ! Я був такий радий, такий радий, відколи ви перестали мені набридати. І ось – знову ! Я вам вже сотий раз повторюю, що це не квартира вашого Міщенка ! І ніяка Іринка тут не живе! Скільки ж можна ! Набирайте уважніше номер та дайте мені можливість відвідати аптеку і купити собі щось заспокійливе... Боже, що за молодь, що за молодь...

Абрам знав, що телефонував саме Сергій, хоча його він міг розпізнати й по кільком фразам. Всім своїм клієнтам старий добрий єврей, думаючи мабуть, швидше за все, за їхню безпеку, дав чужі прізвища та імена на зразок пароля. Ось і тепер, щойно Сергій запитав якогось Міщенка, Абрам вже знав, що запитувати Іринку Міщенко може тільки одна людина - його клієнт Зінченко Сергій. Якщо у відповіді Бельдера звучало слово “аптека”, це означало, що інформаційна записка клієнтові буде знаходитись саме там, в аптеці Гаєвського, що на Соборній площі, де працювала Абрамова сестра . Свою відповідь для Абрама клієнт мав залишити їй. Сергій не знав, щоправда, які паролі мали інші клієнти Абрама, але то його не обходило. Старий не був занадто балакучим. Відсидівши десять років в таборах ще при Сталіні, він не мав аніякого бажання відвідати їх знову. Саме цим аргументом виправдовувалась його зовні дитяча гра в конспірацію.

Через півгодини, придбавши в добре знайомій аптеці пляшечку йоду та дві блістерні упаковки цитрамону, Сергій вже читав адресовану саме йому записку:

“ Ваше замовлення виконано, але з певних причин доставку організувати не можу. Товар знаходиться в гаражах Ізі, що біля аеропорту . Терміново заберіть. Подробиці передам на мобільний. Чекайте .”

Сергій одразу ж набрав на своєму мобільному телефон Романа і спокійно проказав :

- Слухай мене уважно, Романе. Те, що нам потрібно, знаходиться в Ізіному

гаражі, що неподалік аеропорту. Терміново організуй машину і вивезіть упаковки. Так само швидко дооформіть всі митні документи. Весь запакований товар перевезіть до Степана на дачу. Дійте!

Абрам не змусив себе довго чекати. Так само, як і Сергій, він, скориставшись послугами громадського зв’язку, зателефонував клієнтові.

- Ал-ло , це Міщенко ?

- Міщенко, Міщенко. Що у вас там трапилось?

- Розпочалася операція по знешкодженню підпілля. Рекомендую впасти на дно. Відпустка може тривати кілька місяців. Висновки робіть самі...

- ???

- Ті-ті-ті ... – вже лунало з мобільного.

Сергій все зрозумів. Облави для нього не були чимось незвичним. Приблизно раз чи два на рік , йому доводилося відпочивати, вимушено припиняючи діяльність своїх цехів максимум на одну – дві неділі. Але це слово ОПЕРАЦІЯ , пролунавше взамін звичного, розбишакуватого – ОБЛАВА , сприймалося вже досить таки холодним та безжальним. Наставав час “зимової сплячки”. Всі цехи повинні бути терміново замасковані. Персонал негайно ж відправлявся в таких випадках у відпустки з виплатою відповідних сум , необхідних для прожиття. Відкликати з відпусток працівників міг згодом відповідний начальник цеху.

“А може воно і на краще”, подумав Сергій. Так чи інакше, а з “підпіллям” він

планував і сам розлучатися, але зі своїми спеціалістами – зовсім ні ! Їх необхідно буде, кров з носа, забрати згодом з собою . Скоріше б вже повністю осісти і працювати в Німеччині, де тобі ні дурнуватих “облав”, ні інтелектуальних “операцій”...

Глава 30.

Старий лис, як то кажуть, ніби завжди відчуває пастку і завжди поводить себе так, аби в неї не потрапити. Повернувшись після наради в полковника Кравченка, замісник начальника обласної податкової адміністрації Петро Макарович Шульга швиденько взявся до справи і через якийсь десяток – другий хвилин текст спеціально закодованого комп’ютерного файлу для подальшої передачі його змісту “підопічним” бізнесменам був готовий. Діючи саме таким чином, Шульга планував впіймати двох зайців - попередити своїх та “підставити” чужих.

Востаннє перечитавши текст повідомлення, Шульга залишився вдоволеним. Через якусь хвилину до всіх його “підопічних” надійде мініатюрне повідомлення такого змісту :

“Перевірте ПДВ”, що означатиме : “Для вас є повідомлення в поштовому ящику”. Шульга спеціально відкривав безкоштовний електронний поштовий ящик, логін та пароль якого був відомий тільки йому, і в якому він розміщував необхідну інформацію, робив відповідну розсилку адресатам на їхні, такого ж типу поштові ящики. Розіславши необхідну інформацію, Шульга тут же знищував повідомлення а невдовзі і сам поштовий ящик, відкриваючи щораз новий. Цього разу це була інформація слідуючого змісту :

“Взавтра розпочинається серйозна масштабна операція “Технологія”.

Мета – знешкодження високотехнологічного підпілля. Термін проведення –3 місяці.

Задіяні всі відомі служби. Всі зв’язки зі мною негайно припиніть.

Рекомендації :

- нікого не приймати на роботу в означений термін;

- “заморозити” нелегальне виробництво;

- негайно вилучити з торгівлі відповідну продукцію;

- перервати всі зв’язки з постачальниками та клієнтами;

- дотримувалися обережності при веденні ділових розмов;

- не заводити ніяких нових ділових контактів;

- анонімно “здати “ заважаючих конкурентів на мою офіційну адресу.

Це повідомлення знищити після ознайомлення.”

Шульга натиснув декілька кнопок на клавіатурі комп’ютера і той почав скидати файл з цією, відповідним чином закодованою, інформацією необхідним адресатам. Петро Макарович знав напевно, що вході операції його контролюватимуть. Тому він, попередивши всіх своїх “підопічних”, буде займатися їхніми конкурентами. А встановлений контроль за його діями зможи лише зайвий раз підтвердити його рішучість та непримиримість до порушників закону, проявлені ним особисто під час проведення операції.

Комп’ютер спокійно довершував свою справу, а його володар тим часом, використовуючи вільну лінію, набирав номер телефону комітету з питань захисту прав споживачів.

- Галина Олегівно, щиро вітаю вас! Це Шульга вас турбує. Хотів би з вами зустрітися сьогодні. Маєте таку можливість ? Буду вдячний...

- Я вас теж вітаю, Петре Макаровичу . Можливість зустрітися сьогодні ? Гаразд, під кінець дня заїду до вас ...

- О, мало не забув ! Якщо вам не важко, то прихопіть з собою копіїї всіх скарг на недоброякісні товари складного асортименту за цей рік.

- Зрозуміла. Більше нічого ?

- Начебто все. Отже, до зустрічі, Галино Олегівно.

Петру Макаровичу вже давно подобалася ця вродлива жінка, з якою йому

декілька разів доводилося перевіряти підприємства міста в складі комплексних комісій, тому він радів кожній нагоді з нею зустрітися. А сьогодні була досить таки чудова нагода.

Грішним ділом, Шульга вже збирався відправити поштою на адресу комітету декілька анонімних скарг від начебто “ошуканих та невдоволених споживачів”, розгляд яких був би можливий тільки з його безпосередньою участю. Слава богу, що Кравченко сам порекомендував йому підключити до операції Галинин комітет. Це, в свою чергу давало змогу спланувати спільну роботу, а отже - частіше зустрічатися з цікавою та милою жінкою. Хтозна , може вдасться зрештою познайомитись більш докладніше з її ... струнким тілом спортсменки.

Зухвала думка змусила надати підстаркуватому тілу войовничого молодечого вигляду. Підвівшись, Шульга попрямував до чималого сейфу і взяв звідтіля пляшку шампанського “Золотий Дюк”, два кришталевих келиха та коробку цукерок. Позбиравши зі столу папери, він дістав концентрований освіжувач повітря і декілька разів натиснув на розпилювач в різних кутках кабінету. Щільно причинивши віконні штори, Шульга запалив невисоку настільну лампу з рожевим абажуром, в яку було вмонтовано невеликого радіоприймача. Зручно вмостившись в м’якому кріслі, хазяїн кабінету ввімкнув його і налаштував на хвилю радіостанції, що саме транслювала музичний концерт на замовлення слухачів. Шульга відкинувся в кріслі, заплющив очі і слухав пісні про чуже кохання, похитуючи в такт ногою та інколи підмугикуючи .

- Можна ? – несподівано пролунавший жіночий голос змусив Шульгу здригнутися. В кабінет ввійшла середнього зросту жінка з хвилястим довгим волоссям кольору кави. На вигляд жінці було не більше тридцяти. ЇЇ темно-зеленого кольору діловий костюм з облягаючою фігурні стегна спідницею, чудово пасував до такого ж кольору виразних очей з яскраво – білими білками. Граціозні, стрункі жіночі ноги, м’яко ступаючи шпильчастими черевичками по кабінетному килиму, наблизилися до столу.

- Звичайно, Галина Олегівна ! – ковзаючи поглядом справжнього баболюба, знизу догори, від шпильок до вродливого жіночого обличчя, перекресленого рівними дужками чорних брів, промовив Петро Макарович і додав, милуючись гарненьким носиком та смужечкою сліпучо-білих рівненьких зубів в оправі рожевих, по-дівочому наївних губ:

- Влаштовуйтеся зручніше ...

Шульга почав коротко пояснювати суть справи, переводячи погляд на різні частини жіночих принад, подумки обмацуючи їх. Галина Олегівна, уважно слухаючи, дістала тим часом зі своєї шкіряної папки кілька десятків аркушів паперу з текстом і простягнула співрозмовнику.

- Дякую, - розглядаючи копії скарг споживачів на різноманітні вади придбаної складно-побутової техніки, промуркотів Шульга, - з вашого дозволу це все я залишу в себе для ознайомлення. Гаразд?

Шульга, швиденько переглянувши всі скарги і не знайшовши в них назв фірм та підприємств своїх “підопічних”, задоволено відклав папери на край столу.

- Отже, шановна Галино Олегівно, ми домовились. Зустрічаємось о десятій в кабінеті директора промтоварного ринку, - підсумував Петро Макарович, трохи збільшуючи гучність радіоприймача, з якого ніжною м’якістю плинув голос Таїсії Повалій :

“ Ты мой единственный, хмельной и сладкий грех.

Твой вкус изысканный понятен не для всех.

Я растворюсь в тебе... “

Галина Олегівна, ледь схиливши голову вбік, замислено дослухалася до слів пісні, яка кожним своїм звуком викликала хвилі приємних асоціацій та спогадів з минулої, безтурботно-романтичної дівочої юності. Вона не помічала ентузіазму, з яким Шульга порався біля непіддатливого пляшкового корку, обвитого сріблястим дротом, а замислено дивилася на рожевий вогник абажуру... Різкий звук, з яким корок покинув відкриту пляшку шампанського, миттю знищив, ніби вбив, розстріляв, всі видіння далекої юності.

- Шановна Галино Олегівно ! Дозвольте вам запропонувати келишок цього чудового напою. Давайте вип’ємо за продовження нашої плідної співпраці!

Молода жінка здивовано поглянула на цього мішкуватого, підстаркуватого бабія, на келихи з іскристим напоєм і поволі піднялася, мимоволі здогадуючись, куди й до чого воно все ведеться. ЇЇ розкішне волосся від гордовитого поруху голови, густими пасмами лягло на ледь підняті плечі. Вдавано-заклопотано, з почуттям гідності , вона промовила :

- Дякую, Петре Макаровичу, але я мушу вас покинути. На жаль в мене є декілька термінових та нагальних справ, тому я змушена буду вас залишити на самоті...

- Зачекайте ще кілька хвилин. Трохи посидимо і ... – Шульга явно не ждав такого розвороту подій.

- До побачення! - Відрізала недоступна жінка і впевнено вийшла з кабінету.

Опинившись невдовзі у власній оселі, вона квапливо набрала телефонний номер, який знала напам’ять.

- Сергію, це ти ? Галина турбує... Вибач, але я... я повинна тобі про щось важливе сказати...

- Галю?! Щось трапилось ? Кажи ...

Від звуку того молодого чоловічого голосу обличчя жінки злегка порожевіло, а

осяйний погляд променистих очей ніяково опустився додолу.

- Готується якась важлива операція, націлена на знешкодження високотехнологічних нелегальних виробництв. Триватиме три місяці. Будь обережний. В разі чого - телефонуй, бажано додому ... Ну, бувай...

- Дякую тобі, Галинко ! Спасибі, що не забуваєш. До побачення !

Забути своє нерозділене кохання, свою палку студентську любов до Сергія, Галина

так і не змогла, як і не змогла його самого забути та викреслити з пам’яті. Може тому й пульсувало в голові наболіле, не даючи навіть кількох секунд спокою :

“Ты мой единственный, хмельной и сладкий грех ...”

Глава 31.

Сивий туман своїми густими пасмами надійно приховував від любителів прогулянок алеями Приморського бульвару велетенські океанські пароплави, які час од часу, неначе гігантські казкові бики, басливо стугоніли своїми хрипучими гудками, марно намагаючись відігнати від себе сіру й вологу непроглядність осінньої мряки.

Перельман – Власенко, обійшовши пам'ятник Ришельє , неквапно почав спускатися вниз , до морського вокзалу, знаменитими Потьомкінськими сходами, чудернацьким витвором ілюзорної перспективи міського архітектора середини ХІХ століття Боффо. Якщо дивитися згори вниз, то складається повна ілюзія паралельності узбіч сходів. Боффо надзвичайно ретельно відпрацював пропорції сходів, що саме створюють видимість паралельності, в результаті чого сходи виявилися внизу ширші щонайменше на якихось... вісім з половиною метрів ! Дивлячись, так само, згори донизу, неможливо вгледіти ... жодної сходинки, а лише площадки поміж ними.

Останній раз Перельман спускався Потьомкінськими сходами... більше півстоліття тому! Так само, неквапно, міцно тримаючись за материну руку та хвацько підправляючи власну безкозирку він, малий Льонька, пильно вдивлявся в чітку лінію морського небокраю, в надії першому побачити військовий корабель, яким саме мав прибути його батько з Севастополя. То був мабуть один з небагатьох найщасливіших днів його дитинства...

Вкотре почав накрапати огидний передзимовий дощ. Подуви пропахлого морськими водоростями та цвілим опалим листям вітру примусили щойно прибулого до Одеси, непотрібного нікому, гостя підняти комір модного шкіряного плаща і щільніше натягти на голову шикарного капелюха, тріпочучого крисами, немов прездоровенний спітнілий коричневий метелик. Завершивши маніпуляції з предметами туалету, гість став зовні схожим на іноземного шпигуна. Власне кажучи, й думки під тим капелюхом в нього були саме шпигунські, з диверсійно-кілерським нахилом. Зійшовши нарешті вниз, товстун зупинив новеньке муніципальне таксі з цифрами 077 на жовтих боках і з насолодою протиснувся в усередину. В автомобілі було тепло й затишно, пахло кавою та тютюновим димом. Автоприймач витирликував якусь дискотечну композицію сучасної групи, що справляло таке враження, ніби ти потрапив в якийсь молотобійний цех з велетенською циркулярною пилою, що різала замість дерева залізобетонну конструкцію.

- Проспект Миру, будь ласка. - Вказавши таксисту бажаний кінець маршруту,

Перельман-Власенко гидкувато поморщився, слухаючи творіння сучасних бахів – трахів, розстебнув плащ і зняв з голови промоклого крислатого капелюха.

- Проспекту Миру, шановний, в Одесі... нема ! – Повчально повідомив таксист, вишкіривши жовті від сигарет та кави ослячі зуби. Він з насолодою кретина спостерігав за реакцією змоклого пасажира, поволі зрушуючи автомобіль з місця.

- Як це... Як це нема ? Ви що, серйозно ? – ошелешено перепитав товстун, починаючи нервовими рухами шукати блокнот по всім кишеням.

- Старий таксист це знає напевно! - голосом професора ( та ще й на екзамені!) безапеляційно продовжив водій . – Зате є проспект Олександрівський , куди ми власне і прямуємо !

Товстун знехотя всміхнувся і полегшено зітхнув. Одесити, потрібно їм віддати

належне, таки вміють жартувати, там де треба, і там, де є можливість без цього обійтися. Таксі зупинилося біля магазину “Норд”. Товстун розрахувавшись з жартуном – таксистом, який мабуть перестане так тупо жартувати хіба що на власному похороні, залишив автомобіль і поволі, ніби прогулюючись, пішов проспектом. Проминувши потрібний йому будинок, він повернув назад. Дощ вже закінчився і крізь надірвану сіру хмаринку блиснули промені дообіднього сонця. Повітря враз стало теплим , приємним та насиченим різноманітними запахами великого міста. Діставши з кишені плаща газету, товстун розстелив її на одній з лав, що тягнулись серединою проспекту, і поволі опустив своє м’яке тіло на неї. Підставивши обличчя осіннім променям, він краєм ока почав спостереження за під’їздом будинку, що цікавив його тільки тому, позаяк в ньому проживав, холера б його забрала, його недруг – Сергій Зінченко. Спостерігати за ним було б набагато зручніше з автомобіля, який на жаль вийшов з ладу - заклинив двигун . Перед поїздкою до Одеси, Перельман-Власенко забув перевірити рівень мастила в картері двигуна, за що й поплатився і в прямому і в переносному значеннях. Тепер його старенька миколаївська “Волга” теж чорного кольору, кольору скорботи та розпачу, змушена відпочивати на СТО до завтрашнього, або й позавтрашнього дня.

Чому, власне, він прибув до будинку свого ворога, Перельман-Власенко навряд чи зміг би комусь чітко пояснити. Просто його сюди щось тягло, тягло невидимою силою. Чи може вже занадто приємною справою було спостерігати за колишнім конкурентом, складаючи в голові різноманітні жорстокі плани помсти. Мабуть... Як там у Пушкіна :

“... и тихо думать про себя, когда же черт возьмет тебя!” Геній, що там і казати...

НАРЕШТІ!

Нарешті товстун вперше в Одесі побачив Його, свого кровного ворога, молодого, стрункого та впевненого, сідаючого в свій чорний джип з якоюсь дівчиною надзвичайної краси.

“Дружина, мабуть, - одразу ж подумав спостережливий старий розпусник, зауваживши блискіт кільця на правій жіночій руці, а може якась і шлюха, хтозна...”

Джип поволі від’їхав, а Перельман-Власенко залишився опецькувато та отетеріло сидіти на лаві, краючи себе за те, що сам – ну хіба не ідіот! - поламав свою стареньку “Волгу”. Зараз їхав би за ними назирці... Товстун то перебирав в голові варіанти помсти, а то брався знову себе краяти за неуважне ставлення до автомобіля. Час поволі спливав...

Нарешті, через кілька годин, Він знову з’явився у супроводі тієї ж самої гарненької дамочки, дівчини-жінки, яка весь час посміхалася до Нього, не зводячи очей з Його вродливого обличчя. Зовні пара виглядала ідеально. Саме в ту мить, коли краля в черговий раз засміялася до Нього, товстун уявив собі з яким відчайдушним, розпачливим та скорботним виразом та краля споглядатиме на ще теплі останки Свого коханого і мало й собі не засміявся, злорадно й вдоволено. Пара зникла в під’їзді, а товстун, зітхнувши, почав знову перебирати в голові різноманітні варіанти розправи зі своїм супротивником, крок за кроком, методично та розсудливо, знаючи про те, що емоції в цій справі тільки заважатимуть їй самій.

... пістолет, автомат, мисливська отрута, ніж, отрута, удавка, смертельне ураження електрострумом ( ні, це щось не те), автомобільна катастрофа ( о, це вже цікавіше, хоча й банально), граната, міна, вибух газу в приміщенні (а чом би й ні?), найманий вбивця ( еге ж, забере гроші та ще й тебе тюкне; небезпечно зв’язуватись), утоплення (ніби не сезон), передозування наркотиків ... - все це стовпилося в голові Перельмана, неначе черга за дефіцитним товаром в старі радянські часи. Внутрішній голос, що весь час допомагав товстунові в його розмірковуваннях, висловлюючи свою власну позицію, раптово кудись чи десь зник. Товстун згадав навмисно ще декілька варіантів “прощання слов`янина ” з життям - голос не відповідав. Зітхнувши, Перельман-Власенко почав з нудьги розглядати чудернацьке вбрання якоїсь іноземки, чи може “есендовки”, пройшовшої поряд з його лавою, чиї риси обличчя влучно описувалися жартівливим :
“ Много морды – мало глаз...”

Глава 31.(продовження)

“ Є ! Ось, подиви-ись... – проспівав мелодійно раптово з’явившийся з лабіринту звивин мозку внутрішній голос в подобі закамуфльованого терориста внутрішній голос, тримаючи в руках ... саморобний вибуховий пристрій з годинниковим механізмом – пекельну машину.

- Ну і де ж я все це візьму ? - подумки запитав його товстун, уважно розглядаючи складові частини пристрою.

- Сам подумаєш де ... Головне, що його можна зробити власноруч ! Нещодавно ти сам дивився телепередачу, щось на зразок кримінальної хроніки, пам’ятаєш ? Ну от, в ній один молодий слідчий якраз демонстрував саме подібний до нього пристрій. Згадав?

- То й що ? Може підскажеш, все ж таки, як його власноруч зібрати і що для цього потрібно.

- О’кей ! Тоді зосередься... Зайдеш в центральний універмаг, або ще кудись заглянь, і придбай ось що :

- кварцовий будильничок зі стрілками, кілька різних викруток, ніж, кілька десятків лампочок до кишенькового ліхтарика, декілька чорних пластикових пакетів, клейку стрічку, паяльний набір, кілька метрів багатожильного мідного, товщиною приблизно в сірник, дроту в ізоляції, елемент живлення на дев’ять вольт і кілька невеликих гучномовців (з них будуть потрібні лише магніти), або, власне, кілька різних магнітів.

- І це все ? А як же воно вибухне, га?

- Звісно, що все це потрібно для того, аби привести в дію десяток, для вірності, мисливських набоїв, які ти згодом прилаштуєш за допомогою тих самих магнітів під джиповим баком для пального, зрозумів ?

- А –а, а де ж взяти набої ?

- Де, де... В мисливському магазині, звичайно ! Підійдеш до продавця, щоб ніхто не бачив, даси йому поверх ціни десятку – другу і спробуєш в такий спосіб якось домовитись. Скажеш, що ніби забув мисливського квитка вдома, в селі, чи ще щось таке, і що, мовляв, хочеться зайця якогось вполювати. Якщо ж не продасть, повештаєшся біля магазину і знайдеш якогось колегу мисливця, бажано любителя хильнути. Той придбає все потрібне, особливо, якщо побачить в твоїх руках кілька пляшок горілки та гроші...

- Припустимо, що все це в мене вже є. Що далі ?

- Приносиш це добро в свій готельний номер і за кілька годин матимеш “пекельну машину”, ось і все.

- Не завадило б її випробувати десь за містом ...

- І зайвий раз мати клопіт! А в тім, як хочеш. Каністра для імітації паливного бака в “Волзі” здається є, шланг – теж. Наповниш її бензином, припасуєш пристрій і залишиш десь в полі чи в яркові за містом, завівши будильничка на спрацювання за хвилин десять . Непогано б це все випробування вчинити рано-вранці – туману більше - людей менше... Як тільки–но рвоне - одразу ж тікай звідтіля...

- Щось не второпав я принципу дії цього вибухового пристрою...

- Все дуже просто. Для того, аби набої вибухнули одночасно, порох в них потрібно також одночасно підпалити, що й зроблять розміщені в набоях нитки розжарювання лампочок, скло яких потрібно буде заздалегідь розбити. До всіх лампочок підпаяєш по два дротика і з’єднаєш їх всі паралельно, ніби в маленькій люстрі. Цю, так би мовити, мінілюстру потрібно буде з’єднати послідовно в електричне коло з елементом живлення та контактом звукового сигнал будильничка. В такому разі, тільки-но спрацює звуковий сигнал, струм від елемента живлення почне миттєво спалювати нитки розжарювання лампочок, що в свою чергу призведе до зайняття пороху і ...

- Зрозуміло ! А навіщо оті пакети, липка стрічка, магніти...

- Свій витвір помістиш в перший пакет і обмотаєш стрічкою. Припасувавши зверху магніти, знову обмотаєш все це стрічною і вкладеш до слідуючого пакету.

- А може, про всяк випадок, вивести два дротика, ввімкнутих в коло послідовно, щоб в разі чого була б можливість роз’єднати його?

- А ти непогано мислиш! В такому разі – до справи ! Дій!

Біля товстуна почали збиратися перехожі - зіваки, маючи цікавість дізнатися, чи не потрібна бува якась допомога літній людині з заплющеними очима та ледь ворушачимися, посинілими від холоду губами. Якийсь хлопчак з невеличким рюкзаком за плечима, торкнувши товстуна за рукав, голосно запитав : “Дідусю, вам часом не погано?”

Товстун мало не підскочив на холодній лаві, вирячивши здивовані та

очманілі очі на стоячих довкола нього людей. Йому здалося, що він вже впійманий натовпом з головним речовим доказом – вибуховим пристроєм. Однак схаменувшись, він лагідно та приязно відповів хлопцеві :

- Ні, дитинко, дідусь просто трішечки задрімав на сонечку та свіжому повітрі. Все нормально, не турбуйся!

За кілька секунд товстун знову залишився сам. Сторожко роззирнувшись, він поволі, крекчучи, підвівся і подався вздовж проспекту, розчавлюючи ногами вологе опале листя. Стомлений від пояснень внутрішній голос, навпаки - приліг відпочити на розгарячілих від напруги звивинах мозку...

Глава 32.

Книги, журнали, довідники та різноманітні принципові схеми, знесені Богданом до купи, зайняли об’єм трохи більший кубічного метра. Без багатьох речей можна обійтися інженерові, але без спеціальної літератури - практично неможливо. Колишня дочірня фірма Костаса Гродберга, що стала вже власністю Сергія та Богдана, мала чудову сучасну

лабораторію, обладнану найновітнішими вимірювальними приладами та багатофункціональним високоефективним допоміжним обладнанням, в тому числі й установки для виробництва інтегральних мікросхем. Склад лабораторії повнився електронними компонентами та різноманітними пасивними елементами з усіх куточків цивілізованого світу. Комп’ютеризована лінія-установка чи не найбільше вразила Богдана. Без зайвих затрат часу вона сама проектувала по заданим функціональним схемам – принципові і одразу ж виготовляла друковану плату, в отвори якої автоматично вкладалися високоточними щупальцями маніпуляторів необхідні деталі і все це ідеально запаювала!

Зв’язавши шпагатом два перших стоса літератури, Богдан поніс їх до новісінького в мікроавтобусу кольору соковитої травневої трави, придбаного ним в Німеччині за порадою того ж самого Зінченка. Власну стареньку “шкрабачку” Богдан вирішив залишити своєму товаришеві Дмитру, разом з подарованим “Електронсервісом”. Закинувши до мікроавтобусу останній стосик книг, Богдан випростався і злегка прихилився до його смарагдового боку.

Тій людині, яка не займалася власною справою, мабуть буде важко уявити той щемливий стан розлуки з власноруч створеною першою майстернею, виробничим цехом, магазином, студією, салоном, ательє, фермою, офісом та фірмою.

Чомусь значна частина пострадянського населення, мабуть та, що нічого не вміє чи не хоче робити, зневажливо та заздрісно ставиться до тих, хто своєю завзятою працею, розумом, створює власний добробут, забезпечує роботою та заробітком інших, ще й годуючи ненаситний чиновний апарат молодої, ще хворої власної держави.

Податок на додану вартість, податок на землю, податок на прибуток, збір на обов’язкове соціальне страхування, відрахування до пенсійного фонду, щомісячна оплата різноманітних торгівельних ліцензій та патентів, комунальний податок, відрахунки в інноваційний фонд, внески до Чорнобильського фонду, до фонду зайнятості, до дорожнього фонду, плюс місцеві збори та податки, - ось далеко не повний перелік ненаситних “рук”, що з усіх боків невтомно та методично роздягають звичайного громадянина. Того самого, що вирішив не сидіти на шиї в держави, склавши власні руки в пасивному очікуванні щомісячної сміхотворної подачки від центрів та відділів зайнятості населення, якої не достатньо навіть на десяток-другий звичайних чорних хлібин, а діяти, створювати власною працею добробут собі та співвітчизникам.

А звірячі державні штрафи за кожну дрібницю, розмір яких іноді перевищує весь річний прибуток “бізнесмена” ? Богдан добре пам’ятав, що навіть при розвинутому соціалізмі такого жорстокого відношення до кооперативів та індивідуально працюючих громадян не було...

Богданові згадалася недавня розмова з Гродбергом, який розповідав про стан підприємницьких справ в своїй країні. Німеччина саме тому і вийшла в могутні економічні лідери Європи та світу, що не нищила ініціативу власних громадян, а всіляко її підтримувала. Вона поливала ніжні паростки свого дрібного підприємництва щедрим кредитним дощем, виривала бур’яни зайвих податків, гріла теплим сонцем уважної та розумної законотворчрсті...

Богдан протяжно зітхнув, споглядаючи на тепер вже колишню свою фірму, і віддав ключі Дмитрові, який теж журливо стояв поруч. Якби не Сергій, то Богдан напевно вже да-авно пішов би по світу з дірявою торбою, схиблено співаючи пісень, наче Буратіно в Країні дурнів...

- Ти Дмитре, підготував мені список всього необхідного з інструментів та обладнання для повнокровної діяльності своєї фірми ? – Запитав свого засмученого та понуреного товариша Богдан.

- Так, Богдане, ось він, - Дмитро подав йому невеликий аркуш.

- Ага...Начебто все ... – швидко проглянувши список, замислено промовив Богдан . – Напиши-но ще ось тут, внизу, нові банківські реквізити своєї фірми . Спробую тобі перерахувати з кілька десятків тисяч німецьких марок - на “розкрутку”.

- Але ж в мене нема валютного рахунку ! Тай тяганина ж з ним, сам знаєш яка...

- А й справді... Ну що ж, тоді перерахую тобі в гривні, для німецького банку то не є проблемою. Та й взагалі, будь-який німецький банк оперує з будь якою валютою, що є в фінансовій природі. Так що чекай на фінанси і не журись. А я трохи обживуся на новому місці і тоді вже й тебе заберу по контракту до себе на роботу.

- Спасибі тобі, Богдане ! Не знаю, чи зможу тобі коли-небудь хоч якось віддячити.

- Працюй, друже! Якщо протримаєшся бодай ще кілька років на плаву, то зможеш працювати в будь-якій цивілізованій країні. Заодно вчи та вивчай іноземні мови: німецьку та англійську. Щоденно працюй з комп’ютером, читай економічну та технічну літературу, не пропускай жодної технічної виставки. Одним слово - не відставай від світового технічного прогресу!

Потиснувши Дмитрові велику шорстку долоню, Богдан мовчки почвалав до

мікроавтобусу. Рушивши з місця, він прощально посигналив Дмитрові, піднявшому у відповідь догори руку.

До від’їзду в Німеччину залишалося ще декілька днів, які Богдан вирішив провести разом зі своїми батьками, які їхати з сином та невісткою до чужої країни поки що не відважилися. Богдан, власне, їх і не примушував ніякою мірою, бо мав надію приїздити якийсь раз чи два на рік до них в гості, сюди, в невелике провінційне містечко... Чомусь йому ще пригадалось оте здивування та обурення Костаса, коли Богдан назвав загальну місячну суму пенсій своїх –хіба лише своїх !- батьків в німецькому еквіваленті, що склала сорок вісім марок на двох немічних пенсіонерів.

Гродберг ще тоді перепитав : “ Це в день, чи на тиждень?”.

Почувши відповідь – “на місяць!”, Костас довго лаявся по-німецькі. Богданові, навіть не знавшому німецької (він вивчав англійську), були зрозумілі деякі слова : “ніхт арбайтен”, “швайн”, “мілліонен бюрократен”, “шнапс, фрау”...

Богдан залишив своїм стареньким батькам вдосталь грошей, проте відчував, що полишає саме тут, в цьому забутому богом містечку ще й частину власного прожитого

життя та більшу половину власної душі, яка до смерті журливо кликатиме і кликатиме його сюди, на батьківщину. І неначе на підтвердження ностальгічного очікування, зринуло болем в пам’яті мелодійне, тужне Бобулеве:

“ Як побачу рідну хату, пломенію наче цвіт.

Здрастуй, батьку! Здрастуй, мати !

І мого дитинства світ ...”

Глава 33.

Прикривши рожеві сіднички сплячої Світлани ковдрою, Костас, вдоволено лежачи поряд з нею в просторому готельному ліжку, ствердно відповів на тихий запитальний стукіт в двері покоївки, якій по телефону, чверть години тому, ним було замовлено вишуканий сніданок на двох. Костас, на знак згоди, бадьоро та доброзичливо гукнув : “Прошу!”. Двері одразу ж відчинилися і в готельну кімнату величаво та безшумно в’їхав кількаповерховий нікельований візок на м’яких гумових колесах з різноманітними стравами, напоями, сріблястою овальною тацею зі свіжими фруктами, блюдцями з тістечками та двома паруючими чашечками запашної кави. Візок штовхала дебела жінка в тісному короткому білому халаті з фірмовим сірим беретом на понуреній голові.

Костас дістав сигарету з пачки, що лежала поруч на тумбочці. Запаливши, він вказав дебелій покоївці на місце біля ліжка, де потрібно залишити візок. Вона одразу ж підвезла його туди. Гугняво та нерозбірливо побажавши клієнтам смачного снідання, вона урочисто і непорушно завмерла. Якби не її часте та глибоке, з ледь астматичним прихрипом дихання, можна було б подумати, що вона вже вийшла з номеру.

“Чому це вона не йде геть ? Га? ... О! Та я старий йолоп - потрібно ж дати їй на “чай”! Вона он як старалася, аж захекалася бідолаха ...- промайнула в голові Костаса здогадка і він потягнувся до великого власного гаманця, що лежав біля початої пачки сигарет. Діставши з нього дві марки, Костас протягнув їх покоївці і ... мало не заглитнув димлячу сигарету! На нього – о, милий боже! - з мовчазним докором споглядали заплакані, немов пара лискучих від осіннього дощу щойно вилущених молодих каштанів, очі Ельзи - його ... дружини!

“ Кара небесна ! Як...Як вона тут опинилася ? Позавчора сама мені сказала, що їде на цілісінький тиждень до своєї подруги в польське місто Вроцлав !!! Що ж робити...” – блискавичні думки методично “знімали скальп” з голови, рідке волосся якої настовбурчилося, наче наелектризована суха шерсть наляканого шкідливого кота.

Ельза востаннє голосно зітхнула і зарухалася. Вона, наче у власному домі, спокійно позбирала з підлоги все чоловіче та жіноче вбрання і, відчинивши двері на балкон, мовчки шпурнула оте все з дванадцятого поверху готелю на досинаючу в ранковому мороці вулицю. Повернувшись з балкону, Ельза знесилено присіла на край ліжка, переводячи подих та збираючись з силами. Отетерілий Костас тим часом, наче в гарячій сауні, продовжував щедро пітніти під ковдрою. Його дружина нарешті підвелася. Тремтячими руками вона дістала з просторої кишені власного халату невелику подорожню відеокамеру і, наставивши її на ліжко, натиснула кнопку запису. Вільною рукою Ельза щосили, різко, стягнула ковдру з ліжка. Пожбуривши її собі під ноги, стала на неї. А Костас... Костас лежав непорушно на ліжку, наче щойно обмитий в далеку, безповоротну дорогу свіжий мрець, з тією лишень різницею, що власну “свічку” він не тримав напоказ, а навпаки – інстинктивно ховав її під долонями обох рук. Та ще, мабуть, друзі чи родичі завчасно не встигли закрити йому засклянілі очі. Перекладачка Світлана, солодко поплямкуючи уві сні, не прокидаючись, почала обмацувати навколо себе ліжко в пошуках зниклої теплої ковдри. Не знайшовши її, вона пригорнулася до КосӐтаса – мумії, що боявся поворухнутися, наче піддослідна тварина в каталепсичному стані. Ельза ж, ніби справжнісінький режисер – оператор, невблаганно фіксувала “німу сцену” в просторому готельному ліжку, яка вже починала набридливо затягуватися. Аби надати хоч якого–небудь динамізму своїй творчій роботі, Ельза поволі переклала зйомочний пристрій в ліву руку, а вивільненою правицею міцно схопила бабія пальцями за вухо і поволі почала витягати з ліжка його, відкрившого безмовного “риб’ячого” рота і болісно заплющившого до цього вирячені налякані очі. На другому плані виразності зйомці почала додавати Світлана, що раптово прокинулася і заніміло спостерігала здивованими, ще заспаними очима, за сценою “ловеласоловлі”.

Ельза, фінально задкуючи, відійшла до вхідних дверей і відпустивши м’ясисте вухо баболюба, хряснула дверима – кінець фільму! - перед самісіньким його носом.

Гродберг знесилено опустився додолу. Якщо не його любовним походенькам, то в усякому разі їхньому з Ельзою тихому, безхмарному подружньому життю, настав логічний кінець, ніби ніким не бажане, безжалісне, безглузде завершення доброго та гарного фільму.

Глава 34.

Полковник Кравченко розмовляв зі своїм начальством. Точніше не розмовляв , а більше слухав сам , приклавши до вуха білу трубку від апарату секретного зв`язку .

- Так ось , - продовжувала булькотіти металевим голосом трубка , - розвідувальне управління передало нам деяку цікаву інформацію . Виявляється , що одна з найбільших експериментальних лабораторій – заводів самохідних транспортних машин в Німеччині , використавши винахід чи наукове відкриття , досягла вражаючих результатів . Нею вперше демонструвалась пробна партія всюдиходів на гравітаційній подушці . Військове відомство одразу ж замовило серійну партію, щось біля п`ятисот машин , для власних потреб . Це одне . Але є і друге . Нашим інформаторам вдалося з`ясувати , що винахідники являються громадянами України . Більше того , винахідники – ваші земляки, Олександру Миколайовичу ! Можливо , що вони з самого міста , а може і з районів області . Скільки їх – ми не знаємо . За фахом – інженери електронної техніки . Більше нам нічого не відомо , окрім того , що з`явилися вони в лабораторії на початку вересня , а від`їхали до України в середині жовтня . В зв`язку з тим , що самі винахідники нам конче потрібні , наказую організувати їхній розшук . Тільки ніяких арештів , залякувань та фізичних дізнань ! Побільше делікатності . Поясніть їм , що вони володіють відкриттям державної ваги . Постарайтеся викликати в них почуття патріотизму . Запропонуйте гарні умови для творчої праці в Україні , пристойне житло та високу зарплатню . Повідомте , що сам міністр оборони бажає з ними особисто познайомитися.

Якщо цього буде замало для них , я влаштую зустріч з президентом . Знайшовши їх , організуйте за ними цілодобове спостереження . Ні в якому разі не дайте їм виїхати з країни . Відповідальність за цю операцію нестимете особисто . В разі успіху – одержите чергове військове звання та підвищення . Якщо ж “завалите” операцію , самі розумієте … Щоденно інформуйте мене , скажімо о шостій вечора , про стан справ та виконану роботу . Питань нема ? До зв`язку !

Кравченко , поклавши трубку , підвівся і з хрускотом потягнувся . Діставши з – під письмового столу двопудову спортивну гирю , він кілька разів навперемінно , то лівою , то правою рукою , вижав її і поклав на місце . Зробивши декілька боксерських ударів по удаваному супротивнику, полковник почав поволі походжати кабінетом , заклавши за спину , наче в`язень , тримаючі одна одну руки . Виконані вправи підняли життєвий тонус і примусили краще працювати мозок.

Кравченко почав невтішні роздуми . Добре було столичному начальству – дало команду і чекає її виконання . А виконання завжди лягає на плечі обласних та районних служб . Ще й до того ж пішли чутки , що наближається чергове скорочення штатів . Звичайно , скоротять в першу чергу ветеранів . Тоді зникне проблема з їхнім просування службовими сходинками , а разом з нею і безліч інших .

Кравченко навіть почав вже уявляти себе в ролі пенсіонера , сидячого біля великого полохкітливого каміну на кріслі – гойдалці з книгою в руках , але так і не спромігся . Працюючи день і ніч , майже без вихідних , він просто розучився … відпочивати .

“ Ну що ж , почнемо з найпростішого ланцюжка – гілки , що дасть змогу можливо вийти і на стовбур дерева , корінням якого являються винахідники , - запрацював полковничий розум , - а для цього потрібно буде одержати інформацію з відділу віз . Це повинен бути список всіх громадян чоловічої статі , які оформляли виїзні документи до Німеччини , скажімо з травня до вересня . А ще краще - отримати інформацію безпосередньо з посольства Німеччини , хоча німці можуть її і не надати , здогадуючись про наші наміри .

Гаразд , зробимо припущення , ніби список вже в мене лежить на столі . Що далі ? А далі проведемо аналіз і “витягнемо” з нього всіх вчених , інженерів , - всіх , хто так чи інакше пов`язаний з електронікою . З усіх електронників виберемо тих , хто одночасно перетинав кордон , хоча б в одному напрямку . Коло звузиться . Ще більше воно може звузитися , якщо винахідники їхатимуть туди й назад разом . А якщо ні ? Невідомий нам і вид транспорту , яким вони перетинали кордон України . А це може бути : автомобіль , потяг , літак , пароплав , поромна переправа і пішохідний перехід нарешті . В Німеччину вони можуть вирушити потягом , а повернутися , скажімо на власних , придбаних під час своєї мандрівки німецьких автомобілях . На потриманих , звичайно …”

Полковник нещодавно теж придбав собі такий автомобіль і залишився ним задоволений . Пересівши з “Волги” , яка вже починала потроху іржавіти та розсипатися , за кермо могутнього “БМВ” , він відчув себе людиною . Справжнім водієм !

Кравченко викликав помічника і наказав тому терміново знайти конче необхідного на даний момент капітана Мельника , співробітника , що займається міграційними питаннями .

“Зовсім не погано , що саме нещодавно запущено в дію операцію “Технологія” .

Не виключено, що ці винахідники , так чи інакше , пов`язані з високотехнологічним

підпіллям …” – відпускаючи помічника , розмірковував полковник .А взавтра вже будуть відомі перші результати операції . Потрібно буде дати всім ще одне завдання : вияснити , хто саме з відомих вже “підпільників” виїжджав до Німеччини в вересні …

Задзвонив міський телефон . Кравченко підняв трубку і відрекомендувався . Телефонував оперативний черговий по міському відділу внутрішніх справ .

- Товаришу полковнику , в кілометрах двадцяти від міста в напрямку Миколаєва ,

в зоні невеликої лісосмуги неподалік дороги , стався вибух. Жертв не виявлено . Обгоріло лише декілька дерев . На місці вибуху знайдено понівечену каністру від пального і залишки невідомого вибухового пристрою . Наша оперативна вже там…

- Зрозумів , виїжджаю !

За півгодини полковник Кравченко з кількома своїми співробітниками вже був на місці вибуху . Експерт – криміналіст , знімаючи з рук гумові рукавички , проінформував Кравченка про те, що вдалося встановити :

- Каністра була наповнена бензином і мала припасований збоку , за допомогою клейкої стрічки , вибуховий пристрій . Пристрій саморобний . Як вдалося з`ясувати , він складався зі стрілочного електронно – механічного годинника , трьох мисливських набоїв, начинених дробом , з вмонтованими саморобними підпалювачами та елементом живлення типу “Крона”. Все це було з`єднано між собою дротами . Судячи по якості з`єднань , можна зробити висновок , що все це монтувалося дітьми , або людиною , яка не вміє зовсім паяти . Неподалік від місця вибуху знайдені відбитки автомобільних протекторів . Відстань між відбитками свідчить про те , що вони залишені автомобілем “Волга” . Знайдено ще декілька чітких слідів чоловічих черевиків сорок другого розміру . Судячи по глибині сліду , його міг залишити чоловік , вагою не менше центнера . Загальну ж версію , щодо мети вибуху , можна висловити так – пробний , тренувальний вибух . На справжній вибух слід чекати , імовірніше за все , зовсім скоро. Не виключено також , що каністра імітувала паливний бак автомобіля майбутньої жертви .

- А якщо це підготовка до терористичного акту , або серії таких актів ? – запитав Кравченко , підводячи голову вгору , щоб оглянути обгоріле гілля .

- Все може статися , - мудро зауважив експерт , вкладаючи свої інструменти до сріблястої металевої валізи .

- Краще б нічого подібного не сталося , - спокійно зауважив Кравченко і продовжив , звертаючись до старшого оперативної групи МВС:

- Спробуйте встановити , якщо це можливо , особу “підривника”. Далеко він не міг утекти тому , що повинен був бачити вибух .

- Ми цим займаємось . Всі пости ДАІ вже повідомлені . Затримані “Волги” пройдуть тест на відбитки всіх протекторів, а їх власники – на відбитки підошв. Наші люди з фотографіями відбитків , зробленими спеціальним цифровим фотоапаратом, вже виїхали на пункти ДАІ . На дорогах ще є певна змога впіймати зловмисника , а якщо він повернувся до міста – практично неможливо , - відповів Кравченкові старший опергрупи .

- Гаразд , працюйте. В разі чого – телефонуйте особисто мені , - полковник простягнув старшому блокнотний аркушик з телефонним номером .

Повертаючись в місто , полковник пожалкував , що на трасах ще не

встановлено відеокамер . Переглянувши б зараз відеозапис годинної давності , навіть школяр “вирахував” би цю “Волгу” . За кордоном схожі системи працюють вже давно , а в нас , як завжди – нема коштів . Точніше – є , але вони викидаються на застарілі методи пошуку , зате злочинний світ використовує в своїй діяльності завжди щось новеньке. А новеньке – то, як правило, продукт новітніх технологій ... Еге ж -“Технологія”… Познайомимося з її ходом взавтра ….

“Зовсім скоро злодії стануть вченими , а вчені , навпаки – злодіями та правопорушниками” , - подумки пожартував Кравченко , виходячи з автомобіля і прямуючи до свого робочого кабінету .

Глава 35.

Якесь невідоме досі тривожне передчуття нещодавно поселилося в душі Сергія .

В тому , що це було бридке та погане передчуття , злий провісник чогось невблаганного та трагічного, Сергій не сумнівався…

Дякуючи вчасно одержаній інформації , Сергій негайно ж ліквідував підпільні цехи . Всі його спеціалісти , навіть пенсійного віку колишній доцент технічного вузу , виявили бажання працювати з Сергієм в Німеччині в його новій фірмі . Зібравши їхні дані , Сергій попрохав “спеців” не баритися з отриманням закордонних паспортів і зайвий раз нікому не патякати про те , куди саме вони збираються їхати на заробітки , окрім вузького сімейного кола , інакше поїздка не відбудеться …

Залишалося терміново перевезти до Німеччини решту “гравітонів” та “зніматися з якоря” самому . Ольга поїхала до бабусі та брата прощатися і за кілька днів приїде з Оксаною та Богданом , який вже телефонував про повну готовність до переїзду.

Сергій набрав номер службового телефону Костаса Гродберга . Ніхто не відповідав . Тоді Сергій набрав його домашній . Відповіла Гродбергова дружина , фрау Ельза . За час свого перебування в Німеччині , Сергій , на відміну від Богдана , вже почав майже все розуміти та трохи розмовляти німецькою.

- Гутен таг , фрау Ельза ! Вас турбує Сергій з України , з Одеси ! Гер Гродберг вдома ?

В трубці почулося жіноче схлипування , а далі – уривчаста мова :

- Мій Костас знайшов собі молоденьку фройлен – перекладачку . Він мене зрадив ! Я відмовляюся з ним жити надалі … Здурів дід на старості літ . Перед дітьми та онуками незручно . Де його знайти , навіть не знаю … На роботу ви , Сергію , телефонували ? Тоді спробуйте зробити виклик на його стільниковий телефон . Ви вже мене пробачте , будь ласка . Якщо той блудник з`явиться , я йому , трясця його матері , обов`язково передам , що ви телефонували . Гут ? Ауфвідерзейн !

Сергій поклав трубку . От тобі і влип старий ! Одне діло – розважатися з перекладачкою за кордоном , де відсутність дружини гарантувалась майже на всі сто відсотків , і зовсім інша - парубкувати у власному місті .

Сергій спробував додзвонитися Костасу на стільниковий телефон , але марно .

“ Ось тобі й маєш…- скрушно подумав Сергій . – Що ж тепер робити ? Стривай , стривай …Богдан , здається , має телефон головного інженера лабораторії , з яким заприятелював в Німеччині ! Це ідея !”

Сергій зателефонував Богданові додому . Відповіла Оксана .

- Привіт , Оксано ! Твій коханий вдома ? Ні ? У батьків …М - м … Знайди його , будь ласка , щонайскоріше . Нехай зв`яжеться зі мною . Я вдома . У вас все нормально ? Тоді чекаю ! – Сергій полишив телефонну трубку і раптом згадав , що мав на меті побувати у власних батьків сьогодні . Що ж , доведеться їх навістити тільки після того , як вдасться зв`язатися з головним інженером лабораторії Гродберга . Ну й старий , ну і кінь з …

Сергій подався до холодильника в надії чим–небудь поживитися . Зробивши кілька бутербродів з залишків вершкового масла та “студентської”( вареної) ковбаси , він налляв собі з гарячої кавоварки трохи тягучої ароматної рідини в порцелянову чашечку .

Холодний осінній вітер за вікном, цей вічний та невтомний інквізитор, методично знущався з безлистих дерев , налітаючи зненацька то з одного, то з іншого боку, щораз болісно викручуючи гілля . Змокрілі від дощу та постійної боротьби дерева , іноді прихилялися одне до одного , скаржачись на власну долю та назавжди прощаючись з відламаними та скинутими додолу безжальним вітром гілочками .

Дрібний , холодно – хворобливий дощ невблаганно та ретельно змочував “тюленів” , “пінгвінів” , “левів” та “антилоп” . Саме таким чином спостережливий Сергій розділяв пішоходів за швидкістю їхнього пересування . Найшвидкішими , тобто “антилопами” , були школярі , студенти та перехожі, поспішаючі на потяги чи автобуси . До “пінгвінів” , в основному , зараховувались допитливі туристи та гості міста , поважні дідки та бабусі - пенсіонерки . “Леви” уособлювали гордовитих пішоходів, що прогулювалися лише задля того, аби показати всім себе, а відтак і рухалися з помірною швидкістю професійних манекенників . “Тюлені” - зовсім не пересувалися . Вони завмирали на місці , когось або щось чекаючи , обіймались , цілувались , сперечались чи просто розмовляли .

Сергій звернув увагу на гладкого “лева” , якого обігнала зграйка дівчаток – “антилоп”. “Лев” в свою чергу , минаючи Сергієвого джипа , раптом , роззирнувшись на всі боки , перетворився на “тюленя” , начебто зашнуровуючого власного черевика , а тим часом уважно розглядаючи дно “Нісан – Патрола” . Витративши майже хвилину на “шнурування” одного черевика , “тюлень” взявся за інший , навіть не дивлячись на нього .

- Цікаво , що він там бажає побачити ? – подумав Сергій і дістав з кишені пульт дистанційного керування системою охоронної сигналізації свого автомобіля . –Доведеться перевірити , чи міцно вже зав`язано його шнурки …”

Сергій натиснув кнопку і автомобіль одразу ж заревів щосили сигналами та клаксонами , блимаючи одночасно всіма фарами та вогниками . “Тюлень” мало не впав на власний зад з несподіванки , але повільно підвівшись , одразу ж перетворився на зникаючу за рогом вулиці “антилопу” .

Задзвонив телефон . Сергій похапцем взяв трубку . Телефонував Богдан .

Записавши в блокнот повідомлений ним номер , Сергій , попрощавшись з товаришем , почав зв`язуватись з головним інженером лабораторії. Невдовзі той відповів. Привітавшись з ним , Сергій почав цікавитись , де ж можна знайти гера Гродберга . Той відповів , що гер Гродберг , поки що , проживає в одному з готелів Ганновера . Сергій попрохав терміново передати “шефові”, що його дзвінка чекає Сергій з Одеси, а також сповістити про те , що товар готовий до відправки , затримка тільки за транспортом . Німець пообіцяв негайно ж зайнятися розшуком зниклого начальства .

- “Тільки б він його швидше знайшов” , - подумки благав невідомо кого Сергій , завершуючи телефонну розмову .

Якщо “гравітони” не пощастить вивезти , почнуться різні неприємності .

Сергієві чомусь не хотілось особливо акцентувати свою увагу на цьому . Але бізнес є бізнес , полюбляють говорити американці , і Сергій за давньою звичкою почав відпрацьовувати різні варіанти залагодження можливих “проколів” .

Телефон мовчав ….

Глава 36.

Знову Оля вдома . І знову втішена бабуся горнеться до неї , сидячи поряд на дивані . Ось до кімнати заходять Олег з Ніною , веселі та щасливі , наче великі дітлахи . Оля зривається з дивану і падає до них в обійми .

-А ти , Олю , вбрана , наче Клавдія Шифер ! Одразу ж видно , що була за кордоном , -

- простакувато , але з ледь помітними нотками заздрощів , промовила Ніна , обдивляючись

з усіх сторін шикарний жіночий костюм подруги .

- Не сумуй , невісточко, я тобі теж дещо привезла ! Краще присядь , а то впадеш .

Оля дістала з велетенської валізи шкіряний жіночий плащ , чобітки , декілька пар легкого жіночого взуття , кілька престижних жіночих костюмів та силу – силенну різноманітних дамських дрібниць , починаючи з колготок та блузок і закінчуючи косметикою . Ніна в захваті мало не забула подякувати і почала всі подаровані їй речі виносити до сусідньої кімнати – приміряти . Олегові дісталися : кілька чудових чоловічих костюмів , кілька пар модних черевиків та пара фірмових кросівок і спортивний костюм. На додачу він отримав від сестри теплу шкіряну куртку , дюжину модних сорочок та стільки ж краваток і … невелику плоску валізу , схожу на звичайний “дипломат” .

- Що це , Олю ? – не перестаючи дякувати сестрі , промовив ошелешено Олег , зважуючи у руці валізу – “дипломат” .

- Відкрий , то й побачиш ! – загадково промовила Оля , дістаючи слідуючу гігантську валізу , з цікавістю поглядаючи на здивованого Олега .

- Комп`ютер ! Ноутбук ! Оце так подарунок ! Дякую , моя хороша ! Дорожчої та кращої моделі я не зустрічав ! – не контролюючи себе від захвату , наче болільник на стадіоні , зарепетував Олег так , що прибігла Ніна з сусідньої кімнати , наполовину вбрана в костюм .

Олег в захваті підхопив сестру і почав з нею кружляти по кімнаті , мало не збивши з ніг власну дружину. Ніна вчасно випурхнула з кімнати . Віра Тихонівна почала весело сміятися , спостерігаючи за онуками , що були їй дорожчими за все на світі …

- А це тобі , мамо , - відкриваючи валізу з подарунками ( Олег з Ольгою з дитинства кликали бабусю мамою ) .

- Дитинко моя , мені вже нічого не потрібно …- витираючи радісні сльози з очей , прошепотіла Віра Тихонівна .

- Мамо , ти в нас ще молода ! Ти щоб бачила , як за кордоном одягаються та поводяться жінки , старші від тебе на років п`ятнадцять – двадцять , то одягла б негайно ж спортивний костюм і побігла на міський стадіон . Тамтешні фрау не думають за старість , вони її залишають своїм ворогам ! Літні жінки цікаво проводять час , мандрують по всенькому світі , водять власні автомобілі , займаються деякими видами спорту , бігають , плавають , ходять до ресторанів , танцюють і … займаються коханням !

- Оце так ! – спромоглася відповісти Віра Тихонівна , дивлячись зачудованими очима на Ольгу , яка пустотливо та лукаво поглядала на неї .

- Так що , мамо , вище ніс ! Олег , вийди , будь ласка . Я одягатиму нашу матусю …

З сусідньої кімнати почувся завзятий вереск – Олег напевно лоскотнув чи вщипнув дружину .

За півгодини вся сімейка , наче жменя свіжих копійок , влаштувалася за великим овальним столом в кімнаті , який був вщент заповнений різноманітними заморськими делікатесами та солодощами .

- А зараз ми все це скуштуємо , - голосом виховательки дитячого садка промовила Оля і додала :

- Олег , відкривай шнапс , бренді і “Мартіні” ! Відсвяткуємо мій приїзд та “обмиємо” подарунки !

Дивлячись на них збоку , можна було б подумати , що йде якийсь важливий

прийом в іноземному посольстві , про що свідчила вишуканість одягу присутніх та пристойна сервіровка столу.

-Німці полюбляють вживати в їжу сирий м`ясний фарш . Я теж пробувала – нічого , можна їсти . Додають іноді деякі приправи і мастять ним хліб , наче маслом . А скільки там сортів пива - в голові не вкладається ! - почала свою розповідь Оля , припрошуючи всіх випити трохи шнапсу . Олег підвівся з склянкою в руках і промовив :

- Люба наша Олечка ! Ми всі дякуємо тобі за те , що ти нас не забуваєш. Ми дуже задоволені твоїми подарунками , велике тобі за це спасибі ! Нам , на жаль , нічого тобі подарувати , окрім своїх поцілунків . За твоє щастя , сестричко !

Всі випили і дружно розцілували Олю , яка почувала себе трохи незручно . Те життя ,

що вона бачила в Німеччині , ні в яке порівняння з цим рідним злидарюванням не йшло .

Добротні будинки , гладесенькі дороги , шикарні автомобілі , страхітливо гігантські магазини , впорядковані міста і села , заможні та працьовиті і розумні люди . Щоправда , її вразило спочатку трохи зверхнє ставлення німців до всіх іноземців , особливо з південних та східних країн . Але згодом , познайомившись ближче з корінними жителями , це перше враження потроху починало її покидати …

- Дай бог , щоб у Сергія з Богданом все було нормально з роботою , - замислено промовила Оля , - тоді ми вас запросимо до себе в гості . Сподобається – переїдете згодом до нас . Звісно , якщо захочете .До речі, Сергій обіцяв подарувати вам автомобіль , але потрібно щоб ти , Олег , сам вибрав модель , яка тобі до смаку.

- Оце так подарунок ! Він що мільйонер у тебе ? До речі , а чому Сергій не приїхав з тобою ? – запитав Олег , наливаючи всм скуштувати бренді . Ольга відповіла :

-Я в його справи не втручаюся , але знаю , що хлопці розробили якийсь прилад . Німцям він сподобався і вони запропонували налагодили його виробництво в Німеччині . А де виробництво , там і ǐ гроші . Вони з Богданом працюють , як роботи . Неможливо їх вмовити відпочити . Зараз Сергій залишився в Одесі , щоб владнати деякі справи . Скоро ми поїдемо . Мені так вас не вистачатиме . Добре , що хоч Оксана , Богданова дружина теж згодилася на переїзд , а то я сама там не змогла б …

Ольга змовкла , тужливо оглядаючи дорогих їй людей . Деякий час за столом

запанувала сумовита тиша . Та сама тиша, коли кожен починає думати за щось своє і водночас за щось незбагненне, тривожне і спільне.

- Нічого , все буде добре ! – порушив мовчанку Олег . – Це ж ти не в Америку їдеш . В разі чого - кілька діб автомобільної поїздки і ти вже в дома . А літаком – іще швидше. Писатимеш листи нам , а ми тобі . Якщо Сергій подарує автомобіль , то і ми з мамою будемо до вас навідуватись . Відпочивати теж можна разом , а це майже цілий місяць на рік . Так що зможемо ще вам набриднути .

Оля , чи то від шнапсу , чи від братових слів трохи повеселішала . А й дійсно ! Якби

вони з Сергієм мешкали в Одесі , навряд чи частіше бачили її рідних . Щоб не роздмухувати зайвий раз журбу та передчасну ностальгію , потрібно просто собі уявити , що ти переїхала в сусіднє місто , ось і все …

- Нумо , хороші мої , заспіваймо щось веселеньке , - промовила Віра Тихонівна і , легенько обійнявши Олю за плечі , почала :

- Ой , у полі два дубки …

Всі дружно підхопили пісню .

Глава 37.

Переночувавши тричі в тому самому злощасному готелі, Гродберг вирішив рушати додому і в останній раз спробувати помиритися з дружиною . Весь цей час Костас постійно розмірковував над своїми похітливими вчинками , здійснюючи які , зраджував власну, ні в чому не винну, сім`ю … Щоночі йому ввижалися очі доньки та сина , вже дорослих гарних людей, маючих власних дітей . Вони скорботно та докірливо спостерігали за звиваючимися в любовному екстазі голими тілами чоловіка та жінки … Жінки щораз змінювались , а чоловіче тіло залишалося тим же – його власним . На килиму , поряд з ліжком , гралося двоє малюків , його онуків – трьохрічна Хільдочка та чотирьохрічний Адольфик, незвертаючих ані найменшої уваги на завзятого дідуся та зойкаючих тітоньок... Гродберг знесилено прокидався , витирав простирадлом спітніле тіло і знову поринав в сновидіння, що повторювалось і повторювалось і повторювалось , наче чисельні дублі при зйомці кінофільму …

Ось нарешті і знайомі двері . Трохи повагавшись , Костас натиснув кнопку квартирного дзвоника , ховаючи за спину щойно куплений трояндовий букетик . Двері відчинилися і на порозі з`явилася Ельза , його вірна подруга , з якою він прожив двадцять чотири роки . За цих кілька днів Ельза трохи схудла , очі стали виразнішими , але ніс був злегка червонуватий , певно від постійного плачу . Костас понурив донизу голову і поклав троянди прямо біля ніг дружини . Опустившись на коліна , він не смів підвести голови , скорботно чекаючи на відповідь . Дружина мовчки спостерігала за ним , спокійно і водночас вороже .

- Чого тобі , парубче ? – єхидно порушила вона мовчанку, презирливо зіщулюючи набряклі повіки.

Костас не відповідав – язик присохнув до піднебіння і нізащо не хотів

рухатися . Дихання чомусь враз стало важким, уривчастим та хриплуватим. Гучно пульсуюча в голові кров , почала поволі вичавлювати з очей перші холодні краплини . Раптом сіро – червона миготлива імла застелила все навкруг . Костас розплющив ще більше очі , але імла робилася дедалі все густішою , затягуючи його в темний , беззвучний морок … Час перестав існувати … Навколишній простір, заллятий чорно-кривавим драглистим місивом, чудернацьким та дивовижним чином вигнувся, з’єднуючи неіснуючий початок з безкрайнім кінцем...

Крізь морок знову проступили скорботні очі його дітей , онуки продовжували бавитися на килимку біля ліжка . Гродберг важко прохрипів, скреготнув безсило зубами і мало не заплакав від нав`язливого сновидіння . Але цього разу спітніле обличчя витирала йому Ельза .

- Де я , що зі мною ? – кволо промовив Костас , поволі повертаючись до свідомості .

- Вдома . Ти трохи перевтомився , від чого і зомлів . А це наші дітки та онуки приїхали до нас в гості , на твій день народження , - пояснила , наче малій дитині Ельза , знімаючи з його лівої руки широкий пояс тонометра , і додала , звертаючись до дочки :

- Тиск – сто сорок на вісімдесят , ніби нормалізувався . Пульс рівний , біля семидесяти ударів на хвилину . Криза минула …

Всі з полегшенням зітхнули , а малі онуки водночас підійшли до ліжка , де лежав

дідусь Костас і почали з ним загравати , мацаючи його за ніс та тягнучи за вуха . Щирий дитячий сміх примусив Костаса і собі посміхнутися . Він почав потроху підніматися з ліжка . Малеча прийнялась завзято йому допомагати . Всівшись на край ліжка , він обвів уважним поглядом всіх присутніх і зосередив його на Ельзі .

В голові ще трохи паморочилось , але думки були свіжими та чіткими , наче

після гарного та міцного сну. В кімнаті, окрім малечі, була Ельза та їхні діти.

- Пробач мені , Ельзо , за все . Ти була мені вірною подругою , а я … Я мушу йти...

- Костас , залишся... - присівши поряд з ним , промовила Ельза і заплакала .

- Тату , ми все знаємо , - почав син , - тому вирішили дати тобі іще один шанс показати себе справжнім сім`янином !

Ельза кивнула головою , продовжуючи схлипувати . Костас взяв її тремтячу руку і поцілував .

- В житті все може трапитися, - продовжував син , - але знай : нікому ти не потрібен , окрім всіх нас . Втіхи та забави минають , наближається осінь , неминуча осінь життя . А попереду – зима , сувора та невблаганна. Але вона зовсім не страшна , якщо поряд з тобою твої рідні . Зроби їм назустріч свій крок …

Костас і собі істерично заплакав, наче мала дитина . Ельза , продовжуючи лити

сльози , боязливо пригорнулася до нього .

- Любі мої – ї , - схлипуючи вимовляв Костас, підсвідомо дивуючись з того, що він, справжній чоловік – воїн, ось так, ні з того ні з цього, взяв і розплакався, - я вас усіх люблю і хочу бути з вами до кінця днів своїх . Вірте мені , я вас більше ніколи не підведу – у …

Через деякий час, вдосталь наплакавшись, неначе справжнісінька знервована жіночка,

Костас сидів за святковим столом поряд з дружиною . Навпроти таємничо посміхалися їхні діти , а поважний зять та скромна невістка , не посвячені в подробиці сімейної драми , і думаючі , що Костасові просто так стало погано , спокійно споглядали на літнє подружжя .

- О , Костасе , я мало не забула , - схвильовано промовила Ельза тобі телефонував Сергій з України . Щось там у нього термінове . Добре , що згадала . Зв`яжись негайно з ним .

Костас попрохав пробачення в присутніх і подався до свого кабінету . За хвилину він

вже набирав телефонний номер свого одеського партнера .

- Слухаю ! – схвильовано відповів Зінченко на другому кінці дроту .

- Пане Зінченко , це вас Гродберг турбує . В мене тут були трапилися деякі особисті неприємності , але вони , слава богу , вже почали зникати . Тому прошу мене вибачити . Ви вже готові до від`їзду ? Наші вантажівки в будь – яку мить за вашою командою вирушать до Одеси …

- Саме це , гер Гродберг мені і потрібно . Вважайте , що команду я вже дав . Треба прискорити процес вивезення товару , тому що умови наші ускладнюються і подальше виробництво будемо розміщувати на нашій німецькій фірмі . Подробиці при зустрічі . Щойно транспорт виїде , телефонуйте мені в будь – який час . Чекатиму дзвінка !

- Гут , пане Зінченко . З вашого дозволу я закінчую зв`язок . До зустрічі !

Костас поклав трубку , обірвавши зв’язок на телефонній лінії , і за хвилю знову

підняв її . Набравши номер начальника транспортного відділу , Гродберг дав необхідні вказівки щодо негайної відправки вантажівок за кордон . Покінчивши зі справами , Костас вже знову сидів з ріднею за святковим столом , не перестаючи подумки дякуючи богові за збережене сімейне вогнище ...

Глава 38.

Три вантажних автомобіля з Німеччини прибуло до Одеси. Завдяки добрій організації , вже через дві години вони вирушили з вантажем в зворотному напрямку , розділившись і попрямувавши , кожен через заздалегідь визначену автомобільну митницю . Документи , оформлені однією з митних брокерських контор , свідчили про те , що все в ідеальному порядку : вивізне мито сплачено , комплектуючі вироби для комп`ютерної техніки відправляються до замовників цілком легально , а гроші за них будуть переведені на рахунок постачальника одразу ж , тільки – но замовники отримають вантаж .

Сергій попередив водіїв , що перетнувши кордон України , вони повинні одразу ж повідомити його про це . Дана інформація , по розрахункам Сергія , може надійти до нього в кращому випадку не пізніше доби , а в гіршому – на протязі кількох наступних .

На деяких прикордонних пропускних пунктах іноді створюються черги – колони , потрапивши в які , можна згаяти вдосталь часу . Особливо нестерпно простоювати в них холодною порою року . Просуваючись в черзі на десяток – другий метрів за годину , доводиться доволі часто запускати двигун , що призводить до величезної втрати ємності акумуляторної батареї . Найбільш досвідчені автотуристи , як правило, при просуванні довгою чергою використовують фізичну силу , щораз підштовхуючи власне авто вперед . Якщо це швидко не зробити , то якийсь нахаба обов`язково займе вільне місце . Іноді , особливо з настанням обідньої чи вечірньої пори , черга – колона починає скидатися на пересувний циганський табір з безліччю вогників газових та гасових таганків, багать , гучними , підживленими спиртними напоями розмовами , а подеколи і піснями . Той , хто має “вікно” на кордоні , перетинає його за кільканадцять хвилин . Той же , хто не має – стає на деякий час заручником черги – колон. Автомобілі іноземних держав , як правило , перетинають кордон в обох напрямках без зайвих проблем . При умові , звичайно , що в складі вантажу відсутні заборонені речі…

Сергіїв “джип” поважно котився містом в супроводі чорної “Волги” , яка трималася за ним на відстані кількох сотень метрів , ховаючись поза горбатими спинами автомашин , йдучими попереду . “Волга” “ходила” назирці за “Нісан – Патролем” ось вже кілька днів , наче дружина за зрадливим чоловіком , фіксуючи кожну зупинку , кожну зустріч та складаючи щодня схему маршруту . Взагалі то “Волзі” було все одно , куди й за чим пересувається “джип” . Вона за краще воліла б мчати просторою багатосмуговою дорогою , вдихаючи чисте польове повітря , але гладкий хазяїн невблаганно спрямовував її вслід за джипом , примушуючи весь час ковтати чадні гази інших авто та наражаючись на постійну небезпеку бути сплющеною черговим гуртом нахабних автомобілів …

Ввімкнувши лівий блимаючий вогник повороту , “Волга” вирішила об`їхати ледь чмихаючого зеленого “Запорожця” , і заодно впевнитись , що джип простує попереду . Але його там вже не було . Прискоривши швидкість , вона почала обганяти всі попутні авто , однак джипа серед них та попереду не було . Промчавши ще деякий час , вона зупинилась в розпачі біля невеликого кафе . Товстун , вдаривши спересердя кермо кілька разів невеликим кулаком , подався до закладу освіжитися чашечкою кави …

Сергій , тим часом згадавши , що йому потрібно відвідати книгарню , різко повернув праворуч і за кілька хвилин вже був біля великого книжкового магазину , що на Рішельєвській . Справа в тому , що Костас Гродберг мав тягу до колекціонування книг , в яких описувались історії різних міст світу. В його колекції були прекрасно видані книги з кольоровими фотографіями визначних місць майже всіх столиць світу та великих міст Європи і Азії . На жаль , жодної книги з історії великих міст України , окрім Києва , в Костаса не було . Саме цю прогалину в колекції Гродберга Сергій хотів спробувати хоч трохи заповнити . На його щастя в книгарні були книги з історії Одеси , Львова , Вінниці , Харкова та Запоріжжя . Розрахувавшись з гарненькою продавщицею , Сергій обережно поклав пакет з книгами на переднє сидіння і рушив по вулиці . Сьогодні ввечері повинні приїхати Богдан з Оксаною та привезти довгождану Ольгу .

При згадці про кохану людину , серце Сергія забилось веселіше. Під`їхавши до готелю “Чорне море” , Сергій вийшов з автомобіля . Тицьнувши швейцарові на вході кілька гривень , Зінченко подався до готельного ресторану . Замовивши на восьму годину вечора затишний столик для чотирьох осіб знайомому офіціантові , Сергій повернувся до автомобіля і помчав додому.

Знову припустився накрапати дрібний та бридкуватий дощик , марно намагаючись потрапити в теплий та комфортний салон авто . Сергій ввімкнув автомобільного приймача і натиснув кнопку вибору програм . На зеленкуватому індикаторі приймача затанцювали цифри і зупинилися на частоті 107, 5 Мгц , з якою випромінював свою енергію передавач радіостанції “Ностальжі – Примор`є” . Ведучий саме закінчував повідомляти прогноз погоди на залишок дня: “… а на дорогах області туман , подекуди сильний . Температура повітря...”

Сергій почав турбуватися . Одного разу він сам потрапив в густий осінній туман . Після того він боявся самого слова “туман” , наче одиноке дерево на пагорбі – блискавки.

Якось його мікроавтобус , вщент наповнений різноманітним товаром , саме повертався з – за кордону . Стояла така ж пізня осінь . Вже на території України , неподалік Хмельницького , щільна сіра завіса впала перед ним . Проїхавши декілька кілометрів за інерцією , Сергій зупинився і вийшов з мікроавтобусу . Виходячи з нього , він мало не впав в придорожній рів . З`ясувалось , що мікроавтобус весь час , дякуючи поганій дорожній розмітці , прямував смугою зустрічного руху . Видимість була не більше десяти метрів . Вечоріло . Сергій , повернувшись до мікроавтобуса , завів знову двигуна і ввімкнув протитуманні фари . За якусь мить йому здалося , що мікроавтобус плавно рушив – напевно зупинка припала на схил дороги . Сергій пригальмував – мікроавтобус продовжував котитися вперед . Тоді Сергій , заглушив двигуна , ввімкнув задню передачу і щосили потягнув на себе важіль стоянкового гальма , але мікроавтобус продовжував сунутися вперед. Добряче наляканий Сергій виплигнув з салону , прихопивши з собою невеликий ящик з інструментом , в надії підкласти його під колеса сунучого мікроавтобусу . Яким же було його здивування ! Мікроавтобус стояв на місці , а освітлені фарами волохаті шматки туману , завдяки подуву зустрічного вітру , поволі насувались . З кабіни ж водія складалося враження , ніби мікроавтобус їде вперед . Звісно , що всі спроби його “зупинити” були марними . Мало не збожеволівши того вечора , Сергій назавжди поклявся ніколи більш не подорожувати туманними дорогами …

“Слава богу , вони вже є !” – промайнула в голові думка - асоціація , щойно Сергій побачив біля свого будинку Богданового мікроавтобуса …

О двадцятій нуль – нуль поріг ресторану “Чорне море” переступило дві молоді пари з тим , щоб прощальною вечерею відзначити свій від`їзд до Німеччини .

Глава 39.

Наступного дня Сергію вже стало відомо , що вантажівки благополучно перетнули кордон України . Отже настав час збиратися в дальню дорогу . Порадившись з Богданом та жінками , Сергій прийняв рішення вирушати взавтра о п`ятій ранку , а решту сьогоднішнього дня присвятити домашньому відпочинку та перевірці всього необхідного для подорожі . Хоча Богданів мікроавтобус був доволі простим для чотирьох пасажирів та незначної кількості вантажу , всі одностайно погодилися з тим , що їхати двома машинами в дальню поїздку набагато зручніше та й небезпечніше з технічного боку . При поломці однієї з машин , на іншій можна вирушити по необхідні запчастини , або транспортувати зламану до майстерні , підвезти пальне , мастило. Зрештою , прилягти на відпочинок , не завдаючи незручностей іншим . В разі ж аварії чи автокатастрофи , страждає лише частина “автотуристів” , решта одразу ж приходить на допомогу…

Залишивши жінок на декілька годин вдома , чоловіки вирішили заїхати до знайомого Сергія , автомеханіка , для профілактичного огляду транспортних засобів .В дорозі все може трапитись , але їхати на справній та доглянутій машині завжди безпечніше …

Чорна “Волга” , наче примара , поволі посунула за від`їхавшими машинами . Товстун , тримаючи кермо , наче американський ковбой вуздечку змореного коня , весело підспівував відомому співакові , чий шлягер саме лунав з радіоприймача . Перельман – Власенко мав на таку безтурботну поведінку певні причини .

По – перше . Випробування експериментального вибухового пристрою пройшли вдало . Навіть начинена всього кількома мисливськими набоями “пекельна машина” розправилась з напівпорожньою каністрою за долі секунди . По – друге. Пристрій , призначений вже для установки на паливний бак джипу , був готовий ще вчора . Отже , час розплати невблаганно наближався …

Товстун зло посміхнувся , щойно побачив , як автомобілі зупинилися біля невеликого ангару з вивіскою “Автосервіс” . Навряд чи після салюту “пекельної машини” володар джипу будь – коли зможе відвідати цей заклад хоч раз . А нині нехай в останнє “специ” оглянуть його автомобіль , перевірять всі різьбові з`єднання , рівень мастила та стан паливної системи .

Внутрішній голос товстуна почав знову скиглити , що зопалу дезінформував його . Двигун джипу працював на дизельному пальному , а не на бензині , як спочатку здалося внутрішньому голосу. Однак товстун поблажливо його заспокоїв . Нічого в тому страшного нема – злетить в повітря джип все одно , незалежно від того, дизельний він чи бензиновий! Все ж для впевненості в цьому , товстун додав до свого пристрою ще декілька набоїв , про всяк випадок . До свого витвору , Перельман – Власенко припасував ще пружну контактну групу , поміж контактами якої вставив невеликий шматочок цупкого промасленого картону з прив`язаним до нього міцним синтетичним шнурком . Начепивши на інший кінець шнурочка важкеньке рибальське грузило , товстун залишився дуже вдоволеним . Якщо з якоїсь невідомої причини годинниковий механізм не спрацює , то грузило , покладене на задній міст автомобіля , від дорожньої тряски та маневрів обов`язково впаде на дорогу , висмикнувши ізоляційного папірця з поміж контактів. В результаті вони замкнуться і...

Товстун вирішив не привертати зайвої уваги , тому поволі рушив до свого готельного номера відпочивати . Щойно стемніє , настане прекрасна можливість розмістити під баком джипа свій сюрприз . Це навіть і не погано , що “Нісан – Патрол” буде зараз ретельно оглянутий автомеханіком . Після таких “оглядин”, власник зайвий раз не зігнеться для того, щоб ознайомитись зі станом різноманітного залізяччя , розташованого під дном свого авто.

“ …потрібно перевірити . Взавтра о п`ятій ранку вирушаємо …” – крізь прочинене скло “Волги” , проїжджаючої повз “Автосервіс” , до товстунових вух долинув шматок останньої фрази .

“Чудово ! - подумав втішений товстун , - матиму приємну нагоду спровадити тебе , чортів сину , в останню путь …”

Сергій , ковзнувши побіжним поглядом по брудним металевим бокам промчавшої “Волги” , подумки зауважив , що обличчя цього гладкого водія в темних окулярах здалося йому до болю знайомим . Однак на пригадування не було часу – потрібно було вже заганяти автомобіль на підйомник …

Глава 40.

- Якийсь дивний сон приснився мені сьогодні , - задумливо промовила Оля , вкладаючи до дорожньої валізи речі .

- Гарний чи поганий ? – поцікавилась Оксана , відставляючи вбік гарно ілюстрований журнал для жінок .

- Навіть не знаю…Скоріш за все – якийсь тривожний . А взагалі – недобрий … Начебто йдемо ми з Сергієм , взявшись за руки , квітучим літнім лугом . На небі – жодної хмаринки . Встає вранішнє сонце , виблискує росинками трава. Раптом з трави піднімається якийсь чоловік , обличчя в нього все в крові , очей не видно , і простягує до нас руки та щось промовляє . Ми починаємо від нього втікати , але він ось – ось наздожене . Луг закінчується і ми опиняємось на самісінькому краю глибокої прірви , дна якої не видно . Повертаємося спиною до прірви , а той закривавлений чоловік штовхає нас …

- То ви впали в прірву ? – стривожено запитала Оксана .

- Я од страху прокинулась …

- Прірва чи велика яма означають смертельну небезпеку . Такий сон перед дальньою дорогою - погана прикмета . Але сни рідко коли збуваються , так що не бери в голову . Їхатимемо не швидко . Я попрохаю Сергія , щоб ви слідували за нами , а то він любить гнатися своїм джипом . Мій Богдан водить машину завжди обережно і на нормальній швидкості . А кошмарні сни можуть турбувати і після пізньої вечері . Вчора ми повернулися з ресторану коли ? О першій годині ночі ! Тому й не дивно , що тобі наснилося таке.

Оксана обняла Олю за плечі і продовжувала як могла заспокоювати її . Посидівши трохи біля стривоженої Ольги , Оксана підвелася і ввімкнула телевізор . За мить вони вже обидві сміялися з дивацтв , які викаблучував знаменитий Бені Хілл в однойменному шоу .

- Що ж ми розсілися , люба , - раптово стрепенулася Оксана , - скоро вже хлопці приїдуть , а вечеря ще не готова . Ходімо краще в магазин і купимо чогось смачненького до столу та в дорогу . А заодно трохи подихаємо свіжим повітрям .

Ольгу довго вмовляти не довелось . Оглянувшись , молоді жінки весело перемовляючись та жартуючи , вийшли з квартири . Прохолодний осінній вітер накинувся на них , наче кишеньковий злодій , нишпорячи по кишеням одягу та з цікавим глузуванням дмухаючи в теплі обличчя …

Глава 41.

Смачно пообідавши в ресторані , Перельман – Власенко з задоволенням вклав своє дебеле тіло на готельне ліжко . Все начебто йшло добре , залишалося зробити останній крок – припасувати вибуховий пристрій до паливного бака джипу .

Товстун , прислуховуючись до процесу травлення їжі у власному череві , зосереджено розмірковував над дилемою : підкладати сюрприз ввечері , чи краще вранці перед від`їздом жертви . В обох варіантах були свої плюси і мінуси . “Вечірній” варіант , після остаточних зважувань , поступився “ранковому” . В такому разі потрібно бути поблизу джипу десь біля четвертої ранку , щоб до посадки водія залишалося вдосталь часу . Стоп ! А якщо з ним буде багато пасажирів ? Хтозна , але Зінченко , як правило , їздив своїм автомобілем сам , в крайньому разі – вдвох з тією гарненькою дамочкою . Молода пара , що приїхала до них зеленим мікроавтобусом , швидше за все ним же й вирушить . Це найбільш вірогідно . Залишається гарненька дамочка … Ну що ж , якщо вона замішана разом з ним в якійсь брудній справі , то так їй зрештою і треба .Одним негідником або негідницею буде менше , чи більше - нема різниці . Помста повинна бути безжальною , інакше тоді це не помста , а щось на зразок злого жарту .

Наручний годинник , піднятий лівою рукою під саме обличчя , показав вісімнадцять годин і двадцять хвилин . До початку акції залишалось вже не так і багато часу , тому товстун вирішив використати майже весь його залишок на корисну і приємну річ - сон …

Рівно о третій годині ранку , відпочивши , товстун вже був на ногах , а за півгодини – під`їжджав до будинку , що знаходився на відстані двох сотень метрів від помешкання жертви . На вулиці було порожньо і тихо . Під ліхтарем вуличного освітлення гріли мокрі металеві спини залишені на ніч біля вікон будинків поодинокі автомобілі .

Заглушивши двигуна , товстун опустив бічне скло і декілька хвилин уважно прислухався, спостерігаючи за вулицею . Все було в порядку . Поодинокі вікна будинків яскраво жовтіли непогашеним світлом . Тихенько штовхнувши двері автомобіля , товстун поволі виліз з нього . Причинивши їх легенько за собою, він сторожко пішов в напрямку будинку своєї жертви . Підійшовши ближче він зауважив , що джип стоїть на своєму звичайному місці , а поряд з ним - мікроавтобус . Підозріло оглянувшись на всі боки , Перельман – Власенко дістав з темного пакету такого ж кольору згорток . Опинившись біля задніх дверей “Нісан – Патрола” , товстун миттєво ліг на асфальт і почав заповзати під низ автомобіля . Пакунок з вибуховим пристроєм , гучно клацнувши магнітами об металеву поверхню паливного баку , намертво приріс до нього . Діставши з кишені невеликий китайський ліхтарик , товстун почав освітлювати дно автомобіля , щоб зручніше було розмістити грузило . Знайшовши місце , він обережно поклав туди грузило і ще раз все ретельно перевіривши , вирішив з`єднати на останок два дротика , щоб перевести пристрій в робочий стан . Справившись з цим , товстун зібрався було вибиратися . Але тут до його вух долинуло скрипіння дверей під`їзду. Хтось вийшов з будинку і легкою ходою попрямував до автомобіля , під яким ще лежав товстун . Почувся брязкіт ключів , а за ним - клацання центрального замка . Хтось відчинив двері і закинув на заднє сидіння , судячи по звуку , велику валізу та декілька пакетів чи торбинок , або невеликих сумок . Товстун завмер і не рухався . Знесилившись тримати власну голову , він опустив її на холодний асфальт . Зуби його почали цокотіти . Одна з сумочок вислизнула з відкритих дверей і нечутно впала додолу , опинившись на відстані протягнутої руки від мало не зомлівшого з переляку товстуна . Той заплющив очі і почав чекати , здригаючись гладким тілом , коли його почнуть витягати з – під автомобіля міцні невблаганні руки … Але хтось , залишивши відчиненими двері , поволі рушив знову до будинку , напевно за новою порцією валіз та пакетів . Двері під`їзду знову скреготнули . Стало тихо - тихо , лише було чути , як товчеться налякана кров в змертвілому тілі . Не вірячи своєму щастю , товстун почав зморено вилазити з – під автомобіля . Підібравши з асфальту невелику шкіряну сумочку зі сріблястим замочком , товстун м`якими кроками почав задкувати . Через кілька секунд він вже мчав на неслухняних ногах до своєї “Волги” . Впавши на сидіння водія , він почав поволі приходити до тями . Наче уві сні він спостерігав крізь лобове скло , як завантажується джип , як згодом він поглинає в себе чоловічу та жіночу постаті , як пропустивши вперед зеленого мікроавтобуса , рушає й сам …

Товстун отямився вже тоді , коли червоні вогники автомашин зникли за рогом сусідньої вулиці . Взявши себе в руки , він завів “Волгу” і рушив слідом , але червоні вогники кудись зникли . Тоді товстун додав швидкості і за кілька хвилин його автомобіль вже рухався широким проспектом , на який в`їжджали з бічних вулиць поодинокі автомобілі . Перед очима виникало все більше і більше червоних вогників . Товстун розгубився , але продовжував просуватися проспектом . Раптом один з червоних вогників далеко попереду яскраво спалахнув і перетворився на велику жовту кулю , яка в свою чергу викинула догори ще кілька меньших кульок . Товстун різко загальмував . Крізь скрегіт гальмових колодок почувся оглушливий вибух , наче якийсь велетень грюкнув масивним кулаком в гігантський гонг … Товстун перехрестився і , розвернувши “Волгу” , помчав в зворотньому напрямку .

Діставшись до готельної кімнати , він тремтячими руками відкрив почату пляшку “Десни” і вилляв грамів триста коньяку собі в горлянку . Не роздягаючись , впав на ліжко і кудись поплив …

Глава 42.

Яскраве пообіднє сонце заглянуло в готельне вікно. Гладкий чоловік сидів за столом, обхопивши сиву голову обома руками . На столі стояла відкрита шкіряна сумочка з блискучим замочком . Поряд з нею лежали розкидані документи , один з яких був розгорнутий .

“Не може бути … Ні , цього не може бути … Не може …Ні …І – і …” – в безсилій божевільній нестямі майже нечутно ворушив губами чоловік , не відпускаючи рук від голови .

Це було звичайне свідоцтво про народження , видане Філатовій Ользі Леонідівні . В розділі “Батько” значилось :

Перельман Леонід Мойсейович …

К І Н Е Ц Ь albino