Литературная студия Сергея Чернецкого

Творческий форум прозаиков и поэтов города Южного
 
ФорумПорталКалендарьГалереяЧаВоПоискРегистрацияВход

Поделиться | 
 

 Петро Надутик. "Дума про Кодиму"

Предыдущая тема Следующая тема Перейти вниз 
АвторСообщение
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 12:26

Петро Надутик

Дума про Кодиму


1
Доспівує пісню бабине літо. Журавлиними клинами прощально ставить сизі багатокрапки у вересневому про-світленому небі нашого рідного міста. Вже й Семена минуло, а ластівки не одлетіли: певне, осінь буде теп¬ла, не сльозлива. Літо доспівує, а місто заспівує, бо ж стрічає свій День народження, вінчає його ювілеєм 240-річчя.Початок вересня веселим був для Одеси-мами двохсотрічної, а кінець – для Кодими дещо старшої за «маму»... Правда, збереглися історичні дані, що нашому обласному центру усі 600 літ можна дати. Може, так і Кодимі?

Історичні відомості свідчать про дату народження міста. А якби не було б? Не страшно, бо маємо красиву правдо-подібну легенду на зразок легенди про виникнення Риму, легенду про козака Кодимку. У всякому разі, вона не менш правдоподібна, ніж та, що Одесу заснувала... Катерина II.
Звичайно, можна мовити про козака, який, певне, непо-ганим був топографом: дуже він вдало місце вибрав для свого зимівника, царство йому небесне. Та цікаво згадати, що ж було ще «до нього» у наших місцях за одну сотню чи тисячу літ назад, коли ще шуміли дубові ліси соборно і величаво. До речі, на карті наш район своїми обрисами нагадує листок дубовий, який міг би бути складовою частиною герба міста.

Місто наше – у верхів'ї річки однойменної назви, річки, яка понад 150 кілометрів жене свої води до Південного Бугу, до Первомайська.
Ще донедавна територія навколо міста відносилася до числа вивчених в археологічному розумінні і цим значно збіднювалася історія її минулого. Двадцять два роки тому місця навколо Кодими привернули увагу дослідників тим, що було виявлено велику кількість археологічних пам'ятників різних епох, зокрема поселення давньої людини (палеотропів) в урочищі «Жолубець» (біля Лабушного). Це поселення є одним із найдавніших не тільки в області, а й по всій Україні. Перші поселенці збирали коріння, дикі плоди, займалися полюванням на мамонтів. Пізніше землі навкруг майбутнього міста входили в землеробську область і поряд з тим були неначе прикор-донною зоною між осідлими землеробами і кочовими ско-тарями.
Сліди перших землеробів знайдені на західній частині Кодими, зі сторони села Сер¬би. До речі, є вони в Олек-сандрівці, Малій Слобідці та Кирилівці. Землеробів тих у науці звуть трипільцями і жили вони понад 5 тисяч років тому.Є в районі кургани, бу¬ли кам'яні скіфські баби. Прибрали їх, мовляв, історія не та... Кімерійці, скіфи, сармати, гуни, готи, авари, нарешті - предки слав'ян анти, а пізніше – уличі, - ось неповний перелік пле¬мен, що побували в наших землях у давнину.

В IX—X століттях тут побували половці, у ХІІІ столітті — татаро-монголи, а у XIV—XV століт¬тях місцевість потрапила під владу литовських феодалів. Між правителями Великого князівства Литовського йшла боротьба за великокнязівський престол, тому тоді мало думали про охорону нашого краю, українських земель, від нападів кочівників. Цим скористалася Єдисанська орда. Наша місцевість (від Південного Бугу до Дністра, від берегів Чорного моря до річки Кодими) була захоплена нею. Звідси ординці часто робили набіги на Україну. З'являлися татари-людолови. Палав наш край. Полоне-них гнали на невольничі ринки Туреччини і Криму. Потім – нова біда – прийшли в кінці XVI сторіччя поляки. Територія на лівому березі Кодими попала під владу магнатів Канєцьпольських, а у другій половині XVII сторіччя частина земель перейшла до князівського роду Любомирських. Правобережні кодимські землі, як і раніше, належали Туреччині і її васалу – Кримському ханству.

Таким чином, наша річ¬ка (на півночі) і Ягорлик (на заході) стали природними кордонами між двома загарбницькими феодальними державами – Туреччиною і Польщею. Навіть після возз’єднання України з Росією (1648—1653рр) наш край був під чужоземним ігом. Почали його тоді заселяти селяни-втікачі, козаки. Вони не відбували феодальних повинностей польській шляхті, а платили лише невеликі податки місцевій козацькій старшині.
Бігли літа сімнадцятого сторіччя, минали у війнах, пожежах. Прогриміла тоді слава славного лицаря України Семена Палія. Саме тоді він очолив боротьбу пригноблених мас селянства і козацтва за визволення Правобережжя від Польщі, воював він і проти турецько-татарських військ у нашому краї. Саме на річці Кодимі зустрів він нагайських татар у 1693 році і розбив їх. Розгромлені ординці не пішли на Київ, а втекли у степ.
Давним-давно, ще школярем, читав я, пам'ятаю, маленьку книжечку Володимира Бурлаки «Битва на річці Кодимі», випущену у 1944 році.
Трохи згодом після часів Семена Палія і було засноване наше місто...

2
Осідали кургани, дзвеніли ще шаблі та ятагани, все більше ставало руш¬ниць і гармат у війнах, а наше місто, може, й справді із козацького зимівника виростало, підіймалося на південних від¬рогах Волино-Подільської височини:
Кодими віть калинова
Звисла з Поділля на степ...
Звисла із 1754 року... Не знаю, може, й так. Та коли був студентом Одесь¬кого університету ім. І. І. Мечникова і зби-рав для дипломної матеріали про Кодиму, то знайшов такий матеріал. В «Книге Большому чертежу» за 1627 рік (а вона мала багато списків) немає спогадів про Кодиму. Але у списку, складеному у 80-ті роки 17 сторіччя, який був доповнений копією 1627 року, знайшов: «А верх по реке Бокгу (Бугу) 50 верст пала в Бокг река Синяя Вода, а на реке, на Синей Воде, 70 верст от Бокга город...”, а в списку № 1330 доповнено: «А выше тово города на Бокгу город Кодома...”
Що ж, земляки, будемо «розтягувати» оті «70 верст» від Бугу до нашого міста? У крайньому разі, це і правдивіше легенди, і поетичніше: річка Кодима — Синяя Вода... Непогано, правда?
Вважають, що назва міста має тюркське походження. Напевне цьому і не слід дивувався. Чимало і гідрографічних назв на нашій території, внаслідок історичних умов, у яких перебував наш край на протязі ряду століть, дійсно мають «присмак» тюркський.
В північно-удмуртській мові слово «куд» — болото… Про це говорить академік Мельничук, до речі, родом із Писарівки. Та у своєму татарському словнику вдалося знайти такі красиві (радійте, кодимчани) основи назви нашого міста:
Kodema – старші, авторитети,
Kodeman – великий, впливовий,
Kodem – щастя,
Kodim – давній, античний.
До речі, по-татарськи слово «древній» буде Кадим, Кадімі, яке тепер застаріло.
Все це, на жаль, тема окремої розмови, а нам своє робить — про місто мову вести... Про те, що ми з вами, земляки, козацького краю діти, свідчить і дума «Смерть козака у Кодимській долині». Скажу лише, що там козак проклинає долину, у якій йому доводиться гинути...
А на ній уже кривавились інші війни: 1738 року, 17 липня, до берегів Кодими підійшов фельдмаршал Мініх, а через пів-століття (1787 – 1791) тут воював із своїми чудо-богатирями Олександр Суворов... А Кодима вже була, а Одеса лише народжувалася. Звичайно, Кодима, була Кате-рині II «до лампочки». Може, вона читала про неї у війсь-кових донесеннях своїх полководців – «приобщителей зе-мель» невгамовної імперії, а може, чувала про неї, як фортецю Рашкова відвідала?
Перша половина XVIII сторіччя тяглася для Кодими довго і гнітюче. На колись вільних її людей впало кріпацтво, важка підневільна праця, її історія зливається з історією боротьби подільського селянства проти того лиха.
На війну 1812 року із Наполеоном Кодима вже дала своїх рекрутів і оплакала загиблих. Тоді ж став громити панів Устим Кармелюк. І десь недарма, пам'ятається, у післявоєнні літа співав батько високим голосом:
За Сибіром сонце сходить,
Хлопці, не зівайте...
А хлопці Кармелеві не зівали. І було їх чимало (як на той час) – 20 тисяч. І палала повстанням територія завбільшки, як Великобританія... Та загинув славний лицар України. Але мав послідовників у наших краях – І.Чорноморця, А.Словинського... До речі, чимало носіїв прізвища Чорноморець є у районі, зокрема у Лабушному...
У 1798 році князь Любомирський продав землю з кріпаками села Кодими і села Французького (тепер Лисо-гірка) пану Мар'яну Антоновичу Хоментовському. Жив пан у Кодимі, де знаходилось старе приміщення військкомату. Майно Хоментовського перейшло пізніше у власність зятя Фановицького.
З 1830 по 1840 роки пан Хоментовський віддав в рекрути на 25 років своїх кріпаків: Павла Пушкаря, Семена Гарячого, Кіндрата Русола, Гигорія Миронюка, Ісака Палія, Карпа Нагуляка. І були у пана Хоментовського у Кодимі дворові кріпаки.
Хоментовський Костянтин Іванович був багатим землевласником, мав шкіряний завод, лісові масиви. Завод було хтось підпалив, селяни вирубували ліс. Я ознайомився із судовими справами про під¬пал шкіряного заводу, про вирубки селянами лісу. Про це буде окрема розповідь. Скажу лише, по першій справі (певне, ниніш¬нім кодимчанам це буде цікаво) допитувалися Іван Сергійович Цехмейстер, Артем Семенович Грабар, Іван Семенович Гарячий, Павло Семенович Мрочко; по другій справі — Сава і Амбросій Волинські, Єфим Козаченко, Амбросій Нагуляк, Степан Олійник, Григорій Лисий, Федір Козаченко... Рік 1868.
Гортав сторінки судової справи (жовтень 1867 року) по обвинуваченню ксьондза Кодимського римсько-католиць-кого костьолу Целестина Леонардовича Пржецлавського у читанні та збереженні забороненої літератури (книги князя Гагаріна).
Ці справи свідчать про те, що у Кодимі і тоді не було «тихих» людей, що містечко не дрімало, як то кажуть.
У 1885 році у Кодимі вже жило понад З тисячі чоловік. У 1886 році було відкрито трикласну церковно-приходську школу. В тому ж році народилося у містечку 96 городян (47 хлопчиків і 49 дівчат). Померло у той рік 55 чоловік (відповідно - 26 і 29). Вмирали люди від запалення легенів, тифу, коклюшу, від кашлю і, пробачте, від проносу. Великий був відсоток сме¬ртності серед дітей: до од¬ного року померло 25 малят, а до 5 років — 13 дітей... Було у тому році 17 одружень. Усі молоді, звичайно, вінчалися і хрестили своїх дітей.
Цікаво, що коли 17 квітня 1889 року Петро Андрійович Каленик і його дружина Євдокія Петрівна хрестили свою доньку Ірину, то хрещеним батьком був почесний житель Кодими Сидір Олександрович Зозулинський. За що „почесний” - ще не з’ясував. До речі, хрещеною матір'ю тоді була Гликерія Федорівна Надутик... Відомо, що у Зозу-линського у 1889 році народилася дочка Ліда...
У 1887 році на 108 році життя помер житель Кодими Федір Данилович Садковський. Певне, що він був сином із родини одних з перших жителів Кодими... У тому ж році помер 95-річній Марко Сергійович Надутик...
Вибачаюсь за ліричний відступ. Та десь і так з-під чорного грому, з-під брязкоту невольничих кайданів, що «до кості козацькеє тіло обвивали», долинають до нас голоси на¬ших предків, побратимів Кодимки і Палія, Залізняка, Ґонти і Кармелюка, долинають, прибиваються до кожного з нас на «тихії води, на яснії зорі». І нам так треба знати, якого ми роду, чиї ми сини!

3
Коли в 1870 році біля Кодими проклали залізницю, життя у ній значно пожвавилося. Зароджувався кодимський пролетаріат. Все більше ставало у Кодимі різних лавок, крамниць. Продавали у них мануфактуру, дьоготь, колісну мазь, гас. Були олійні, бойні. Появилися торговельники, лихварі, різні перекупники (як і тепер).
Центральна вулиця (нині імені вождя пролетаріату і ворога всіх отих «комерсантів») була вузькою, вимощена каменем. І мала вона тоді зовсім незугарну назву «До станції»...
Початок двадцятого століття сповнювався для городян наближенням якихось важливих подій, перемін. Наростала «революційна ситуація». Слово «соціаліст» звучало, як тепер «демократ» чи «рухівець». Бунтувало селянство навколо Кодими.
В Крутих 1 травня 1905 року селяни розгромили маєток місцевого поміщика Абамелік-Лазарєва, у Шершенцях конфліктували за сад місцеві селяни із своїм поміщиком графом Сумароковим-Єльстоном, агітатор Балтської групи РСДРП підбурював селян Олександрівки: «Треба скинути царя і встановити республіку...».
А цар затіяв війну із Японією. На сопках Маньжурії лягли і кодимчани, а хтось калікою повернувся. А через десятиліття – нова біда – війна «з германцем». Під аршин ставали кодимчани, які народилися в останніх десятиріччях минулого століття, ті, хто прорвався крізь «дитячу смертність», про яку уже згадувалося. І полетіли похоронки на Ковальчуків, Гілів, Паламарчуків, Джуганів, Мазурів, Волинських, Верховських, Нагуляків.
А потім прийшла «Великая Октябрьская...» І билися Гілі із Джуганами, а то й між собою. Брат йшов на брата, батько на сина. І тоді почула Кодима про партизанів більшовика Дячишина, про гайдамацький загін Козубського і петлюрів-ського полковника Самокиша, про комбрига Котовського і отаманів Григор'єва та Киршула. І тоді поба-чила Кодима білокозаків-денікінців, махновців. Вештались біля її околиці австрійці, німці та французи. І зникали одні за одними: верх брали «большевікі», які несли усім «звільнення» - кому від землі, кому од майна, а кому й від життя в ім'я «всемирной революции».
Одеський військово-революційний комітет кликав сол-датів Державної варти виступити за Радянську владу: «Если вы прельститесь гетманской службой, станете на пути к освобождению, то знайте: рабочий класс найдет достаточно сил должным образом расправиться с вами. Кто не с нами, тот против нас...»
Знайомий лозунг, правда? Він і сьогодні чується у Кодимі.
Відшуміла війна громадянська. Містечко загоювало свої рани. Приходили у світ нові його громадяни. Притихли було політичні пристрасті. Міцніла нова влада. Створювалися селянські комітети бідно¬ти, комуни. Наступив НЕП. Стали кодимчани отримувати землю, якої хтось взагалі не мав, а хтось знудьгувався за нею.
Починався відбудовчий період у сільському господарстві. Колишніх можно¬владців Кодими її жителі уже не побачили: містечко звикало до нових керівників, які міцно брали владу у свої руки, які все ще не звільнялися від зброї. І хоча кількома рядками попередніми уже зазначалося, що громадянська війна була закінчена, відгомін її, тривожне її відлуння, усе ще хвилювало городян. Зморені ще з 1914 року, коли почалася перша імперіалістична бійка, вони і у двадцяті не могли працювати без напруження і остраху. На містечко все частіше налітали загони не якихось політичних сил, а різних мародерів і відвертих бандитів.
У травні того ж року за Попелюхами, ближче до Крижо-поля, котовці розбили загін Тютюнника. І хоча ще у березні 1920 року V Всеукраїнським з'їздом Рад було оголошено амністію, кодимчани ще не раз говорили: «Знову влада міняється...» Весь 1920 і весь 1921 роки.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 12:39

4
В серпні 1920 року Кодима, як і весь Балтський повіт, ввійшла до складу новоствореної Одеської губернії. Цим для міста завершилася ціла попередня епоха, протягом якої воно належало до Кам'янець-Подільської губернії. Робітники цієї губернії прислали у вигляді подарунка незаможникам Одещини одну тисячу голів великої рогатої худоби.
По суті, серпень 1920 року став межею між Кодимою царською і радянською. І хоча минуло з того часу понад 70 років, Ради — основна влада у місті і сьогодні.
Перший голодомор кодимчани відчули у 1920-22 роках, як і жителі Поволжя. Він став для городян «генеральною репетицією» голодомору 1933р.
В 1921 році в Балтському повіті був неврожай. 25 відсотків господарств ледве повернули насіння. В наступному році військові ча¬стини направили на сільськогосподарські роботи ве¬лику кількість коней. Усі польові роботи були проведені своєчасно, що і за¬безпечило в 1922 році досить непоганий урожай і можливість ліквідувати наслідки голоду.
До речі, у 1925 році сте¬пи Одещини знову змучи¬ла посуха. Менша, ніж у 1921, але більш жорстока, ніж у нинішньому, 1994 році.
Ще у 1920 році кодимчани зайнялися перетворенням у життя земельного закону, прийнятого Всеукраїнським ревкомом 5 лютого 1920 року. На основі Декрету про землю великі земельні масиви, які нале¬жали раніше поміщикам, передавалися селянам без викупу.
Для втілення в життя Закону про землю важливою була діяльність тодішніх ідеологічних осередків і комітетів незаможних селян. Міцніли, збільшувалися вони. Першими їх партійними керівниками були Радіонов, Ткачов, комсомольськими – Яків Безносов, Михайло Бердичев-ський, Григорій Палатник, Вайштейн. У двадцяті роки першими кодимськими комсомольцями були: Бриня А., Павло Гіль, Вакс П., Рехтер Є.М., Рибак М., Чернійчук А., Шафран Г.С.
У 1922–1923 роках у Кодимі вже жило 4771 чо¬ловік. Переважна більшість з них була хліборобами або хотіла стати ними, бо мала право на це: гасло Радянської влади «Всю землю – селянам» привернуло на її сторону багатьох кодимчан, особливо мало¬земельних чи тих, хто її взагалі не мав.
Після розподілу землі, яка раніше належала кодимським правителям і церкві, між безземельними і малоземельними селянами у відповідності із нормою наділу (в середньому в новоствореній губернії вона складала 1,7 десятини на їдця) загальна площа землі, якою користувалися селяни, розширилася більш ніж у півтора рази. У 1922 році норма землі на кожного їдця була збільшена.

5
1923–1924 роки були роками зміцнення селянських господарств кодимчан, хоч і було важко: не вистачало тягла, робочої скотини, у багатьох не вистачало сільсько-господарського інвентаря. А про ведення сучасної агро-техніки не можна було вести і мови: її практично не використовували. І все ж, просвітліло в очах кодимчан, потепліша¬ло на душі, а земля-годувальниця, про яку мріяли сотні Меланок Воликів, для котрих вона вже не бу¬ла маревом, фата морганою, виявляла, хто з них і на що був здатним перед нею. А хлібороби Кодими обводили радісним поглядом ту землю, ще змучену, за¬недбану, ошукану і обкра¬дену, политу кров'ю і дяку¬вали долі, Богові за те, що вона вийшла зі всіх своїх лихоліть жива і нарешті стала прихильною до них.
І чули жайвори над по¬лями Сухого горба, Балановою долиною, чи Вікни¬нами їх звеселілі голоси: «А ми ниву виорем, ви¬орем...». Мирилися люди. Поховавши комбрига Котовського, якось знаходив мо¬ву майбутній мій праро-дитель з вуйком Романом, котрий залишився без Гуляй-Пільського батька Нестора Махна... Земля мирила. А влада? Влада набирала си¬ли і, впевнившись, що порозгонила усіх ворогів своїх, починала придивляти¬ся і до своїх захисників і співчуваючих, і не дуже…
12 жовтня 1924 року було організовано Молдав¬ську АРСР із центром у Балті. Столицею вона бу¬ла п'ять років, потім у 1929 році її функції пере¬йняв Тираспіль. Кодиму приєднали до нової автоно¬мії, хоча переважаючою етнічною групою спокон¬віку у ній були українці. Певне, тому Кодима й не зазнала якоїсь «молдаванізації». Навпаки, як взага¬лі для всієї тодішньої Ук¬раїни, йшов процес відрод¬ження української культу¬ри. На жаль, він продовжувався лише до початку тридцятих років.
Але повернемося до двадцятих... Якщо на кі¬нець 1920 року у Балтському та Тираспільському повітах нараховувалося 28 колективних госпо¬дарств і були вони невели¬кими, об'єднували 15–20 дворів, то вже у жовтні 1925 року вони були у 14 се¬лах нашого району (села Баштанків і Загнітків тоді були «не наші»). Три сіль¬ськогосподарських колек¬тиви були у Крутих, по два у Малій Слобідці і Волядинці. Значно більша Кодима спромоглася мати тоді один сільськогоспо¬дарський кооператив «Ін¬тернаціонал», у якому пра¬цювало 22 кодимчанина. Типом об'єднань колекти¬вів були артілі і товарист¬ва. На 1 серпня 1927 року у 18 селах було 23 ко¬лективи селян. Через два роки кодимчани уже мали колгосп «Гігантський шлях», який, об'єднавшись із «Комінтерном», став усім відомим «Комуна¬ром». Його головою був не¬далекий мій сусід по вули¬ці Шевченка Митрофан Йосипович Базько, з яким я мав щастя бути знайо¬мим.

6
У 1930 році Кодима стала районним центром. 1 березня того ж року стала виходити районна газета «Колгоспник Кодимщини», сількором якої через кіль¬ка десятиріч довелося ста¬ти мені. А тоді, виходячи із назви газети, звичайний колгоспник мав стати ос¬новною фігурою соціаліс¬тичного будівництва у ра¬йоні.
Створення колгоспів, звичайно, хвилювало тоді городян, які вже давали лад своїм одноосібним ланам, садам, виноградникам, які прикрашали землі навколо Кодими.
І якщо у 1860 році у помісті уже згадуваного поміщика Костянтина Хоментовського вирувало між селянами «...какое-то волнение, происходившее, вероятно, вследствии слухов о предстоящей перемене быта» (певне про знищення кріпосного права) і селяни могли побити пан¬ського осавула Кирила Ковалішина, то тепер кол¬госпники початку трид¬цятих років безсило мовчали. Якщо Григорій Ковальчук, Петро Чернійчук, Михай¬ло і Федір Чорні, Семен і Михайло Паламарчуки бу¬ли голосисті і не дозволи¬ли пану скривавити різка¬ми Якова Гіля, то їх вну¬ки перед радянськими крі¬посниками були безсилі. 3долати єжово-беріївський каральний апарат, жорстокий і жахливий, їм не до¬велося, хоч вони теж, як і діди, хвилювалися «всле¬дствии слухов о предстоящей перемене быта», а са¬ме - наступу колективіза¬ції.
Важко було головам кол¬госпів (правди ніде діти), головам сільрад, «партприкрепленным». Мало що допомагали так звані «буксирні бригади», яких посилали у відстаючі господарства. До «буксировщиків» входили пропагандисти, організатори, обліковці. У їх розпорядженні були дру¬карні, «передвижки», але «сплошной колективизации» не виходило.
Можна навести такий документ: «Постановление Мол-давского областного комитета КП(б)У по статье газеты «Правда» «Хлеб в скоб¬ках», 12 февраля 1932 г. Газета «Правда» 29.1.1932г. правильно вскрыла причины неудов-летворительной организации хлебо-заготовительной кам-пании и срыва ее. Потому так сталось, что несвоевременно мобилизовали массы, мало было уделено внимания организационно-хозяйственному укреплению колхозов, растаскиванию, воровству. Молдавская партийная органи-зация повела борьбу против капитулянтских, правоопор-тунистических настроений и «левацких» загибав, за успешное проведение хлебозаготовок. Перегибы в Кодыме, Слободзее. Слабая проверка на местах, расстановка сил. Снято за это руководство Слободзейского и Кодымского районов...».
Але «Правда» казала не всю правду. Кістлява ру¬ка голоду нависла вже над Кодимщиною. І підіймала¬ся вона над нею ще за рік, за два до того.
Соціальний склад селян в колективах, що створю¬валися у колишніх поміщи¬цьких маєтках, часто був неселянським, в малочисельних артілях і ТОЗах, які передували колгоспам, пе¬реважали бідняки і наймити.
У «рік великого перело¬му» торгівлю хлібом на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори.
З доповіді колгоспцентру Молдавської АРСР «Про суцільну колективізацію в республіці» на ім'я якогось «Тов. Чернишенко» зазначалося, на поча¬ток 1930 року: «...у нас площа охоплення колгоспа¬ми доходила до 55 відсот¬ків, але в березні (1930 року) почався відплив з колгоспів, бо проводили розкуркулення не на базі масової колективізації, а адміністративним чином, як у Крутянському районі (потім Кодимському), де зачепили і середняків».
Колгоспи «танули». Се¬ляни їх залишали.
У Доповідній записці оргмасового відділу до уп¬равління Укрколгоспцентру про причини виходу се¬лян з колгоспів України («Колективізація і голод на Україні (1929—1933), Київ, «Наукова думка, 1992, стор. 526) за № 299 читаємо: «За період бере¬зень–червень з колгоспів району вийшло 12,6 від¬сотка господарств. Це був найвищий показник серед районів автономної респу¬бліки у 1932 році. На від¬міну від Балтського (мо¬же, тому що столиця?), де виходи були поодиноким явищем (2–3 відсотки)”.
Селяни розбирали додому худобу, вимагали повернути усуспільнені посіви, зем¬лю, реманент. Святу зем¬лю повертають до наших днів. Сьогоднішні кодимчани і жителі навколишніх сіл теж не без проблем отримують нині пасовиська для худо¬би. Чи не тому, що доходи і нинішніх керівників сіль¬ськогосподарських підпри¬ємств залежать від кілько¬сті гектарів закріпленої за ними землі?..
Весною 1932 року на район налетіла саранча. Голова колгоспу «Комунар» Трохим Базько, голо¬ва сільради Середа, за¬ступник голови Архип Во¬линський вирішили возити на колгоспні поля обіди, щоб кодимчани збирали саранчу та довгоносиків. Давали трохи зерна людям, варили кулеші Бог зна з чого.
– Над батьком, над нами нависла загроза, – розповідає син голови кол¬госпу Сергій Митрофанович Базько, – забрали у нас вівці, корову, пару ко¬ней... А були ж хазяї. Ба¬тько, не очікуючи більшої біди, втік аж за Ленінград на будівництво якоїсь еле¬ктростанції. Незабаром там були і ми. Батька потім, через кілька літ, реабілі¬тували і ми знову повер¬нулися до Кодими.
А потім у колгоспі голо¬вував Іван Михайлович Горбешко.
Я розмовляв нещодавно з його дружиною, такою душевною, симпатичною, з легким гумором, 96-річною бабусею Феодосією Семенівною (родом вона із Лисогірки з родини Люберанського Семена Деонисійовича), яка говорила від¬верто, жартуючи перед тим: «Як сплю, то все па¬м'ятаю...», а потім казала: «Тоді таке було, що не роз¬бери... Шанувався мій Іван, як головою був... Дощ іде, а він шарує, сапає, людям приклад пока¬зує. Я Бога від краю до краю шаную. І його шану¬вала. Жаль, пішов він із життя із своєї волі. Та чи ж своєї? Пообіцяв кол¬госпникам хліба видати за роботу. А партєйні з райо¬ну сварили його. І не зміг він людям у очі дивитися, обі¬цянки своєї не виконавши.»
І показувала мені Феодосія Семенівна старезне, десь шестидесятирічної давності, фото з активістами-комунарів-цями, і пригадувала: «Ото Танцюра Марія, ото Грабар Роман Якович, ото Дурнова Марія Францівна, а то... може, у сні згадаю…» Усміхнулася.
А я вглядався в риси обличчя ватажка комунарівців. У кожусі, у папасі. Вилицювате, вольове об¬личчя, з підборіддям «мар¬шала Жукова». А, бачте, не здолав системи – пі¬шов з життя...
Писати про це важко. Важко «влазити» у доку¬менти, слухати свідчення людей, які народилися то¬ді, коли ще не сполоханій, не заляканій Кодимі було «лише» 140 років.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 12:42

7
Писати про Кодиму тридцятих років теж не просто.
Доля Кодими все більше перепліталася із долею навколишніх сіл. Нову владу мало тішили їх попередні зв'язки, які, як правило, носили сімейний характер, особливо із близькими до Кодими селами – Серби, Пиріжна, Івашково, Фран¬цузьке (із 1944 р. Лисогірка). Маковеї, Фаріони, Бурдейні, Люберанські, Петрики, Огінські – ото було основне «породичання» райцентру із селами. Та із 1930 року з'явилося нове – партійно-господарсь¬ке. За 60 з лишнім років воно уже стало спадковим і залишається керівним кланом, у якому кожен один одному – «друг, то¬вариш, брат», а бува і... кум чи кума. Нове «породичання» охопило усі села району. Його засвідчували різні семінари, зльоти, на¬ради, взаємоперевірки, які радо сприймалися їх учас¬никами...
Але залишимо цей «нью¬анс». Продовжимо розмову про Кодиму у ранзі ра¬йонної столиці та ту біду, яка на неї насувалася.
Ставши районним цент¬ом, Кодима залишалася скромним та позаштатним містечком, яких чимало було на Укра¬їні. Правда, вона мала за¬лізничну станцію, яка активізувала її зростання практично у всіх відношен¬нях – у побутовому, соці¬альному, культурному і, само собою зрозуміло, політичному.
Ще у 1928 році в межах майбутнього району було лише 2 лікарні (Круті та Шершенці) на 10 ліжок, 2 амбулаторії в Будеях і у Кодимі. Забігаючи наперед, скажу, що особливо великого про¬гресу в цьому відношенні не сталося: через 20 років у районі було 3 лікарні на 125 ліжок, 17 лікарів, понад 100 чоловік середнього медперсоналу, 12 медич¬них пунктів у селах, 6 по¬логових будинків, 2 жіночі і дитячі консультації, ма¬лярійна і санітарна станції. Ці цифри наведе на сторін¬ках райгазети у грудні 1948 року улюбленець кодимчан та жителів району головний лікар райлікарні Ф.І.Гайдай...
І хоча був у Кодимі сільбуд, діяли у свій час політшколи та десятки груп лікнепу, якими керу¬вала комісія сільради, райцентр «успадкував» ще понад півтисячі неписьмен¬них, було кілька сот і малописьменних.
Початок 30-х років оз¬наменувався відчутними культурними успіхами: збудували в І936 році га¬рну двоповерхову середню школу. Мало не всім ра¬йоном зводили районний Будинок культури. До ре¬чі, коли у 1939 році вся країна святкувала 125-річчя від дня народження ве¬ликого Кобзаря, йому було присвоєно почесне звання «Будинок соціалістичної культури ім. Т.Г.Шевченка».
Жила Кодима звичним життям, будувалася, рос¬тила дітей, правда, не гри¬міла весіллями, як нині. І було містечко все ще під солом'яними стріхами. Та перед свята¬ми красивішало. Білили¬ся стіни хат, тилові стіни яких мастилися червоною глиною. А у буденні над¬вечір'я ходили од хати до хати ланкові і загадували кодимчанам, куди вранці на роботу в колгоспі іти. Вулиці містечка були пов¬ні пилу влітку, набридлого болота осінню і доброго, білого-білого снігу взимку.
Була у Кодимі одна еле¬ктростанція потужністю 35 кіловат, яка могла освітлю¬вати 3 вулиці, що для рай¬центру було занадто мало.
Ще у 1930 році було проведено економічне ра¬йонування Республіки. Кодимський район став бу¬ряківничим. Це і визна¬чило долю переважаючої більшості жінок-колгоспниць: вони ставали буря¬ківницями.
У зв'язку із цим – не¬величкий відступ. Автори нарису про Кодиму в «Истории городов и сел Украинской ССР», Київ, 1978 р., В.А.Владимирський та М.А.Рубін пишуть про ланкову колгоспу «Комунар» Н.П.Джуган, як про таку, що першою добилася 500-центнерного урожаю цукрово¬го буряка і рекордного урожаю – 534 центнери з гектара у 1938 році. Та є дані про те, що першою в районі виростила по 500 центнерів солодких коре¬нів на кожному гектарі бригада на чолі з В. Костянтиновою (а вірніше – В. Костянтин) із Сербівської артілі імені Леніна. А в 1936 році рекордний урожай – 801 центнер бу¬ряків з гектара добилася ланкова із Сербів О.Желєзко...
На жаль, цим рекордам і у Кодимі, і у районі (як і по всій усуспільненій Україні) передували інші «рекорди» – рекорди свавілля, голодомору, репресій. Здавалося, нічого цього Кодимі не передбачало¬ся, не віщувалося, і жила вона, як уже мовилося, звичним життям.
Перебудова сільського господарства району на со¬ціалістичних засадах про¬довжувалася, не дивлячись на те, що вона не тішила, не радувала його жителів. Перехід трудівників райо¬ну на шлях колективного господарювання гальму¬вався методами, якими він проводився. Одноосібники містечка і навколишніх сіл важко призвичаювалися (про це мав десятки роз¬мов із старожилами) до колективного господарю¬вання. Були бідні і не дуже, були люди пра¬цьовиті і відверті ледарі, а робити треба було спіль¬ну справу — вирощувати хліб, доглядати худобу.
Можна тепер все ж га¬дати, що всі недоладності якось зникли б, але ще у попередньому, 1929 році, Сталін поставив на поря¬док денний неіснуючу про¬блему «ліквідації куркуль¬ства як класу». Продовжу¬вач справи Леніна разом із своїми соратниками зро¬бив відчайдушну спробу повернутися на рейки воєнного комунізму, від якого його попередник утік.
«Наступ по всьому фро¬нту» дійшов до Кодимщини. Відсікали від ринку сотні дрібних господарств району, об'єднували у контрольовані державою кол¬госпи, творили цілісну ко¬мандну економіку. Ще у 1927 році почули кодимчани два жупели — «шкід¬ник» та «куркуль».Куркуль – це той, що колись експлуатував чи був у батька Махна чи тимківського атамана Киршула. Перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби не існувало куркуля, його слід було б вигадати. А вига¬давши - знищити.
По селах району і у Кодимі було чимало замож¬них людей: революція вже дала їм землю. Хто ж мав з ними боротися? Органі¬заторами розкуркулення стали сількоми, сільради, і комнезами. Практично цю акцію вони провели в районі ще до року «великого перелому». Були вони максималістами і їх діяль¬ність на початку 20-х років ще можна якось зрозуміти: руйнували «мир насилия», розганяли в районі глита¬їв, вірили гаслам револю¬ції і її вождя. Ось що пи¬сав грабівчанин, двадцяти¬річний Волошин Кіндрат Якович до Шершенецького партосередку у листопаді 1925 року: «Зная идеи и цели коммунизма и к чему ведет его светлый путь, что только ним можно осуществить светлое будущее, прошу зачислить меня в вашу организацию, где бы я смог перевариться и быть комсомольцем, который выполняет все заветы нашого дорогого вождя Владимира Ильича Ленина».
Хлопець, як видно, був політично грамотним. Ки¬нув, правда, сільськогоспо¬дарську школу, бо «стал чувствовать себя ослабленным». То ж, чому б не прислужитися революції?
Та таких хлопців на час колективізації у районі бу¬ло мало. Стали створюва¬ти осередки і у колгоспах. В рік «перелому» до них було прийнято 4 тисячі селян, а через три роки, у 1932 – 39,6 тисяч селян. Це – по Україні. На по¬чаток 1932 року сільська партійна організація на дві третини складалася із кан¬дидатів. Політичний рівень нового поповнення був в цілому (на відміну від грабівчанина) низький. З наявними кадрами важ¬ко було проводити колективізацію.
На допомогу їм в район прислали «буксир¬ні команди», про які уже згадувалося. Вони розгор¬нули в районі широку ма¬сову роботу, допомагаючи партійним організаціям у справі здійснення завдань «сплошной коллективизации», а за похо-дом і розкуркулення, яке завдяки роздачі майна селянам, сприяло зростанню відсотків усуспільнених господарств.
Ось що повідомлялося в Молдавський обком партії з Кодими у квітні 1931 року: „В Тымково Кодымского района пробный выезд (буксирної команди) превратился в большевистсий праздник. В 8 часов утра колхозные бригады выехали на сборный пункт, каждый колхоз (а, їх було два – «Змичка», голова Задворний Павло Іванович та «Спілка», голова Балтянський Ісак Ізрайлович) точно знал свое место. За бригадами выехали бригады с фуражом, бочки с водой и походная кухня. Пока единоличиики сьезжались на площадь, закурила кухня – готовила обед колхозникам, оркестр играет марш; возле трибуны устанавливается стол, идет запись в колхоз. Была устроена демонстрация школьников. Во время митинга была выбрана бригада, которая отправилась в МТС для проверки ее готовности к севу. В день пробного выезда в колхоз вступило 78 хозяйств...”
Заяв в колгоспи побіль¬шало, бо ще в лютому 1930 року Сталін відчув, що треба дещо відступити від попередніх силових ме¬тодів колективізації. Тоді переглянули редакцію Типового статуту сільськогосподарської артілі. Тепер при вступі в колгосп до¬зволялося мати корову, дрібну худобу і присадиб¬ну ділянку. Та права і обов'язки колгоспників бу¬ли нечіткі. Це породжува¬ло безконтрольність влади, правління, голови, яке не¬забаром проявилося по всіх селах району, а у Кодимі і поготів. Обирали голів колгоспів, як і до нещодав¬но, у районі. У виборах остаточне слово належало районним організаціям.
Ще у 1930 році по Ук¬раїні роз'їхалися двадцятип'ятитисяч-ники. В більшо¬сті вони не розумілися у тонкощах господарювання, але мали досвід організації праці у великих колекти¬вах.
Приїхав двадцятип’ятитисячник і у наш район. З Гомельщини. Росіянин Середа Савелій Павлович. Учасник громадянської ві¬йни (воював з петлюрівця¬ми і німцями), командир батальйону. В 1930–31 роках працює головою сільрад у Тимковому та Лабушному, потім – у Кодимі. Висунутий за анкетни¬ми даними, він не міг ряту¬вати колгоспи, на відміну від шолоховського Дави¬дова із «Піднятої цілини», але чимось все ж їм допо¬міг.
В Кодимі в роки НЕПу стало працювати чимало досвідчених селян, які досягли відмінних результа¬тів у індивідуальному гос¬подарюванні, було так і по селах району. Вони доби¬лися достатків, стали за¬можними. Але райком пар¬тії уже знав, що робити з ними: розкуркулити.
В цей час у Кодимі сек¬ретарями райкому партії були: у березні 1930 – Лебєдєв, з вересня 1930 – Станкевич. У лютому 1932 року керівниками райкому були М.Холостенко, М.Дмитришин, Л.Металов.
Войовничими були назви спілок, артілей, колгоспів: «Красный маяк» і «Красный хлебороб» (Грабово); «Красный богатырь» і «Красная звезда» (Писарівка); «Червоний орач» і «Червона зірка» (Лабушне), «Червоний агроном» (Баштан-кове). Колгоспи наче морозило. Вони то сходилися, то розбігалися. Жити стало цікаво. Цікаво було, коли все це кінчить¬ся? Як у Лабушному. Був колгосп «Просвітитель». Потім стало 3 колгоспи — «Червоний орач», «Воля», „8 Березня”, потім всі – в один колгосп – ім. Ворошилова, який знову роз¬ділився на 3 колгоспи: ім. Ворошилова, ім. Й.В.Сталіна та ім. XVII партз'їду, а потім знову всі в один – «Зоря комунізму». В кінці-кінців, перевернувши все догори ногами, порядок навели. Плинність кадрів бу¬ла велика. «Осінній» го¬лова не знав, що посадив «весняний» голова.
Землі одноосібників у Кодимі зменшувалися. За¬бирали сади, виноградники, гадаї веселі «за церк¬вою», на «вікнині», на «поповому лану». Забирали у кодимчан надію, чорну ріллю, зорану снарядами, кулями братовбивчими за¬сіяну, білими тілами зволо¬чену. Все рідше вставали ранками кодимські госпо¬дарки, не будили своїх ко¬рівок, овечок, які сумовито мукали, сльозливо «блеяли» у колективних збіговиськах, часто уже без лас¬кавих імен Зоряна, Кві¬тка. Імена мали хіба що одні, прости, Господи, бугаї...
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 12:43

8
І на наш благословенний куточок Поділля насувало¬ся лихо, ніколи не чуване у своїй жорстокості, ніким не бачене у своїй потворно¬сті.
У свій час Катерина II, відьма вража, край веселий, край зелений панам роздарувала, а Сталін – колгоспам, що було одне і те ж. Віддав колгоспам від краю до краю, а колгоспникам зоставив те, де поховають. Ріс відсоток колективіза¬ції. За матеріалами Мол¬давського обкому партії у березні 1932 року подава¬лося про район Кодимсь¬кий: „Було колективізовано 1 грудня – 20,9%, че¬рвень 1931 — 70,1%, у грудні 1931 – 89,8%, у березні 1932 року – 91%”.
Готуючи смертоносний наступ на село, більшовицький режим завіз або виховав на місцях новітніх опричників, чиїми руками було завдано першого удару (господарського, морального) по хліборобові, його совісті що споконвіку диктувала: благо – праця, зло – байдикування. Найсумлін-ніші жителі з моєї вулиці Шевченка виявилися «класово-ворожим елементом», а найзатятіші нероби – «аграрним пролетаріатом», якому доручалася головна роль в «революційній ломці села».
Не знаю, як забагато за свій вік мала Кодима та се¬ла навколо неї різномасних запроданців і чужин¬ських холуїв. Та важко у її історії знайти більших каїнів за «активістів-комнезамівців», які знущалися над народом.
І йшла по моїй вулиці бригада «патрошителів»: Чорний, Лисюк, Гусєва. З хати в хату, з подвір'я на подвір'я. І стрічав їх уже понад 90-річний Козаченко Оникій Корнійович:
- Що хочете, діти?
– Хліба, зерна, діду... І знаходили, і забирали. А через день знов приходи¬ли. Побачили жорна. Ска¬зали Корнійовичу: піди до сільради і візьми довідку на жорна. Пішов дід голольодом, приніс довідку. А жорна вже побиті. Впав дід на коліна і прокляв невірних: хто ці жорна побив, щоб йому відбилося, Бог покарав...
А активісти посміюва¬лися, смачно гризли знай¬дені у зерні яблука та ір¬жали:
– Смачні, діду, яблука. Тепер не зогниють.
Стогнав безсило Коза¬ченко, а на весну діда не стало.
Сількор «Нової доби» Григорій Швець згадує: «У 1932 році працював я трактористом. Був у мене трактор Америкаського виробництва, марки «Інтер». У той час комбайна ще не було, то я своїм трактором тягнув молота¬рку МК-900 і МК-1000. І молотив я у ті роки. І знаю, що врожай був до¬брий – пшениця, жито, ячмінь, горох. Кожний день забирали хліб від мо¬лотарки і вивозили в «Заготзерно», на станцію.
У колгоспах хліба не да¬ли. А що було, активісти з горищ познімали, з горнят повисипали, навіть в зем¬лі знаходили. Закрили тоді млин, а вітряки опечатали, щоб люди не заходили. Стали люди жорнами ко¬ристуватись, та пішли ак¬тивісти по селу і побили їх.
В ті роки і я був комсо¬мольцем. Тому і мене би¬ти жорна посилали. Та я не пішов. А якось увечері відбулися комсомольські збори і мене виключили з комсомолу. Казали: «Це липовий комсомолець, та¬кий нам не потрібен...»
– Розкуркулення, – ро¬зповідає Григорій Максимішин – вивіз хліба, по¬грабування людей праці, які зросили потом клапти¬ки землі, дістали одні кри¬ваві мозолі, приводило лю¬дей до відчаю. У їх хатах влаштовували школи та клуби, колгоспні ферми. Знущальним був у колго¬спах заробіток. За цілий рік 2 господарі не могли заробити й центнера хлі¬ба...
А коли не могли зароби¬ти, то навіщо працювати у тому колгоспі? Виходили. Мотиви в більшості випад¬ків аналогічні: «Прошу виключити мне з колгос¬пу, так як сім’я пухне з голоду, нема чого їсти. На практиці переконався, що в колгоспі гірше».
Але й з колгоспу не так просто можна було вийти, бо падали оті горезвісні ви¬сокі показники «сплошной коллективизации». А, як бачимо, відсотки поверх 90 були досягнуті практично за рік. Керівництво райо¬ну, ясна річ раділо. У нього, як назвав свою статтю Сталін, певне теж було «головокружение от успехов». Певно, що, приємне. А селян думи обсідали, голови боліли, бо все йшло шкереберть, на розвал, на рознос, на усуспільнення.
Тепер про цифри. На 1 травня 1933 року у Кодимському райо¬ні було 8 партосередків, 12 кандидатських груп. 29 квітня вийшла Постанова ЦК КП(б)У про збільшення рядів комуністів, особ¬ливо серед селян. На день опублікування згадуваного документа розстановка партійних сил по району була така: всього на облі¬ку перебувало 183 комуні¬сти. Працювали безпосе¬редньо у колгоспах — ря¬дових — 47, трактористів — З, бригадирів — 18, зав. фермами — 7, представників правлінь і інших членів правлінь — 21.
Працювали на інших ро¬ботах — 8, на партроботі – 1, на радянській — 31, на кооперативній — 25, учителями — 14, «переброшено коммунистов в колхозы во время сева с других работ» — 8.
До згадуваної постано¬ви КП(б)У було 8 партосередків і 12 кандидатських груп, а через два з поло¬виною місяці партосередків стало 16, а кандидат¬ських груп — 13. Такі бу¬ли «верхи», а «низи»? Хто зараз підрахує отих «ак¬тивістів» і «примкнувших к ним»? Кожне село може їх згадати. Апостол Лука казав, що, немає у світі нічого таємного, все з ча¬сом стає явним, відомим.
Після Вітчизняної війни (не одразу) ми стали висі¬кати на пам'ятниках сло¬ва: «Ніхто не забутий. Ні¬що не забуто». На жаль, це не завжди так, У нас не раз вибивали історичну пам'ять і про людей, замо¬рдованих у Мордовіях і їх катів, про заморених на колгоспних полях і їх оса¬вулів, про ті чи інші події.
Згадай, Кодимщино, всіх і все...
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 12:48

9
І не багато пройшло літ після громадянської - понад десяток, а відчувала Кодимщина, що знову надхо¬дить лихо, певне, ще зло¬вісніше. І знову ж таки, замішане на тероризмі. А як же могло бути, ко¬ли у 1922-му році було за¬явлено Леніним: «Величайшая ошибка думать, что НЭП положит конец террору. Мы еще вернемся к террору, и к террору экономическому», (том 54, стор. 160). Повертались. І не тільки до економічного повертались. У тридцяті роки... Бригади йшли. І гуділо вулицями перед ни¬ми: Ідуть! Ідуть!І люди сполошувались, немов татарва на них налі¬тала. А йшли, свої, «совєцькі» люди, часом, односецьці, родичі. Збирали-забирали все їстівне, насильницьки сприяли вступу селян до колгоспів іменем революції, іменем партії, іменем Радянської влади і її виконавчих комітетів, у яких не все виходило „по-большевіцькі”.

Не даремно ще на по¬чатку 1930 року це схви¬лювало «верхи» і вийшла Постанова ЦКК СРСР про дострокові перевибори сі¬льських Рад і Рад викон¬комів у районах суцільної колективізації, підписана Михайлом Калініним, у якій, зокрема, було наго¬лошено: «...сельский Совет, не перестроивший своей работы, не ставший во главе кол-хозного движения», отстающий от темпов социалистического преобразования деревни, не умеющий организовать бедняцко-батрацкие массы — такой сельский Совет подлежит немедленному переизбранию.”От і старалися «уполномоченные» від влади, щоб і довіру її виправдати, і щоб владі не загрожувало «немедленное переизбрание». Держали «революционный шаг» по всіх селах району. Тримали «шаг» у Стримбі Підлісовська Олександра, Бурлака Петро, Бойко Петро.
Прийшли у сім'ю Молдовських, які хату славну мали, 12 душ у ній жило. Не пожаліли. Все перери¬ли, навіть припічок розва¬лили бойові комсомольці, останні фасолини забрали. Довелося хату продати, купити якусь «шевченків¬ську» та корову, яка і ря¬тувала сім'ю.— А бригада добре жи¬ла, — говорила про їх будейських «колег» вчитель¬ка Піщанська Оксана Йо¬сипівна, — прийшли до нас на чолі з Василем Гу¬р'євим після чергового ба¬нкету. Мати на печі зерно пшениці, кукурудзи висипала, ряденцем приховала. А я з Ганнусею та шести¬річним Семенком (буде па¬ртизанити з Мурзіним, у 19 літ загине в Угорщині, біля озера Балатон) при¬лягли на печі. Та повикида¬ли нас з печі, немов цуце¬нят. Все забрали, і воли теж. А корівку, плачучи, я сама у колгосп відігнала... Залякані були, наче раби. Робили і мовчали. Один будейський самодур гонив палицею тих, хто не хотів працювати. І ніс хтось із односельців на грудях таб¬личку з написом «Ліниві», і несли якийсь «прапор» з мішковини, і отримували удари.
Це — на Україні, не в Африці. Це робили з нашими людьми, не неграми-рабами. Не в епоху ве¬ликих географічних від¬криттів, а у ХХ-му сторіччі, в час «великого перелому».
Становище у колгоспах району ставало загрозли¬вим, необхідно було щось робити. Всім — і колгосп¬никам, і владі. Але що мо¬гли зробити перші, коли ос¬тання робила, що хотіла. І селяни ставали підневіль¬ними, безправними, заля¬каними.
Зашарпана нескінченни¬ми «указаниями сверху», місцева влада, в особі сіль¬ських виконкомів та прав¬лінь колгоспів, постійно нервувала. Десь ще тоді відчувся той «холо¬док», який складався у стосунках між го¬ловою колгоспу і головою сільради.
По ідеї, сільська Рада мала бути «во главе колхозного движения». І вона тоді начебто була. Але не скрізь і не у пов¬ній мірі. Голови колгоспів 30-х років уже тоді і самі відчули «привкус власти», який у їх наступників не пропав і у наші 90-ті роки. Свідчення? Та у будь-якому селі району можна запита¬ти, хто у нім є головним господарем, «отцом родным» для баштанківських чи тимківських хліборобів, механіза-торів, тваринників. Яка буде відповідь, гадаю, говорити не має потреби. Та тоді, у 30-і роки го¬лову сільради, бувало із усіх сторін у прямому ро¬зумінні, обступали, «бра¬ли в полон» голови колгос¬пів. У Івашковому, напри¬клад, у 1929—1932 роках було 4 колгоспи — «Чер¬вона зірка», «Перемога», ім. Чапаєва, ім. Будьонного, а у Будеях у 1931 році аж п'ять: ім. Ілліча, ім. Горького, ім. РКК, «Коминтерн» та ще один названий на честь Жовтня... Зрозу¬міло, що всім цим і іншим у районі колгоспам треба було готувати кадри, тим більше, що гасло уже було: «Кадры решают все!».
На жаль, хоч і напружу¬вала свої зусилля народна освіта в районі, значна ча¬стина «шкрабів» — „школьных работников” (так їх на¬зивали у 30-ті роки) не могла тоді допомогти владі у повній мірі. І хоч села навчалися читати і писати, учні в них залишалися ма¬лописьменними. І, звичай¬но, це хвилювало партійні і господарські органи, бо колгоспам потрібні були спеціалісти сільського гос¬подарства. Цього вимагав сам принцип роботи колек¬тивних господарств.
5 січня 1932 року, роз¬глядаючи стан справ з кад¬рами, у своїй резолюції Молдавський обком партії зазначив, що у районах (а Кодимський не був винятком) «плохо велась подготовка массовых агротехнических кадров, особенно трактористов, рулевых и бригадиров к весне 1932 года...», вимаглося: «...укомплектовать курсы, провести массовую работу в колхозах, колхозам обеспечить продуктами курсантов, взять райпарткомам под свой контроль наблюдение за качеством работ курсов, особенно по спецдисциплинам, редакциям предложено освещать ход подготовки массовнх агротехнических кадров к весенней кампании...». Підкрес¬лимо — до весняної кампанії 1932 року, тобто то¬го року, з другої половини якого селяни району відчу¬ли сталінську політику на¬сильницьких хлібозаготі¬вель.
До речі, і у попередню весну обком партії зобов'я¬зував райони активізувати колгоспні маси «по части перехода колхозов на сдельную оплату труда, применение соцформ труда — соревнование, ударничество и включение целого ряда колхозов в конкурс по проведенню весеннего сева...». Підкреслимо — вес¬няної сівби 1931 року, у якому «уже первые дни применения в колхозах сдельщины дали целый ряд положительных результатов».
Це — факти. Факти то¬го, що боротьба за великий хліб велася і вона дала «положительные результа¬ты»: були врожаї і у 1931, і у 1932, і у 1933 роках.
Вже в кінці зловісного 1933 та на початку наступного, 34-го, в колгоспах ра¬йону, з яких 3 були зерновими, а 39 були інтенсив¬ними (це такі, які мали 7711 гектарів садів, 2906 гектарів виноградників і 2400 гектарів тютюну) уже було 62 рактори, 4 ком¬байни, 37 молотарок, 7 вантажних автомобілів, 24 — інших сільськогосподар¬ських машин. Загальна по¬сівна площа колгоспів ста¬новила 31 тисячу гектарів землі.
Як бачимо, у підготовці «массовых агротехнических кадров» була прове¬дена у районі результативна робота, тобто така, яка могла сприяти у виконанні районом плану хлібозаготівель. І не тільки районом, а як свідчать документи, всією Україною.
У 1932 році на Україні було зібрано урожай зер¬нових не гірший за попередні роки. А зловісна при¬мара голоду нависала над нею, над її народом, який попав в немилість продов¬жувача справи Леніна, йо¬го соратників. І не посуха, чи недорід стали причиною голоду як по Україні в ці¬лому, так і у нашому райо¬ні зокрема.
Про це мав десятки і десятки розмов із жителями Кодими та району. Ці роз¬мови розривають серце, тривожать думи, як ніщо інше. Інколи здається, що живеш у тому часі, у ті літа, чуєш гамір колгосп¬них зібрань, п'яні окрики членів бригад «обходчиков» дворів колгоспників, бачиш їхні залізні палиці-щупи, які, здається, прони¬зують не тільки землю, стіни, а й саме серце твоє, і тоді починаєш у повній мірі відчувати і безмір¬ність народної трагедії, і досі не покараний злочин всіляко хваленої комуно-радянської влади, яка во¬ювала із своїм народом скрізь по Україні. Я бачу сотні безіменних могил по району, в пам'яті оглядаю стіну Плачу у Пи¬ріжній на кладовищі: «Лю¬ди, не забудьмо загиблих у голодомор». Перед очи¬ма проходять люди-сновиди, яким у більшості хрестів не ставили, поминаль¬них свіч не засвітлювали, дзвони їм не грали.
Плачуть переді мною старики-дідусі і бабусі. А тоді, у 1932—33 роках во¬ни були молодими серед своїх ровесників, сотні яких тоді бідували, білий світ проклинаючи.
Зажурилась Україна, що ніде прожити...
Зажурилась Кодима. У1931 році став працювати цегельний завод. Чимало кодимського і французького (з Лисогірки) люду потяглося до нього. Пекельний жар опалювальних печей здавався їм не таким нестерпним, як підневільна праця у колгоспі, де робочий день, як рік, де робота, як ярмо на шиї, яке ніхто не хоче зняти. У 1932 році запрацювала повидловарка — «прабабуся» нинішнього плодоконсервного заводу. Поспішали люди і туди.
Все частіше і частіше пропадав у магазинах хліб. Бігали на станцію. Але хлі¬ба і там уже не можна бу¬ло дістати. І стали кодимчани і жителі району тяг¬тися з торбами до станції, щоб їхати кудись за хлі¬бом. Товклися на пероні, знесилені, прилягали то у молодому парку біля при¬станційного магазину, то під вязами у скверику, де зараз стоїть пам'ятник жінці-трудівниці, яка сніп тримає... Добре, що вона ще не стояла у тридцять третім, як символ радісно¬го життя щасливої кол¬госпниці, багатих колгос¬пів, про які бадьоро роз¬повідали у своїх тогочас¬них кінострічках не довженкового духу кінодокументалісти, хоч великий митець і створив свою зна¬мениту «Землю» (кінофільм всіх часів і наро¬дів), яку ми тепер пере¬глядаємо іншими очима, здається, прозрілими.
Документи, факти, свідчення, розповіді, фотокопії листів, фотографії знесилених голодом дітей і радісних на підводах «хлібозаготівельників» під червоними прапорами і транспарантами з гаслами «Хлеб — государству!» — все це було. Водночас, ніде правди діти, мушу писати і про те, що в оцінці трагічних тридцятих років на Україні мені зустрічалися громадяни, які категорично заявляли: «Такого не могло бути!».
Про це були дописи у райгазету «Вісті Кодимщини» двох колишніх господарських керівників із Лабушного та Писарівни. Особисто мені про це роздратовано казали колиш¬ній директор школи, колишній працівник райсільгос-пуправління і колишній учитель. Директор казав:
— Таке вам розповілають ті, які обіжені радянською владою, злі на неї...
Ветеран сільгоспуправління:
— Я — з Київщини, там голоду не було...
Учитель-поет:
— Яке людоїдство? Збираєте усяку неправду...
Що було у наших селах після року «великого пе¬релому», мова піде дещо далі. До речі, всі, про кого згадав є «вірні ленінці», хоча суть начебто не в цьому.

10
Отже, що ж було на Київщині у 1933 році?
Пам'ятається, ще у 1990 році читав я Білу книгу. Правда про голодомор на Україні 1933 року (ж. «Дзвін», 1990. № 12). В ній страшенно вразило таке: „У селі Си¬ниці Богуславського району, що на Київщині, під час голодомору одна жінка Варка Івжич з'їла двох своїх дітей...” Про це був мій вірш у райгазеті, а згодом у збірці «Кодими віть калинова», яка вийшла у 1993 році.
Та шість літ тому я ще не знав у повній мірі, що було «під боком», у рід¬ному районі... А на Київщині страждали од голоду люди у Буцькому, Володарському, Жашківському, Звенигородському, Лисянському, Петровському, Рокитянсь-кому, Сквирському, Ставишанському, Тальківському, Полянському, Тетіївському районах...
Ветеран із сільгоспуправління у 1933 році жив у Кагарлицькому районі. Каже, що все «було нормально» тоді у районі. Дозволю собі навести витяг із листа колгоспника артілі «Колгоспне село» («Колективізація і голод на Україні», К, «Наукова думка», 1992 р. № 350, стор. 596), написаний у січні 1933 року, тобто у розгар голодомору: «Ось що я розкажу у відповідь на промову тов. Сталіна. Уже другий рік тяжко голодає село Сущани. Заражаються від усякої нечистоти, яку їдять, і мруть люди, як мухи восени. Не¬ма хліба, хоч у 1932 році жодного центнера хлібозаготівель не було взято в державу».
Одразу ж зазначу, що ветеран сільгоспуправління не першим «відкрив Америку» про надуманість голокосту на Україні. Шлях боязливого і злочинного замовчування, окозамилювання про 33-й рік першим, певне, обрав кумир ветерана — Йосип Джугашвілі. Ще у січні 1933 року коли вже насувалося лихо, Сталін з трибуни об'єднаного Пленуму ЦК і ЦК ВКП(б) казав: «Ми, безперечно, добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть су¬мніватися хіба тільки за¬кляті вороги Радянської влади» (Сталін Й.В.Тво¬ри. Т.В. — с). Деякі сучасні кодимські неосталіністи «по-своєму» стверджують це саме. Така їх реакція.
В районах, які оточу¬ють Кагарлицький, шано¬вний ветеране, було не краще. В Обухівському районі в колгоспах імені Молотова, «Більшовицька перемога», «Червоний лан» ще за вересень минулого року з колгоспів вийшло близько 200 колгоспників, не задоволених зрівнялівкою, поден-щиною.
В сусідньому Рокитнянському районі уповнова¬жений РВК (районного виконавчого комітету) давав категоричні накази брига¬дирам: «щоб мені щовечо¬ра кожен приносив по 20 заяв (до колгоспу)». А як з голодом в Рокітному?
В доповідній записці ЦКК НК до Раднаркому СРСР повідомлялося: «на базарі в Рокітному прода¬вали холодець з м'яса ко¬тів та котлети з собачого м'яса...» (№ 374), Те ж саме, шановний ветеране, було і на сусідній Білоцерківщині, де у людей забрали і скотину, і птицю. «Хліба не дають. Ми уже голодуємо 7 місяців. Крайнє голодуємо»! (№ 201). Більше всього пограбовано села, такі, як Лосятин, Саливонки, Гре¬бінки, Храпачі, Скребиші. Селяни питають у листі: «Чому у Москві пуд жит¬нього борошна коштує 7 крб., а у нас 90 крб., певно, вродило там краще?” А у кінці листа — голо¬сіння, заклинання селян Мартиненка, Хуторного, Шевченка: „Дайте хліба! Дайте хліба! Дайте хліба!” (№ 214).
Подібні приклади «по¬ліпшеного» життя селян можна навести і для коли¬шнього директора і коли¬шнього вчителя, які про¬живали у 1933 році на Полтавщині та Одещині, частина якої перебувала (може на щастя?) тоді у складі боярської Румунії і, звичайно не мала «ща¬стя» голодомору 33-го. А та що не була? А «та» не була винятком, мала весь «букет» примусової колективізації: залякували, мо¬рили голодом, конфісковували, виселяли за межі України.
Коли наш вчитель-поет ще був підлітком, ось що писав вчитель Бесарабов до редакції газети «Вісті»: (15 березня 1933 р.) «У цьому році (1933!) по всій Україні гарний урожай, а вчительство погано постачається продуктами пер¬шої необхідності. Вчитель¬ство чекало централізованого постачання. Але що ж воно, центром учительство, вчителям дало? За¬мість минулої голодухи і отікання від голоду на¬прикінці року, в цьому році голод у повний розмах розпочав-ся з початку уч¬бового року...». Це діялось на Одещині.
А що було на Полтав¬щині?
«Великі гори зерна лежали на станції Решетилівка, й хоча воно почало псуватися, всеодно було під пильною охороною сторожі ОДПУ (Об'єднане державне політичне управління при Раді Народних Комісарів СРСР)...», в с. Сагайдаки у травні 1933 року голодні сільчани пограбували зерновий склад, але деякі повмира¬ли на зворотному шляху, а решту заарештували наступного дня. Багатьох постріляли, інших засудили до 5 —10 років».
Цього вразливого матеріалу, може, й замало для шановних моїх пенсіонерів-опонентів. Буде змога, то колись по даній темі більше буде дано свідчень, а поки що продовжимо розмову про Кодиму та ра¬йон у розглядуваний час.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 12:50

11
Судили і розстрілювали людей і на нашій зболеній Кодимщині. Звичайно, партійні органи району про ці явища знали, знали, що після «года великого перелома» всі зусилля необхідно направляти на вирішення проблем колективізації. А у який спосіб, то над цим не дуже задумувалися, знали: вказівки будуть.
Ще у січні 1930 року Каганович заявив, що все керівництво створенням та розвитком колгоспів здійснюють «безпосередньо та виключно» особи з партій¬ного апарату. Коли «особи» у цій роботі, бувало, «передавали куті меду», то страждали чисто символічно. Наприклад, у тому ж році, коли Каганович говорив про партійний апарат, ОКК (окружна контрольна комісія) розглянула справу секретаря Крутянського РПК (районного партійного комітету) тов. Шутова та голови РВК (районного виконавчого комітету) т. Николайчука. Ці товариші неправильно орієнтували райпарторганізацію про постанови партії в зв'язку з розкуркуленням. Роботу було проведено «ударним порядком» протягом трьох днів, без всілякої підготовки, вживали масове розкуркулення середняцьких госпо¬дарств, незаконні арешти.
ОКК оголосила секрета¬реві РПК сувору догану з забороною обіймати відповідальні посади першо¬му протягом двох, а дру¬гому протягом одного року. Цей огляд Інформа¬ційної групи ЦКК КП(б) УНК РСІ від 8 травня 1930 року поданий із гри¬фом «Зовсім таємно».
Отак «зовсім таємно» фіксувалося скрізь. Ра¬йонні керівники, як правило, були членами партії. Члени партії, посідали ад¬міністративні посади у будь-якому селі — в Будеях, Загтітковому, Шершенцях, смт. Слобідці. Місцеві правителі були здебільшого людьми безідейними, а ча¬сто і аморальними, хоча серед них траплялися і старі партійці (Довгий у Будеях, Розенмейєр у Кодимі, Балтянський у Тимковому, Козоріз у Івашковому), що зберегли деякі із своїх колишніх ілюзій. Молоді люди вступали до комсомолу, щоб уникнути праці у полі, стати керівником будь-якої ланки, хоча це і не завжди рятувало від гніву влади. У 1933 році, наприклад, було усунуто 49,2% голів колгоспів в Одеській області, а також 33,2% керівників нижчої ланки, зокрема, бригадирів та інших колгоспних організаторів. Такий великий відсоток зміни керівників можна пояснювати не лише їх бездарним керівництвом, а й намаганням влади ховати сліди їх (а отже і влади) злочинів, тим більше в період голодомору.
Збираючи матеріали про цей трагічний час я ознайомився із дослідженнями Роберта Конвеста, його книгою «Жнива скорботи». Її автор — відомий письменник і соціолог, зокрема, зазначав, що «...місцеві провідники партійно-державного курсу, звичайно, не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки». І далі наводить слова, які писала одна жінка своєму чоловікові, до війська про те, що «майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів». Із усією відповідальністю я можу стверджувати правдивість наведених автором свідчень.
Розмовляв нещодавно із земляком Миколою Никифоровичем Маковеєм, який перед початком голодомо¬ру працював трактористом у одному із колгоспів у селі Сербах. Він і сербляни, яких він заохотив доб¬ровільно йти до армії, отримували листи про голодомор на Україні аж у Владивостоці. В Особливій Далекосхідній армії разом із ним читали ті листи Терентій Карпович Замчевський, Федір Прокопович Білоконь (старший брат Ге¬роя праці із Сербів Віктора Прокоповича Білоконя). Хотіли солдати пересилати чогось їстівного чи това¬рів на обмін, але те не дозволялося. Сестра Миколи Никифоровича Мотря до¬помагала хлібними запа¬сами, які заробив брат перед від'їздом до Армії, сім’ям сусідським Петра Пташенчука (3 дітей), За¬хара Пташенчука (6 дітей), Куцак Поліни (4 дітей). Повернувшись з Ар¬мії, Микола Никифорович сказав усім: «Добре, що ви вижили...».
У розмовах з очевидцями голодомору у селі Будеях, Тимковому, Пиріжній, Івашковому, Лисогірці та інших селах, я десятки разів чув про те, що керівники сільських Рад, колгоспів, партійці, комсомольці «себе не обіжали». Оте «не обіжали» завжди викликало обурен¬ня, бо знаю, бачу, чую, як і по сьогодні ця турбота про себе продовжується у новому поколінні прибіч¬ників «світлого майбутньо¬го», звичайно, для когось, а собі роблять світлим сьогодення і не менш безсоромно, ніж творці голо¬домору.
Тоді партійні бонзи за допомогою продуктових по¬дачок забезпечували себе і жіночою ласкою. До ре¬чі, той же автор «Жнив скорботи» наводить таке: «Подамо опис їдальні для партійних керівників у с. Погребище (у сусідній Вінниччині): «Вдень і вночі її охоро¬няли міліція, тримаючи селян та їхніх дітей на віддалі від ресторану... В їдальні за дуже низькими цінами районним бонзам подавали білий хліб, м'я¬со, птицю, консервовані фрукти, делікатеси, вина та солодощі. Водночас працівникам їдальні видавали також мікоянські пайки, куди входило двад¬цять різних харчових про¬дуктів. А навколо цих оазисів лютували голод і смерть».
Така вона, правда.
Наступом соціалізму по всьому фронту помпезно називали сталінські літописці иайганебніші, найжахливіші роки нашої історії. Лише в останні роки, тепер крізь намулення брехні, доходить до нас правда про диявольський експеримент над людьми, над своїм власним наро¬дом.

12
Одразу ж зазначу, що правда ота про голокост 1933 року у районі нашо¬му, як і по всій Україні, йде до нас важко. В дні й місяці, коли ми раділи (не всі, звичайно), що стали на шлях незалежності та два роки тому, коли відзнача¬ли 60-річчя голодомору, чимало вдалося почути про нього. Правда, у районі зу¬силлями його керівників усі «мероприятия» по ньо¬му були по суті зведені нанівець. В школах про¬ведені уроки на дану тему, де-не-де вечори, виставки літератури та стенди у бібліотеках. Та все оте швидко зникло.
Пам'ятається, була вис¬тавка про голод у читаль¬ному залі міської бібліо¬теки.
— Что вы это выставили? Кому это нужно? — сердилась одна сива пен¬сіонерка, яка у свій час «вечное, умное, доброе» сіяла через книги.
Боляче було про це ді¬знаватися. Тим більше, що сердилася людина, яка пе¬режила (дай, Боже, їй здо¬ров'я) блокадні та голодні ленінградські зими. А ще прикріше було, коли ба¬гато молодша за блокадницю, інша жінка, корінна кодимчанка, яка теж «не поступається принципами», у листі до незалежної га¬зети «Нова доба» сердито писала про те, що писати про голод - «вовлекать молодежь...».
Що ж, може й так: хто куди у змозі, туди і «вовлекает». Я, наприклад, у якійсь мірі заздрісно дивився, коли юнаки писали у бібліотеці конспекти про 33-й рік на Україні. Мене і моїх ровесників, в тому ж числі і дописувача до газети, про яку мовилося вище, не «вовлекали» у нашу історію, у наше славне і сховане минуле, бре¬хнею замуляне. Так нас «виховували». То була по¬літика влади, держави. Ще на багатьох з нас видно наслідки того «виховання» — виросли манкурти, апо¬літичні, байдужі до своєї землі і народу, люди-пристосуванці, яких все оте «не волнует»...
Вибачаюсь за цей від¬ступ. Я змушений був йо¬го зробити, щоб прояснити ситуацію у висвітленні життя у Кодимі та у райо¬ні у 33-му році.
Знайомство з архівними матеріалами, художніми і документальними творами,в тому числі і через теле¬бачення та кіно, контакти з очевидцями страхітливо¬го року у Кодимі і селах району — все оте і стало основою розповіді про на¬родне лихо, яку подаю чи¬тачам.
Я не думаю, що дещо посилена увага до цієї сто¬рінки історії міста буде перебільшеною, бо, як і для всієї України, вона є од¬нією з етапних, визнача¬льних, вона — сторінка Пам'яті про убієнних, па¬м'яті місяців жахіття 1933 року. Її доносять до нас дивом уцілілі від нього ді¬ди і бабусі. На цю пам'ять державна влада наклала заборону, прокляття. Її намагалися знищити, за¬блокувати страхом.
Але вона жила, проривалась, мов джерело. Вона йде до нас. Приймім її, не одкидаймо, не слухаймося тих, які сичать: «Кому это надо...», бо лихо нам буде...
Це ж треба було нас так дурити. І не одне по¬коління. Ні у школі мені, ні в університетах, в тому числі і марксизму-ленінізму, про голод не заїкну¬лась жодна вчителька, жо¬ден професор, який ним, може, і став, захистивши докторську роботу на тему, скажімо, «Победа колхозного строя в СССР»... Се¬крет бойкоту слова «го¬лод» був простий: сам Ста¬лін дав вказівку відноси¬тися до нього, як до... не¬існуючої проблеми. Недар¬ма запопадливо писав до нього Секретар ЦК КПУ С. Є. Косіор: «Всілякі роз¬мови про «голод» на Укра¬їні треба категорично від¬кинути»... Бачите, навіть слово про оте лихо він брав у лапки... Як він таке пи¬сав «батькові українського народу», то не могли бути іншими ці міркування і для тодішніх керівників Кодимського райкому пар¬тії — М. Холостенка, М. Дмитришина. Хоча, хто зна? У березні 1932 року в районі було колективі¬зовано 91 відсоток селян¬ських господарств. А що дійсно за цим ховалося — «левацкие загибы за успешное проведение хлебозаготовок» чи «капитулянские, правоопортунистические настроения» у кодимських партійних керівни¬ків, як писала про них уже згадувана газета «Правда» 29 січня 1932 року — сьогодні сказати важко. Тоді зняли районне керів¬ництво. Та нове не могло зупинити наступаючий го¬лод, зростаючі траурні (це лише спочатку) процесії, а потім уже звичні «вывозы трупов», як звичні сьо¬годні для росіян польоти «чорних тюльпанів» з Чечні, з-під Грозного, Гудермеса чи з афгано-таджицького кордону.
Часті у ті роки зміни керівників району, голів сільрад, колгоспів можна пояснити не тільки без¬дарною роботою, а й нама¬ганням влади ховати пра¬вду про злочин своїх номенклатурщиків у прове¬денні сумнівними прийо¬мами завдань колективіза¬ції, побудови соціалізму.
Цьому їх учили, вже по¬над десять років, ще з ча¬сів Леніна, який ще у 1920 році повчав у своїй роботі «Дитяча хвороба «лівизни» у комунізмі»: «Надо уметь пойти на все и всяческие уловки, хитрости, нелегальные приемы умолчания, сокрытие правды, лишь бы проникнуть в профсоюзы, остаться в них, вести в них во чтобы то ни стало коммунистическую работу...». (В. І. Ле¬нін. Вибрані твори в 3-х томах, т. 3-й, Київ 1976).
«Умолчания, сокрытие правды» в рік голокосту досягли небачених висот. Я дивився старі газети, пе¬реглядав «районну» 40— 80-х років — ні слова про голод.
Багато людей вже поме¬рло, не чувши про нього. А за кордоном про нього знали. А в Америці пра¬цювала (ще тоді) комісія Чейза, яка вивчала обста¬вини голоду на Україні, в Канаді оплакували помер¬лих голодною смертю в день скорботи 27 травня 1932 року. Берлінська га¬зета опублікувала статтю дописувача з Одеси Вільма Штайна, про те, що ук¬раїнське селянство покину¬ло свої спустошені села із саквами на плечах йде у світ шукати кращої долі. Штайн зауважує: «То не сарана (а ми вже згаду¬вали, як весною 1932 ро¬ку налетіла вона на Кодимський район), ані посу¬ха, ані поганий врожай не є причиною цього голоду, а безглузде прискорення комуністичної колективіза¬ції» .
Та із саквами у світ бо¬жий не дуже й можна було поїхати усім із Кодимсь¬кого залізничного вокзалу. Кодимські городяни, як працювали на повідловарці, цегельному заводі, на залізниці, відчуваючи кістляву руку голоду, все ж зривалися, їхали світ за очі, а колгоспникам колгоспу «Комунар» та інших сіл району зробити це ста¬вало важче. Ще у 1930 році, після суцільної ко¬лективізації вони знов від¬чули подих кріпосного пра¬ва, скасованого у 1861 році. Сталін видав дирек¬тиву: колгоспникам паспор¬тів не видавати. Вважали, що без паспорта колгосп¬ник у Стримбі чи Олексіївці буде вічним рабом.
Запровадження з грудня1932 року паспортного ре¬жиму та інституту припи¬ски для населення міст і новобудов адміністративно закріплювало селян у кол¬госпах. Одночасно до мі¬німуму було скорочено присадибні ділянки кол¬госпників, щоб вони могли забезпечувати свій про¬житковий мінімум лише працею у всіх отих уже згадуваних кодимських колгоспах з войовничими назвами «Красний маяк», «Крас-ний богатырь», «Че¬рвоний орач», «Червоний агроном»…


Последний раз редактировалось: Сергей Чернецкий (Ср 08 Апр 2009, 13:13), всего редактировалось 2 раз(а)
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 12:51

13
Кріпосництво: праця селянина за змістом була працею раба. Раба Спартака у Давньому Ри¬мі годували і вдягали, а у колгоспниці із Котовців Одарки Рибак сталінські опричники тричі забирали в хаті все їстивне, а на останок хотіли і кожух за¬брати, здираючи його з не¬величкої на зріст 26-річної Одарочки - господарочки, яка той кожух на себе накинула.
Осатанівши від несправадливості, жіночка, побита та пошарпана, не віддала кожуха. Лежала у ньому на покривавленім од бійки січневому снігу.
— Брось ее, — мовив міліціонер комсомольцю,— подохнет и так!
Голод гнав кодимчан на вокзал. Бігли, вискакували вони на «бочкарі», «товар¬няки» — і у світ: за хлібом, за хлібом!
Чоловік 83-річної Марії Микитівни Фаріон Іван Давидович (обоє родом із Сербів) аж до Ленінграда добирався. Бачив усякого. Як із тих «бочок» зривалися люди під колеса, як стягу¬вали їх. А в колишній цар¬ській столиці хліба було вдосталь. Кілька разів їз¬див Іван. Отак і врятува¬лися.
— Ніхто нас не рятував, — згадує Марія Ми¬китівна, — на очі не бачи¬ли, так пухли. Не можу згадувати: горло душить, що і розповідати... - Запла¬кала стара жінка, яку ба¬гато хто з кодимських знає: живе вона на вулиці Некрасова, біля річки. По неділях, коли люди йдуть на базар, виставляє біля воріт вона свій нехитрий крам — то квіти, то насін¬ня. Знову бабуся у біді, при цивілізованому голоді 1995 року. А діда Івана вже давно немає… Правда, доглядають стареньку доб¬рі люди, які взяли її собі за маму.
Живе у будинку біля річки (з іншого боку) одна із найстаріших жите¬лів району Мукан Мотря Гаврилівна, 103 весну зу¬стрічає. Про голод каже: «Чиста загибель тоді була. Набра¬лися горя великого. Якого хочете набралася я за сто літ, а біди людської наба¬чилася… Гонили в колгосп, як від турка. Люди виби¬лися із сил. А вмирали так багато, що тому вже у Кодимі не дивувалися. Звичною була картина: знов і знов безсилі вже люди несли на драбині померлих і ски¬дали у яму, поки не запо¬внювали її вщерть. Над ямами хрестів не ставили. Списків на закопаних не складали. А ще було у нас людоїдство»...
Я з’ясував останнє у ін¬ших. Говорили, що жила у Будеях, здається, по ву¬лиці Академіка Столиці (художник- живописець, родом із цього ж села) жінка, яка займалася канібалізмом.
— У Крутих у Мона¬стирської Марії дочку убили, — розповідає Лідія Йосипівна Коваль-Кузьміна, — заарештували якусь Капітаниху за оте людоїдство, забрали в мі¬ліцію.
А тим часом активі¬сти Перепелиця, Констан¬ті, Дерев'янко, Перепели¬ця Горпина з цигаркою у зубах ходили по хатах і забирали не тільки їстивне, а і те, що їм на хижа¬цькі та нахабні очі попа¬дало.
Прийшли до діда Олександра Коваля, забрали гарний ніж, клубок шерсті. Дід каже:
- Лишіть шерсть. Я панчішки на смерть собі виплету»...
— Тебе і так запорпають, — сказав активіст Константі.
— У Будеях були поді¬бні йому, — згадує Стінянський Володимир Каленикович, — які ще тоді почали винищувати Україну. З рота виривали. Забирали все до крупинки. Будеї — велике село. Ото ж бригад отаких людських кровососів було кілька. Пам'ятаю одну революційну товаришку Сосок, за яку говорили «добра баба», Михайловського Ісака, комуніста, Лаврентія Янковського, якого потім репре¬сували. Ох і шастали вони то по Ґуральні чи Стінянці, то по Замогилі чи Піддубині. Ледь не два роки блудили по селі. А вечорами — гульки од¬бували. У нас не знайшли кукурудзу. Дід Назар Іванович заховав її на Замогилі у стіні над прірвою, як стрижі гнізда...
Та те бувало рідко. «Ак¬тивісти», набивши руки на «експроприяції», натхненні закликами секретаря ком¬партії України М.М.Хатаєвича, який говорив ак¬тивістам: «Викиньте свій буржуазний гуманізм че¬рез вікно і дійте, як біль¬шовики, гідні товариша Сталіна. Ваше завдання здобути зерно за будь-яку ціну. Видавіть його з них (селян), де б воно не було заховано: у печах, під лі¬жком, в підвалах чи на за¬дніх дворах».
Серед «активістів» теж були різні люди: ті, що вірили в пропаганду, люто ненавиділи парази¬тів і були на боці найбіднішого селянства, і такі, що використовували ситу¬ацію (як і тепер деякі) на свою користь. Але в біль¬шості вони просто палко бажали виконати інструк¬ції. Того ж таки Хатаєвича, який розпорядився, на¬приклад, кидати покійни¬ків у криниці, а потім за¬сипати їх.
Мені пощастило розмов¬ляти з одним із тих, що ходили вулицями, двори селянські перевіряючи — з Огінським Пилипом Ми¬колайовичем з Івашкового родом.
— Мобілізували й мене у таку бригаду провіряючих. Писарем при сільраді я був і при «ходінні у на¬род». Чи у якійсь клуні, чи на горищі, розглядаю¬чись, намагався не поміча¬ти приховану у закутку макітру з квасолиною чи кукурудзу на горищі під половою. Тому, здається, не заробив ненависних по¬глядів іващан.
Та таких було мало.
Ще згадую 94-річного (помер у квітні цього року) Насульчака Сидора Филимоновича, який у час голодомору був у селі Пи¬ріжна головою культсектору при сільраді і теж ходив з бригадою по селі.
Мене вражає пам'ять людей отаких літніх, як він, про 30-ті роки. Звичне, може, дійсно, так не лягає на пам'ять, як щось вражаюче, болюче, незгасаюче. І не обов'язково лише про лихе, а щось ще із їх парубоцтва чи дівування.
– Де сьогодні кварту для води відсіяв, — не знаю, — казав, розводячи руками, Сидір Филимонович, — а як мор бушував, як на сповіді скажу.
Схилена сива голова над столиком під виноградним шатром бабиного літа. А з все ще голубих очей сльози на нього кап-кап.
– Був і я у тих бригадах «обходчиків», — каже дід, — і історія моя довга. Мама мене на полі у пшеничній копі родила. У ній знайшла, значить, а я ходив по хатах та протоколи писав про знайдене зерно... І винен... і не винен...
Мабуть, так і покинув цей світ весною із своєю не вирішеною дилемою Сидір Филимонович. Та хіба один він отак віді¬йшов із докорами сумлін¬ня, неугомонілої совісті?
А що вже мовити про тих, які у своєму житті керу¬валися іншим? Вправлялися у мистецтві підступу, облуди, брехні, насильст¬ва. Це від них при обшуках стояв у хатах і у містечку, і у селах району стогін та плач дітей і дорослих. Дрі¬бні діти тулилися до мате¬рів, а батьки безсило сти¬скували кулаки. На плач сталінські опричники глуз¬ливо кидали слова: «Моск¬ва слезам не верит!».
І якось легшало на ду¬ші, коли читав про людей, які противилися, протесту¬вали у будь-який спосіб проти насильства, словес¬ної облуди, наклепів. Бу¬ли такі і серед простого люду, і серед обтяжених владою.
Навіть у 1932 році, пі¬сля серії партійних чис¬ток, серед голів колгоспів та місцевих партійних ке¬рівників були і такі, які не бажали більше брати участь у злочинних акці¬ях проти свого знесиленого та заляканого народу-мученика. Обкоми розсилали секретні циркуляри з по¬грозами і тим, хто відпо¬відав за виконання дер¬жавних заготівель зерна. Такі мали бути готові «від¬повідати безпосередньо пе¬ред обласним відділом ДПУ» (державним політич¬ним управлінням).
Та не всі «були готові відповідати». Одні, як ке¬рівники кодимського «Ко¬мунару» — Базько Митрофан, тікали на будови со¬ціалізму, а Горбешко Іван укорочував сам собі жит¬тя, іншим влада сама «уко¬рочувала», як голові артілі «Культармієць» з Лисогірки тридцятирічному По¬перечному Івану Петрови¬чу у самому кінці лютого 1933 р.
В цілому ж влада в ра¬йоні від райкомівських ке¬рівників до сільських кол¬госпних бригадирів та «обходчиків» намагалася завжди бути в «курсе дела». Та за «перегибы» і їм діставалося.
У звіті Кодимського рай¬кому партії, всередині літа 1932 року, було критично визнано, що за рік «в практике проведення хозяйственно-политических кампаний, в особенности хлебозаготовок, были допущены (вкотре вже!) левацкие искривления линии партии, переплетавшиеся с правоопортунистической практикой, что привело к прорыву и невыполнению важнейших задач партии, привело к ухудшению политического состояния в ряде сел, в особенности молдавских (Плоть, Бруштены)...». До речі, підкрес¬лювалося, що «дождливая весна, дающая обилие трав, посева на силос, строительство в колхозах — это дает возможность все поставить на реальные широкие рельсы». А ще зазначалося, що «трудовых сельхоздворов в райо¬не — 10060, из них в кол¬хозах — 7883 хозяйств, в индивидуальном секторе 1418 хозяйств. Подавших заявления в период весеннего сева (1932) о выходе из колхозов — 213 хо¬зяйств».
Звіт середини літа (вже почались жнива!) свідчить, що посухи не було в райо¬ні, що селяни тікали з кол¬госпів, яких нараховува¬лося 35, комун — 1, рад¬госпів — 2.
У чому полягали «лєвацкие искривления», буде мовлено дещо далі і на конкретних прикладах із життя району. Спочатку, певне, варто сказати, як розвивався терор проти се¬лянства, як його відчули кодимчани і жителі райо¬ну. Як і по всій Україні, і на Кодимщині він теж по¬казав своє потворне облич¬чя.

14
Восени 1932 року тео¬ретично терор проти хлібо¬робів був узаконений. За 10 днів до вбивства на Уралі Павлика і Феді Мо¬розових вийшла постанова радянського уряду, що до¬зволяла розправлятися з куркулями, підкуркульниками на місці, без суду і права амністії.
Сталіну і його мафії вдалося створити ар¬мію послідовників Морозо¬ва. Міф став реальністю радянського життя.
З Росії пішла хвиля ре¬пресій. Головний ідеолог партії часів Брежнєва Ми¬хайло Суслов був скромним інспектором, робітничо-се¬лянської інтелігенції, і, маючи особливі повнова¬ження там, на Уралі, зажадав організації показового політичного процесу, який незабаром відбувся. Моро¬зових забив співробітник ОГПУ, а розстріляли роди¬чів, дітей. Процес приско¬рив виконання плану хлі¬бозаготівель, став поштов¬хом для інших політичних процесів і просто масових арештів без суду.
Репресивна вакханалія не обминула і Кодимський район. Окружний партій¬ний комітет КП(б)У зазна¬чав про це неодноразово. Порушення допускалися не тільки місцевими керівниками села - головами сільських Рад, секретарями партосередків, керівними органами колгоспів, «но и отдельными товаришами районного актива – Мостовой, Королицкий. Нарушения в Будеях, Плотях, Бруштенах. Штрафы на колхозников от 100 до 1000 рублей, изьятие имущества, земли, усадеб, налоговая политика. Сельсоветы забирали коров за невыполнение мясоналога». Райземвідділ практично по¬зитивного нічого не робив. Міліція забирала на база¬рах масло, яйця.
Молдавський обком знову і знову кон¬статував порушення зако¬нів у районі. Били кол¬госпників секретар партосередку Городинський у Будеях, голова колгоспу Донець у Бруштенах, практикували незаконні штрафи, «в Писаревке систематически арестовывались люди членом РКК (районної контрольной ко¬місії) Мостовым, бригади¬ром Морозюком (сажали в погреб колхозников), в с. Шершенцы бригадир Ме¬льник и Ямпольский систематически избивали кол¬хозников...».
Наведемо конкретний приклад такої сваволі про¬ти селян з боку представників влади.
Обласний прокурор Долгов перевіряв порушення соцзаконності у Крутих. У жовтні 1933 року він побував у Кодимі і ознайомився із справою № 45. У ній було таке. У Крутих фін¬агент Пекер, уповноваже¬ний РИКа (районного ви¬конавчого комітету), голо¬ва сільради Крутих Лужак були у бідняка Уретрія Григорія, виключеного з колгоспу за байдикування, йому запропонували опла¬тити податок, здати хлібопоставку і м'ясний пода¬ток. Селянин сказав, що не має можливості виконати ці завдання. Лужак відповів, що розвалить його дім. Попросив драбину, виліз і «своими рука¬ми срубил половину крыши».Завідуючий оргвідділу РКП Шклярук і голова райРК Прощенно заборо¬нили слідчому Ющенко «привлекать к уголовной ответственности председателя сельсовета Лужака». Голова РИКа Михайленко теж був проти цього, «несмотря на то, что имеет место ряд нарушений ревзаконности (избиение колхозников в 6-ти случаях)».
Було з’ясовано, що роз¬порядження фінагенту дав заврайфінвідділом Королицький, «каковой предложил разделить 2—3 дома для усиления мобилизации средств».
Слід зазначити, що по даній справі справедливість, якої добивався про¬курор Долгов, восторжествувала: голова сільради в Крутих Лужак, фінагент Пекер і начальник фінвідділу райвиконкому Королицький були виключені з партії і справу на них було передано до судових інстанцій. Тоді ж було виключено з партії бригадира стримбівського колгоспу «Червоноармієць» Троценка за побиття колгоспника Дондука Івана. Цікаве було ще одне виключення.
Тимківський колгоспник Джугостран Іван Якович жалівся, що жінка вийшла заміж за кандидата партії Слюсаренка. За «жалобы» нещасний Іван був виключений із партії. А Слюсаренко (приходив на політзаняття, які я вів у колгоспі імені Чапаєва в кінці 60-х років) прожив за 90 літ, мав партійні пі¬льги. Здійснилися його пророкування: «Мене пар¬тія поховає»... Встигла по¬ховати...
А ось ще приклади, з того ж 1933 року, з того ж Тимкового. У колгоспі цього села — «14-летие Октября» секретар ЛКСМ України Похис і бригадир Пономарьов у іншого Пономарьова, коваля, забра¬ли 14 пудів «зернохлеба за то, что тот в один день не вышел на работу, а кузнец имеет 300 трудодней в этом году (1933). Это дело знал секретарь колхозной ячейки. Хлеб возвращен по распоряжению начальника особого отдела Вайсфельда. Руководящие органы района никаких мер не приняли. В Плоти бригадир Тимкован и Глинько колхозницу Бейц Ульяну за невыход на ра¬боту через болезнь взяли с постели на руки и занесли в погреб...». І їм нічого. А пам'ятаєте, читачі, як ге¬рой фільму «Дело было в Пенькове», само¬чинно посадивши сільську плетуху у льох, сам «сів» на пару літ у в'язницю. Але це вже було в дещо інші літа, ще не досить демократичні.
Про демократію у 30-і роки, як бачимо, говорити не доводиться, хоча, начебто, влада і карала винних у її порушенні. Але то були краплі певної спра¬ведливості на дні моря без¬прав'я і наростаючого засилля репресивних заходів влади проти власного народу. Неправедні судили¬ща відбулися в умовах кризи і наростаючого, лютуючого голоду у всіх селах району і, звичайно, у самій Кодимі.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 13:11

15
— Самі не знали, чого боялися, — свідчить Шпак Василь Матвійович, який жив у ті часи у Баштановому, — ходив селом ак¬тивіст Крецул Леонтій, Верлан з компанією. Страх був, що там говорити...
Страх охоплював люд¬ські душі. Люди стали боя¬тися один одного, сусід су¬сіда, родич родича. Розпа¬далися сім'ї, розбиті ідей¬ними протиріччями. Тра¬гедія сім'ї Павлика Моро¬зова (в принципі, безвинної жертви, якій нап'ялили ярлик великомученика), ставала дійсною трагедією не однієї сім'ї.
На Дніпропетровщині до¬думалися до нагород за доноси про те, де сховано зерно. Кожний хто вказу¬вав, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15 відсотків виявленого, як пре¬мію. Цей досвід поширю¬вався на всю Україну у формі спеціальної урядо¬вої постанови.
У сусідній кодимчанам Вінниччині був донощик, який пройшов свідком по 15-ти справах.
ОДПУ розбудовувало мережу «сексотів» — «се¬кретних сотрудников». Пев¬не, на донощиках, подібних вінницькому, вона мала не¬погане підґрунтя. Та не скрізь.
Ось що розповідає мій сусід-пенсіонер, 1913 року народження, родом із Писарівки, Шутяк Степан Сте¬панович (не плутати із йо¬го тезкою-земляком, відо¬мим колгоспним вожаком і колишнім головою Кодимського райвиконкому).
Понад 70 чоловік було заарештовано у справі за¬битого голови колгоспу із Писарівки Івана Безсмерт¬ного (похований у центрі цього села).
— Був і я у тюрмах у Балті та Тирасполі. В ос¬танній тюрмі навпроти «нашої» каме¬ри через коридор була камера смертників. Майже щоночі (а в ній ніхто дов¬го не сидів) у ній чулися клацання затворів гвинті¬вок. Виводили і вивозили тих смертників «воронка¬ми». Нічого од мене не добив¬шись (а питали мене, зо¬крема, у кого з односель¬чан є гвинтівки, по-тодішньому обрізи), мене відпустили. Та не встиг я зійти на перон кодимського вок¬залу, як міліціонер відвів мене у свій відділ. Там ви¬магали, щоб я став «сексотом», погрожуючи відпра¬вити до «білих ведмедів». Через місяць знов запросили і з ходу: «Почему не даєте никаких сведений?» «Не можу наговорю¬вати на людей,» — відповів я. Виматюкавши мене і пригрозивши мовчати про розмову, мене відпустили. Якось минула мене лиха година. Може моє кількамісячне перебування у тюрмах їм здалося достат¬нім для мене покаранням...
В архівах мені доводилося перечитувати скарги і одверті доноси, писані будь-чим і на будь-якому папері. Пройшло по¬над 60 років, а ті різноформатні, різнокольорові листки збереглися (папір все стерпить!) і досить до¬бре відбивають, відобража¬ють дух того часу, «діян¬ня» органів ОДПУ, трагіч¬ні долі людей. Через них я дізнався, яким життям жи¬ли прості люди і «руководящие товарищи», як пра¬цював каральний конвей¬єр в час, коли селяни по¬чали називати ВКП (ско¬рочення від Всесоюзної Комуністичної партії) II кріпацтвом.
І це ж треба було так допекти рідному народу, щоб він назвав «организатора и вдохновителя всех наших побед» віджилою формою експлуатації селян в період феодального способу виробництва!
Побіжно згадаємо, що найжахливіші форми крі¬посне право набуло в Росії у другій половині XVIII сторіччя, коли воно за визначенням В.І.Леніна, «ничем не отличалось от рабства» (Полн. собр. соч. т. 39, с. 70). Поміщики мали право відправляти дворових людей і селян до Сибіру на поселення і каторжні роботи.
У минулому, доречно тут мовити, 90% населення Поділля було у кріпаках. Це був найбільший відсоток серед губерній України. Саме у Подільській губернії найдовше зберігалося кріпацтво в його найганебніших проявах: експлуатація, знущання, помі¬щицька розпуста, панщина.
І все це зберігалося у пам'яті народу і не дарем¬но порівнювалося у сумні тридцяті роки нашого сторіччя. І згадувалися на Кодимщині у місті - пан Хоментовський, в Крутих — Абамелік-Лазарєв, у Шершенцях — Сумароков-Єльстон...
Згадавши про царське кріпосне право і порівнявши його з радянським, приходимо до сумного висновку, що суттєвої різниці між першим і другим практично немає. Хіба що побільшало поміщиків (колись у селі був один пан), «руководящих товарищей» — голови СОЗів, сільрад, колгоспів, уповноважені, «прикрепленные», члени активів, «буксирних бри¬гад», не кажучи вже про партійців та про ту «братію», яка їх обслуговувала...
Побільшало у людей, як бачимо, «друзів народу». І лякали дітей у Кодимі Фотиною, комсомолкою-активісткою, «мадам большевічкою» Шутяк Катери¬ною у Писарівці, Верлаком — у Баштанковому. Боялись люди «чорношкіряних», тих, що «з нага¬нами», «з матюками», а, бува, і з нагайкою, як осавула у повісті «Микола Джеря» Нечуя-Левицького...
Це вони, і подібні їм, від імені держави, від іме¬ні революції, від влади вчили народ «жить по-новому». І ставав люд притишеним, безнадійним, примирливим, байдужим не тільки до влади, а здавалося і до самого життя. Але і сміявся люд крізь сльози із свого буття через прислів'я, частівку, вірш.
Я ознайомився з цим репресованим фольклором, що «гуляв» по Україні. Але не використовував його у «Думі...», надіючись знайти те, що «ходи¬ло» по району. Нарешті повезло, і приклади його навів відомий багатьом жителям району викладач автошколи Василь Артемович Кучанський, чіпка пам'ять якого зберегла ще з тридцятих років творчість невідомих «літопис¬ців» тодішньої колгоспної реальності.
— Куди йдеш? Куди шкандибаєш?
— Іду в СОЗ за пайком. Хіба ти не знаєш?
Або ще конкретніше, певне, не за методом «соціалістичного реалізму», але все про той же соціалізм:
Встань, Ленін, подивися,
Як колгоспи «розжилися»:
Клуня раком, сарай боком,
А корова з одним оком.
Так, це голий натуралізм. Але це була свята правда, яка не забувається очевидцями отого стра¬хіття цілими десятиріччями.
— І лихо оте творилося штучно, — перекона¬ний Василь Артемович. І, певне, до останніх своїх днів не згаснуть у його пам'яті ті прокляті тридцяті роки, отой 33-й рік, ко¬ли у канаві (навпроти нинішнього ставка в центрі міста Кодими) лежали трупи кодимчан (і не ті¬льки їх), убитих голодом. Ні, не голодом, а систе¬мою, яка його породила!
Про нього і піде далі мова як про найжахливішу, найтрагічнішу сторінку в житті і кодимчан, і жителів району за всі роки їх багатовікової історії.

16
Писати про це важко, боляче. І не тільки тому, що дійсно доводиться відкривати Америку. Свідомо не беру у лапки останні слова: все наступне дійсно не чуване для мене і су¬часних жителів району, і схована правда залишається Правдою, від якої ми не маємо права відмовлятися, забувши, бо гріх нам буде.
Знаю, важко подолати стереотипи про наше ми¬нуле, підфарбоване і оббріхане. Але треба їх перебороти. Всім миром. Не ділячись на комуністів і демократів чи ще якихось «істів», бо не бачити нам без цього покращення.
Я розумію, це важко второпати тим, які і сьогодні ще галасують про те, «что нам дала эта незалежність?», хто сумує за ча¬сом, коли були «красный уголок, красное знамя, красная икра, красное вино», не задумуючись, як воно оте все пропало, чому немає?
Це так. Але за нами йде нове покоління, яке мусить знати правду про всю нашу історію і дійсно героїчну, і трагічну.
...Був час — понад 50 років, коли будь-яку згадку про лихо на Україні в 1932—1933 роках сталінсько-брежнєвські опрични¬ки оголошували злісним наклепом на радянську дійсність тих літ. Тих, хто на¬смілювався говорити про голод, судили судом неправим, гнали на довгі роки (історія громадян ра¬йону сотні разів про це свідчила) за дроти і грати ГУЛАГу...
Україна у 1933 році ма¬ла площу 468,0 тис. кв. км. Населення — близько 33 мільйонів. Не було тоді у її складі Західної України, Північної Буковини, півдня Бесарабії, Закарпаття та неспокойного тепер Криму.
Територія Кодимського району в той час теж не мала сучасних розмірів. У складі району були Плоть і Бруштени. Села Баштанків, Загнітків були у складі Піщанського, а Пиріжна та Івашків у складі Чечельницького районів. «Приобщение» цих сіл відбулося в післявоєнний період.
Важко поновлюється нам страшна пам'ять голодомору. Все більше дізнаємося ми про смертні жнива, які тривали з осені 1932 року до серпня 1933 року, і на¬віть далі, про що свідчать і дані з життя нашого ра¬йону. Так, у реєстрі померлих за 1933 рік у селі Шершенці 1 серпня один із небіжчиків «пронумеро¬ваний» за номером 417, а померлий 5 грудня 1933 року був 461-м. Лише у самому серпні померло 27 чоловік. І як майже всім їхнім попередникам землякам писали один діагноз — «від виснаження», як, наприклад померлим за перші чотири дні липня: Баркар Іванко (4 роки), Пручковський Іванко (2 роки), Ковко Ніна (6 років), Купцов Мойсей (48 років), Васалатій Федір (29 років).
Держава вела певну статистику цієї кривавиці. Державне Політичне Управління при Раднаркомі УРСР підбило підсумки охопленої обліком чисельності жертв голоду, починаючи лише з 1 грудня 1932 року до 15 квітня 1933 року, тобто за 4,5 місяці. Тільки де-не-де місцеві органи з власної ініціативи рахували померлих з голоду вже в жовт¬ні-листопаді 1932 року, маскуючи справжні причини під видом різних хвороб чи випадків.
Що ж можна сказати у цьому відношенні про сум¬ну статистику у Кодимі і районі?
Невблаганний час, війна, нищення документів про голодомор не дають повної картини про наші втрати у районі. Але й ті, що є, що збереглися, вража¬ють.
Напевне, безповоротно втрачені дані про загиблих по Кодимі. Ні в Кодимі, ні в Одесі (а обласний архів втратив більше 50 % своїх матеріалів лише під час Вітчизняної війни) не має документів. Правда, є там, як і у Державній бібліотеці ім. Горького, райгазета «Колгоспник Кодимщини», але вона, то і «на реставрации», то необхідне «спецразрешение». Та абсолютно точно відомо, що своєрідну «Книгу пам'яті» (як про загиблих у Вітчизняну війну, яка кілька тижнів тому вийшла у світ) вона не вела. Мушу констатувати, що в цих державних органах у відповідальних архіваріусів (певне, все ще за вказів¬ками «сверху») «починають боліти зуби», коли вони чують слова «1933», «1937» роки. Правда, ос¬таннім часом і в тих ор¬ганах є певні позитивні зрушення.
З опрацьованої відповідної літератури знаю, що чимало відомостей про го¬лод 1933 року є у архівах Служби Безпеки України, що у 1933 році у райвідділах ДПУ (Державне політичне управління) суворо засекречували дані що¬до жертв голоду: «За пятидневку м-ца по району было заготовлено (закуплено)... голов разного скота. Болело ящуром... голов». Ось так людей, які гинули голодною смертю, у звітах ДПУ числили «скотом», а під видом ху¬доби з ящуром треба було розуміти кількість випадків людоїдства! Республіканське ДПУ надсилало шифровані звіти до «столицы нашей Родины», де керівники союзного ДПУ доповідали про всі успіхи особисто Сталіну.
Прихильники сталінізму запекло твердять, що вождь «нічого не знав» про голодомор, про масштаби реп¬ресій 1937 та інших років. Говорили і не сталіністи.
Казав мені нещодавно в лікарні в Одесі механізатор-пенсіонер із села Долинського Котовського району Андрій Семенович Дарієнко так:
— Знав Сталін, не знав, а вони (правителі тодішні по селах) робили, що хо¬тіли, тай усьо...
Буквально через кілька днів після того я ознайомився із книгою «Великий голод на Україні в 1932 — 1933 роки». Це було пе¬ревидання матеріалів, які були надруковані у Канаді ще у 1988 році, у Торонто, до 50-річчя голодомору.
В передмові збірника зазначалося, що він присвячений «нащадкам на вічний спомин про тих, які були замучені навмисно створеним голодом в Україні, який застосувала московсько-комуністична влада супроти українського народу... Коли світ прокинеться від запамороче¬ної марксизмом-комунізмом психози і винесе свій справедливий присуд тим злочинцям, які створили цей голод».
І сказав я старому ме¬ханізатору із Волинського: коли Черчіль навів Сталіна на розмову про втрати в людях у часи колек¬тивізації і голоду в Україні, «батько трудящих», «любимий вождь українського народу» від¬повів: «О, так! То був жах! Але то було абсолютно необхідним для того, щоб у наших фабриках появилися нові машини, а на полях — нові трактори.» (В. Черчіль, «Друга Світова війна», том IV, розділ 25).
Я не знаю, що ще після оцих наведених слів, говорити неосталіністам про причетність «найріднішого, наймудрішо-го» (як я вчив у першому класі) до голокосту 1933 року? Може, лише те, що «батько Сталін та його злочинна зграя обміркували і подбали заздалегідь диявольськи хитро, як хо¬вати кінці своїх злочинів у воду невідомості.
На Україні пекельна «статистика» та «звітність» про них за командою П. Постишева всере¬дині квітня 1933 року була припинена, бо рахунок загиблих уже пішов за мільйони. Самого ж голоду не припинили.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 13:16

17
А його жертви почина¬лися із звичайних десятків і сотень кодимчан, і жителів району, смерть ба¬гатьох з яких «не нашла отражения» в відповідних документах.
Наші дані за звітами сіль¬раді району свідчать, що у цьому відношенні була і правда, і маскування. Як би там не було, ми, люди 90-x років, маємо бути вдячними тим, хто у 1932-1933 роках робив у сільрадах записи жнив нашої скорботи.
Не всіх із них (навіть у звітах) до ЗАГСу, ми діз¬налися про їх прізвища. А деякі вже стали історичним фактом у документах 1932–1933 років. Їх небагато. У збережених звітах є прізвища секретарів сільрад, реєстраторів. Ось вони: Лабушна — Євтодій, Печерский; Лисогірка — Ко¬валь, Черній, Плохотнюк (голова); Шершенці — Купцов (голова); Стримба — Волошина, Сотський; Писарівка — Гонтарук (голо¬ва), Адаховський (голова); Круті — Лужак. Про інші сільради, в тому числі і «не наші» у 1932—33 роках Баштанкова, Загніткова, Івашкова, Пиріжни до¬кументи, на жаль, не збереглися з причин, про які уже мовилося.
Закінчується 20-й вік. Сьогоднішнє покоління у величезному боргу перед предками, адже більше по¬ловини останнього століт¬тя замовчувалася найстрахітливіша трагедія укра¬їнського народу — його нищення в 1933 році. Ни¬ні насамперед учителям, історикам, краєзнавцям, повертати цей борг...
Сьогодні ясно, що по¬вернення його починалося вже тоді, у 1933 році, ві¬домими нам і невідомими секретарями сільрад, ре¬єстраторами РАГСІВ, а за¬вершення — розповідями ровесників (і молодших су¬часників) століття, досліджен¬нями істориків, краєзнав¬ців, журналістів.
Мов снігова лавина, яка не могла втриматися на вершині гори, понеслася до кожного з нас правда про нашу давню і недавню історію, яку не сховати ні¬кому, не замовчати нікому. За неї кидали за грати, посилали «до білих ведмедів», розстрілювали...
Вмирали люди. Зникали хутори, села. А секрета¬рям сільрад, реєстраторам РАГСів давалися негласні інструкції не фіксувати ді¬йсну причину смертей.
Про це я дізнався дещо пізніше, уже після того, як переглянув сотні і сот¬ні записів сумного «реєст¬ру» кривавиці по Кодим¬ському району.
Навіть в одному з найповніших документів (Писарівської сільради) смерть у 1933 році «хова¬лася» за соромливими «ді¬агнозами» — «невідома хвороба» 51 раз. А, бува¬ло, що тим, яким «на день смерти исполнилось» п'ятьдесят (!) чи дещо більше літ (і не тільки у Писарівці) писали з натяжкою дивною — «від старості». Погля¬ньте, шановні, чи вже «в старості» ваші родичі, зна¬йомі, колеги, до яких уже завітав полудень віку? Як на мене, цього не відчува¬ється, коли граєш у футбольній, з дозволу сказа¬ти, команді «ветеранів»...
І все ж, у всіх збереже¬них документах сільрад службовці дотримувалися негласних інструкцій. Ок¬рім уже згадуваного мас¬кування та мовленого ви¬ще «від виснаження», писали, пробачте, і такі діагнози «від поносу», і від ще більше вражаючого — «від кривавого поносу». У тій же Писарівці такий діагноз мали 96 померлих, 20 з яких убив голод за 2 дні в останній день весни (31 травня 1933 року) і останній день першого літнього місяця (30 червня).
Як і у кожному, в Кодимському районі є біль¬ші і менші села. Звичай¬но, що кількість жителів у них різна. Як на сьогоднішній час (січень 1995 року), у них кількісний склад, для при¬кладу такий: Загнітків — 3520 чоловік, Серби — 2058, Слобідка — 2870, Будеї — 1650, Шершенці – 1646, Писарівка — 1770, а у малих: Стримба – 340, Котовці — 306, Олександрівка — 210, Кирилівка — 99... В інших селах — їх кількість є зростаючою від Котовців до Загніткова.
Напередодні 1933 року значна частина сіл, за ви¬нятком кількох, в тому числі перед тим нещодав¬но заснованих (як от Ко¬товці, Федорівка), мала бі¬льше жителів. Для при¬кладу, у Стримбі жило до 800 чоловік. Нині — менше половини. І «танути» воно почало тоді ж — у 30-ті, людомором катова¬ні роки.
Все ж, пишу про Писарівку. По-перше, 1933 рік (як і по обидві сторони його) у ній найкраще в ар¬хівах зафік¬сувався, по-друге, у селі уже тоді діяв спиртовий завод. А він, як свідчать документи, був і рятува¬льником людей від голоду. І не тільки писарівчан.
Одначе, великі втрати мали і вони. У 1932 році по¬мерло 92 жителі, а у 1933 році — у тричі більше — 296 чоловік. До речі, в наступному (після голокосту) — 52 жителі.
Складений нами «поминальник» цих втрат за 33-й рік особливо вражає: люди вимирали сім'ями, родинами. Особливо вели¬кі втрати понесли родини Кейдалюків, Побережни¬ків, Отченашів, Воронюків, Макошибів, Гайванюків, Вуняків, Попадюків, Ча¬банів. В один день (10 че¬рвня) померли брати Кейдалюки: Євстафій (9 ророків), Євген (2 роки), 31 травня – Чабани: Дмитро (20 років), Марія (2 роки), через місяць — Мотря (15 років). Особливо трагічним був червень для сім'ї Співа¬ків: 20 червня помирає Співак Іван Михайлович (56 років), на другий день — Тодоска Іванівна, через два дні — Іван (22 роки), через місяць — Фіврона (18 років). Двадцять чоловік втратили родини Співаків, з яких лише четверо були літніми людьми.
Голосіннями для сім'ї Побережників було пере¬повнено подвір'я: 8 червня помер Петро (8 ро¬ків), а 30-го — Матрона (6 років), в один день, 9 липня - Порфирій Андрійович (37 років) і Павло (4 роки), через три дні — Яків (12 років), а за тиждень — Ніна (8 місяців). І всім їм причи¬ною смерті був відомий діагноз.
Їм дзвони не били ме¬лодії «За упокій». Якби те було — гул не спинявся б цілими днями, бо в один день вмирала не одна людина. На¬приклад, 31 травня помер¬ло 11 писарівчан, 30 че¬рвня — 10. А кожен день між ними — 3 чи 6 чоло¬вік прощалося з білим світом. А йшло ж уже літо-літечко, у розпалі бу¬ло. Наливалося зерно со¬ками, а нива золотом. Зе¬мля немов банкетувала. Але то був «пир среди чумы», лихо над росами, ли¬хо під райдугами.
- У саду, посадженому ще до революції писарівським паном Магдаром, були трупи, — згадує ветеран війни і праці семидесятирічний Степан Володимирович Саксонцев. Предки його приїхали з Росії. Полюбилася їм подільська земля.
До речі, Степан Володимирович згадав і про голод 1947 року:
– А бабусю тоді на кладовище в мішку відвезли...

18
Дичавіли люди від го¬лоду, звіріли.
Ось що писав тоді на¬чальник міліції Кодимського району у рапорті на¬чальнику главміліції УРСР, начальнику ГПУ (державного політичного управління) України: «приблизительно в начале марта месяца на Писаревском винокурном заводе начались систематические налеты населения ближайших сел на завод с целью разграбления имеющегося там сырья кукурузы. Прибли¬зительно участвовало в налетах от 200—300 до 500 человек, причем налеты были в большинстве случаев в ночное время. Налетчики кричали: «Уничтожим завод и заберем кукурузу», бросали камни в охраняющих милиционеров, пытались обезоружить...»
Від одного нічного на¬паду трьохсот чоловік відбива¬лися голова завкому, ди¬ректор. Були там і співро¬бітники ДПУ, райпарткому, райвиконкому.
Про цей і інші напади начальник міліції 11 ра¬зів (!) повідомляв органи.
В інших селах (Грабівський вапняковий не йде у рахунок: не гризти ж ка¬мінь) заводів не було. Ото ж штурмувати (хіба що сільради) не було ко¬го. У них нападали на ін¬ше, на все, що можна бу¬ло їсти, що могло хоч тро¬хи вгамувати голод. Ляга¬ли голодні і вставали го¬лодні. З думою про їжу вмирало старе і мале.
Мій давній знайомий ще з студентських років, по¬ет Олекса Різниченко, прізвище якого свого часу зросійщені чиновники перехрестили на Резникова, до 60-тих роковин голодо¬мору уклав невеликий страшний словник «Їдло 33-го».
Ось деякі із тих, так званих страв, на які наки¬дались, які «споживали» люди: барда - бадилиння, березова кора, бруньки, висівки, ворони, гичка, гірчак... Повністю словник друкував журнал «Осно¬ва». Голодомор Духу три¬вав понад 70 років... Я ж подам назви «страв», які були засвідчені у районі. Ось що «їли» у Кодимі та у селах району: акації цвіт, брагу, бруньки, бле¬коту, бадилля бур'яну, гриби (часто отруйні), го¬робців, жаливу, іван-чай, колоски, кору дерев, куль¬бабу, липу, лободу, поло¬ву, солому і... людей.
Ще шість років тому, у 1989 році, вперше знято гриф надсекретності з документів Централь¬ного управління народно¬господарського обліку при Держплані СРСР. Деякі реєстратори РАГСів, які не додержались інструкції про «маскування» причин смерті, засвідчили факти, коли діти (і не тільки ді¬ти, як у нашому районі) ставали жертвами і влас¬них батьків-канібалів, і сторонніх убивць.
В частині сіл району пропали смертні книги й статистичні картки про природний рух народонасе¬лення, які велися у сіль¬радах. Але людська па¬м'ять не пропадає, пере¬дається із покоління у по¬коління і доносить до нас те, що і фіксували пропалі документи.
У селах району ще є живі свідки жахіття 1933 року. У їх розповідях ожи¬ває давнина, у якій було і людоїдство і трупоїдство.
Село Івашків. Одна із його околиць зветься Москалевим яром. Жила у нім у 1933 році одна жінка. Звал її Кичихою. Ли¬ха пам'ять залишилася про неї. З Кодими, з Будеїв запрошувала вона людей до себе таких, що ще «бу¬ли у тілі». Вбивала із своїм зятем тих, що «переночувати» запрошу¬вала. М’ясо продавала.
Коли вели бабу Кичиху селом, всяк хотів вщипну¬ти боляче, штрикнути чи¬мось за злочини крива¬ві. Розстріляли зятя, бабу. Винна вона, винна.
Але не тільки і вона, а й життя, яке довело її до цього і влада, яка таке їй життя подарувала. Це ж як треба було довести її до світлого дня, коли світло розуму гасло.
…Мельник Наталка Овсіївна живе у Пиріжні. Ще з молодих літ, ще з 33-го відраза у неї до ков¬бас, бо попалася їй у тому році домашня ковбаса (кров’янка), а у ній... папьчики дитячі...
…Баштанків. Околиця села Сербів. Забила жінка чоловіка, забила дитину… З'їла...
…Круті. Забрала міліція жінку з села. Капітанихою звали. В односельчанки дочку убила з людоїдською метою. Літ через десять кажуть, ту Капітаниху у Сербах бачили.
…Писарівка. Повернувся до матері і шести-семирічної сестрички син та брат з армії. І почула дівчинка, як мати з черговим «ухажором» балакали, як забити сина, і розповіла братові. І нічого не казав син матері. Сховавши сокиру під подушку, чекав «м'ясозаготівельників». Сам карав. А у матері доньку відібрали, щоб не звикала до «солодкого м'яса».
...Будеї. Вулиця Акаде¬міка Столиці. Селянин Максим з'їдає матір і до¬ньку. З часом забиває трирічну дівчинку Юхимку, солодощами в хату за¬манивши. Восьмирічна се¬стричка все її під воріть¬ми очікувала, поки не прогнав її людожер.
…І знову. У тих же Будеях. Зарізала мати синка і давала — примушувала свою старшеньку Марійку його... серце їсти. Згодом піднесла мати ніж і над чотирнадцяти¬літньою Марійкою... По¬кривавила шию. Кричала донька. Сусідка врятува¬ла. А Марійка у школі учителям Костянтину Ону¬фрійовичу Баську і Вікто¬рії Кирилівні Сідлецькій про мамине катування говорила-плакала.
Ось так до «пещерного» соціалізму повернулися люди. Скільки ж їх було, які у стані вбивчого зголодніння, на відміну від вищезгадуваних, мали ще сили, щоб зберігати у нор¬мі власну свідомість?
Пропаде десь баба Кичиха, Марійчина мати, по¬смутніє ще молодою своїм розумом Марійка... Когось із людоїдів заарештують, когось розстріляють, ін¬ших — «на стройки социализма».
В кінці 30-х років на Біломорканалі ще працю¬вало 325 людожерів з Ук¬раїни — 75 чоловіків і 250 жінок. (Ціна «Велико¬го перелому», К, вид. «Ук¬раїна», 1991, стор, 309). Не знаю, чи були серед них люди з Кодимського району, і скільки їх було на інших будовах «им. товарища Сталина», «...Кагановича...», «Молотова...»).

19
Про втрати наших зем¬ляків по Сибірах та ГУЛАГах ще буде мова. А поки що про те, як смерть косила їх на рідній землі під стрункими тополями, під квітучими яблунями, у долинах Кодими, Савранки, Білочі, зимою і літом, весною і осінню, у палю¬чу днину і в тріскучий мо¬роз. Вмирали у хатах, де з кожного кутка вигляда¬ли діти з порожніми, по¬збавленими життя очима, діти, які душилися, захо¬дилися у криках од кашлю. Вмирали у хатах серед розкиданих ложок і поро¬жніх мисок останні, прос¬ти Господи, «живі трупи». Одиноко, самотньо. Немі¬чно стогнали дід чи баба, скиглило, мало не по-вов¬чому, вило заплакане маля.
—А як помирав хтось, — свідчить Коваль-Кузьменко Лідія Йосипівна з Крутих, — то казали: «Слава Богу, що помер, бо нема чим годувати»...
Не було і кому «корми¬ти», ні родичам, ні сіль¬раді, ні колгоспові, хоч в останньому (крім керівництва, яке «себе не обіжало») люди від малого до великого були рабами.
Ось приклад (а їх без¬ліч): 30 травня 1933 ро¬ку помирає Почтарук Ми¬кола Матвійович, хлопчик 9-ти років. 24 січня того ж року у Лабушному на вічний спочинок відходить 107-річний Ананій Григор'єв. Що хлопчику Миколці, що понадвіковому діду Ананію, у графі «за¬няття» писали однаково— «хлібороб», в іншій графі «Де працював, ким був» — відповідно: ...член ар¬тілі «Красний хлібороб», член артілі ім. Ворошилова. Знав дід кріпатчину царську, а доконала ра¬дянська, як і Миколку. Обоє вважалися «хліборо¬бами» (хоч які з них «виробники»), а хліба не мали. Спишемо смерть діда дійсно на старість, хоча, хто зна, може, як кавказь¬кі аксакали, прожив би бі¬льше? А на кого списати костомаху 30 лисогірчан, яких вона забрала за три тижні травня 1933 року? А 33-х жителів Лабушної, отих 15 дітей, що помер¬ли у вересні—жовтні, у вже врожайні дні?
У тій же Лабушні у 1890 році піп Свято-Вознесенської церкви записав таке у підсумковому звіті за один із місяців: «Въ том числъ скоропостижно умерших мужеска пола не было и женска не было; громомъ убитыхъ, землею задавленных, утопшихь и другими случаями жизнь покончивших, не было».
У 1933 році таких запи¬сів не було, як не було вже й багатьох священослужителів у Божих хра¬мах району. Неофіційних записів про людські втра¬ти 33-го року не вдалося виявити. Знаємо, правда, про фіксацію втрат у на¬ших сусідів з Вінниччини.
Ветеран війни і праці з села Бритавки Гальчинсь¬кий свідчить: «...сільський фельдшер Назар Осадчий, який в той час завідував сільським медпунктом, вів нелегальний облік помер¬лих з голоду у селі Бритавці. Він підрахував, що з 2100 жителів того року померло 736 чоловік. Я жив недалеко від кладови¬ща і бачив жахливі похо¬рони жертв голоду. А хо¬ронили їх в основному у ямах-кагатах по 10—15 чоловік, бо не було кому копати ями для кожного померлого...»
Так було і у Кодимі, Будеях, Петрівці... Хрести рідко й ставили. Бо лежали різні — українці, молдавани, поля¬ки, євреї. Та не тільки тому. Не від безсилля їх ставити, не тому, що були люди різних вірувань, а тому, що так хотіла влада, не афішувала своїх «ді¬янь» проти власного наро¬ду. І те, що Кодима і май¬же всі села району (ок¬рім Пиріжної, Грабового) не мають і у 90-ті роки меморіалів, пам'ятних зна¬ків про убієнних у 30-ті, багато про що говорить. «Мертві сраму не імуть».
А живі? Ті, що при владі?.. А нинішні - байдужі до давно померлих, зігнаних зі світа білого їх безжальними опричниками-попередниками, жорстокими яничарами. Усе кожному віддаєть¬ся. Як кажуть, Богу —Богове, кесарю — кесареве. Віддасться зроблене і ни¬нішнім, як віддається тим, які не знали у 33-му жа¬лю до вмираючих у Стримбі чи у Грабовому, в Пи¬ріжні чи у Загнітковім.
Люди їх не забули. Не¬добру пам'ять вони заро¬били. І для них понад 60 років пишеться книга Па¬м'яті. Чорна книга. Нехай же її криваві сторінки бу¬дуть пересторогою новіт¬нім посіпакам.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 13:17

20
Зустрічаюся з колгоспниками-пенсіонерами, яким як правило, за 70—80 літ, з колишніми одноосібни¬ками, яким не менше літ, і немов наяву бачу, на вла¬сні очі, трагедію Писарів¬ки, Лисогірки, Бритавки. Люди вмирали, а з ди¬тячих рук видирали остан¬ню картоплину. Тітка Ган¬на Лебзяк, 85-ти років, свідчить:
— Люди вмирали. А ті, що при владі, по хатах «під мухою» ходили. На¬віть під дитину, маленьку Ліду, у колиску зазира¬ли...
Про муки дітей у голо¬домор найважче було слу¬хати. Стримбівський жи¬тель Молдовський Микола Федорович згадує, як вчи¬телька молодших класів Думанська Неоніла Єфи¬мівна рятувала його зне¬силених однокласників:
— Візьміть, дітки, кни¬жечки свої і підемо до лі¬су.
І йшли, і збирали якесь коріння, різнотрав'я, гри¬би. Пам'ятає Микола Фе¬дорович, як померли хло¬пчаки його років Гришко та Андрій Малецькі. До речі, потомки деякі по цій родині немов і не знають, не відають про 33-й рік, про тих, хто вкарбував його у людську пам'ять.
— Рятував у Будеях своїх школярів директор школи Боярський Іван Се¬менович, царство йому не¬бесне, — згадує вчителька-пенсіонерка Піщанська Оксана Йосипівна, — ра¬зом із піонервожатими го¬тували з різнотрав'я «страви» для попухлих дітей, які благально заглядали в очі і просили: «Добавки дайте, дайте добавки...»
Діти заходилися в кри¬ках од кашлю. Ледве пе¬ресували ноги. Худі, як скелет. Болісно опухлі.
Прочитавши один із роз¬ділів «Думи...», подзвонив мені додому перед Петра¬ми житель цього села (Будеїв) 76-річний ветеран війни та праці Тищук Сер¬гій Васильович, який і за¬раз, при «цивілізованому» голоді мучиться по госпо¬дарству та біля хворої дружини.
- Святу правду пишите, — хвилюючись говорив він у слухавку, — а я добавлю. Тоді (1933) село дійсно вимирало. Ми вже мох з дуба споживали. Пішов батько до голови сільради. Показує йому опухлі ноги, хліба просить, а голова сільради, вгодований та пихатий у крик: „ Що ти прийшов розносити пухлятину... Геть звідси.”
Після ще кількох споминів-епізодів про людсь¬ке горе закінчив якось стомлено Сергій Васильо¬вич:
- Це, що я розказав — капля в морі...
Представник влади, як бачимо, ради не дав і до¬помоги теж. І писали люди «вище»: Сталіну, Косіору, Кагановичу. Зразки отих «послань» я бачив, про що вже згадував. Ті доку¬менти мали плакучі часом назви — «жалоба», «про¬хання», «нагадування», «повідомлення», «письмо колгоспника». Листи з Кодими довелося мені бачити, правда, дещо пізнішого періоду.
Практично у всіх отих листах, зокрема з Одещи¬ни, я не зустрічав погроз селян органам влади. Знесилені голодом, вони май¬же і не думали про них.
І пригадалося мною про¬читане: 30 вересня 1859 року селяни пана полковника Миколи Юрійовича Кича із Французки (тепер Лисогірка) писали Олек¬cандру II-му «прошение об уменьшении барщины и о зашите их от жестокого обращения владельца». Відповіддю від влади бу¬ли репресії. Тоді виступи селян Французки, Сербів, сусідніх сіл Вінниччини були придушені за допо¬могою військ. А полков¬ника Кича за знущання над селянами селянин Рябоконь-Олійник Гнат Ва¬сильович «рубанул сплеча» — сокирою смертель¬но ранив.
Що міг зробити проти радянського кріпосника опухлий батько згадувано¬го будейського пенсіонера Тищук Василь? Сокиру брати? Куди вже до неї, коли й ручки тримати сил не було, щоб писати «прошение», оте змучене сло¬во із арсеналу знесилених.
Правда, якось писали. І з нашої Одещини, з Бобринців до «самого» Всеук¬раїнського старости Петровського Григорія Івано¬вича, який, до речі, дещо пізніше поїде до Кодими, буде у Сербах, Загнітковім: «...нам приходиться умирать з голоду.”
А чо¬му ж голод не всім і чому ми не всі рідні сини Укра¬їни, за що бились? За хліб, за волю. А що одержали? Голод і смерть. Всі піклу¬вання про хліб в районовій місцевій владі — «глас вопіющого...»

21
Йшла зима 1933 року. Голод наростав. На трьох головних станціях району (Кодима, Слобідка, Абамеліково) в ті місяці було особливо багато «пасажи¬рів». То городяни і селя¬ни тікали до Одеси, до міст Молдавії і Росії та Білорусії за бульбою, за хлібом. І що сталінський удар йшов на Україну свід¬чить ще один лист, прав¬да, білоруських робітни¬ків до ЦК КП(б) України: «Коли це було, що Ук¬раїну Білорусія годувала? Тепер по Білорусії через українців не можна ні про¬йти, ні проїхати. Всюди безліч голод¬них обірваних українців, які валяються на вулицях містечок Білорусії...» (ж-л «Соціалістична культура», 1990, № 10, стор. 16).
Тікали і з Кодимщини у міста люди, надіючись на спасіння «за бугром», за Україною. Кодимський райком компартії (інших «захисників» народу ніко¬ли не було) писав у своє¬му звіті ще у 1932 році, що «...утечка рабочей силы из села, особенно квалифицированной, равна 90%, не квалифицированной - до 47%, в основном среди мужского пола».
Тікали у міста, бо в них навесні 1933 року скасу¬вали хлібні карточки і мо¬жна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали.
Тікали, бо мали кодимчани вже «молоткасті сер¬пасті» паспорти. Правда, не всі. До їх видачі теж треба було підходити з позицій класовості. Перевірка порушень ре¬волюційної законності за¬свідчила: у Кодимі пас¬порта «кому следует не давали, а кому не следу¬ет - давались». Були ви¬падки, коли одній і тій же особі давали по два, три «молоткастих». Цитую: «...когда гражданин отказывался от получения паспорта, говорил, что «у меня уже есть, мне не нужно”, то ему отвечали: «А мне какое дело, забирай и пла¬ти 3 рубля». Такая систе¬ма, безусловно, дала возможность в получении паспортов классовому врагу, что является грубейшим нарушением ревзаконности».
Не відомо, де ділося 600 (!) паспортів. Певне то¬му, що не про них думали у міліції, а про хліб, як і всі інші, хоч і перепадало її співробітникам дещо із районного «корита».
Але того було мало. Співробітники міліції Кодими перед початком голодомору, у 1932 році, не зловживали своїм становищем: робили те, що треба було робити. Тодішній начальник міліції Атанасов був (судячи з прочитаних документів) порядною люди¬ною, бо хотів займатися лише своєю конкретною роботою, не дивлячись на те, що начальник главміліції Молдавії хотів зробити з нього «постачальника», наказуючи, щоб Атанасов то відгрузив для нього вагон лісу з Бритавки чи з Лугів, то вагон вапна. «Поручение» Атанасов не виконував і мотивував тим, що (зберігаю авторське написання) «весь оперативний аппарат милиции был перегружен работой по борьбе с хищениями колхоз¬ного скота, а также разбором колхозного имущества, что имело место массового (!) характера вверенного мне района”.
Начальник главміліції приїхав у Кодиму, поїздив по району, а потім: «...в присутствии милицейской массы запугивал, стучал кулаком в стол, заявляя: «Вы знаете, что я начальник республики, что я вас всех (чому всіх?) отдам под суд и загоню, как чуждых соввласти элементов на север...». І Атанасова, який захищав радянську владу у громадянську вій¬ну, бився з бандами у Ананьївському районі, був по¬ранений, з роботи зняли.
30 липня 1932 року Кодимський райвідділ міліції мав нового начальника Кацовського, який перед при¬їздом до Кодими був нача¬льником міліції в Тираспо¬льському районі. Тоді на¬чальник Революційно-Се¬лянської міліції Молдавії Лотштейн був впевнений, що Кацовський «с работой начальника милиции Кодымского района вполне справится...», але за рік кодимська мілі¬ція опинилася «в полном разложении». Безперечно, що голод відіграв у цьому не останню роль. І у міліціонерів (особливо серед їх дружин) з’явились «антисоветские настроения», «имеются нездоровые разговоры среди жен милиционеров», деякі з них «Зарванская, Тымкован заявляли: «Мы голодаем!»...

22
Можновладці України не могли дати хліба голодуючим. На¬впаки, вони його забирали, що в колгоспних коморах, що в... колисках. Забирали, за кордон продавали. І про¬літали ешелони хлібороб¬ським краєм. Обкрадали Україну, немов сиротину.
Чув я про це у болючих споминах ровес¬ниці «Великого Октября» Новаковської-Мазур Євгенії Дем'янівни, родом з Грабового:
— Украї¬ну ще тоді продали. Обі¬брали не тільки нашу сім’ю, в колгосп женучи, а й усю Україну. Лякали: «Не будете у колгоспі, то за вами аж засвистить».
Що правда сповідалася у словах цієї жінки, то це так. Та не вся, здається. Бо не «тоді» (у 1933) обікрали, обібрали Україну, а ще у громадян¬ську війну, коли малій Єв¬генії було лише два роки. Так уточнюю, бо згадую спогади Шліхтера із харак¬терною більшовицькою на¬звою «Борьба за хлеб на Украине в 1919 году», надруковані у журналі «Літопис революції» (1928, березень—квітень). Уже тоді боролись за хліб на¬шого благословенного краю. Ленін писав Шліхтеру, якого він призначив голо¬вою заготівлі продовольст¬ва для Росії, що коли той не привезе достатню кіль¬кість харчів, то «мы околеем все».
Не думаю, що «все». Нас десятиліттями годува¬ли казочками про «добро¬го дєдушку Леніна», «го¬лодуючого» вождя, який переадресував дітям Мос¬кви посилки із сухарями. Може й так робив. А чому б і ні, коли лише впродовж 1920 року від нього на його рахунок до Швейцар¬ського банку надійшло 75 мільйонів швейцарських франків.
До речі, від «соратни¬ків», певне і по цій справі від декого більше: від Дзержинського, Зінов'єва — по 80 мільйонів, від Урицького — 85, а від Троцького — 90 мільйонів швей¬царських франків, до того ж банку, який встиг ще 11 мільйонів вже доларів від¬правити лише в один банк США. Вожді потихеньку відкладали «копієчку». На чорний день, чи що?
В час, коли на Україні уже було влітку 1921 року людоїдство (документовані праці медиків Л.И.Айхенвальда, Д.Б.Франка), Ленін у телеграмі 1 липня 1921 р. ЦК КП(б)У, нар¬кому України та команду¬ючому військами (Лебедю, Чубарю, Фрунзе) вимагає: «...довести погрузку хлеба до 100 вагонов каждый день», а до цього вимагає «усилить продаппарат Украины воинской силой». (Биографическая хроника В. И. Ленина. Том 10., М., 1979. с. 626).
При Леніні викачували хліб для Росії, не думаючи ні про яку компенсацію, а при Сталіні не тільки для неї, а й для країн Заходу, зокрема, для Німеччини, аж до війни 1941 року. І це в той час, коли стогнали, голосили села, неве¬село було і у містах. Земля з найкращими у світі чор¬ноземами скроплювалася слізьми умираючих, повни¬лася невідомими могилами, яких уже ніхто і ніколи не порахує. Але вони є. Ле¬жать у них хліборобські трударі, предки яких дава¬ли раду землі святій, їхній матері-годувальниці впро¬довж віків.
В Загнітковім ще на початку 18-го століття проводилися ярмарки. Кодима (Андреев, Путиводитель по железной дороге, 1899 г.) була «исключительно хлебным рынком», містечко Круті у ті ж часи (сто літ назад) бу¬ло «одним из значительных местных рынков по торговле хлебом и скотом». Мало містечко до 5 тисяч жителів, а тепер (січень 1995) 1112 жителів.
Де ти, Круті, посестро Кодими, ділося? Як зника¬ло ти в «эпоху победившего социализма»?..
У 1934 році у Крутих було 13 весіль. Скільки бу¬ло у голодоморнім — не знаю, не знаю... скільки у нім втратили ми ненарод¬жених дітей — ніхто не скаже.
І я не розумію, чому і сьогодні ще є словоблуди, які, пробачте, патякають про «перспективи социализма», галасувавши ще нещодавно про безперспективні села Смолянку, Семенівку, Стримбу? Хто їх довів до безлюддя? Не «руководящая и направляющая»? Хіба не вона, як не ці, то інші села, які мали забор¬гованість по хлібозаготів¬лях в голодомор заносила на «чорну дошку», припи¬няла доставку до них това¬рів, продуктів. Доставляла загони НКВС...
Не стало в селах сірни¬ків, солі, мила. Замість ос¬таннього була мильна тра¬ва — «собаче мило». Таку з дитинства запримітив і запам'ятав.
А та «чорна дошка» на¬гадала, як на ІІ-му з'їзді народних депутатів СРСР у грудні 1989 року, одіоз¬ний генерал-полковник А. М. Макашов (потім він висуватиме свою кандидатуру на пост Президента СРСР) галасував: «Надо немедленно лишать государственной дотации райо¬ны, области, где начинаются беспорядки», а війська повинні годувати ті, хто ці «беспорядки» творить...
Невже ж міліціонерів та їх дружин, повинні були годувати селяни Писарівки, Сербів, Грабово, за «налеты на Писаревский винокурный завод» у 1933 ро¬ці?
Не до того їм було. Ви¬снажені тривалим голоду¬ванням, не маючи запасів їжі, вони не виходили на роботу. А якщо йшли, то ледве волочились на поля, бо на них, як згадує 70-літній Єремов Леонід Максимович, «у полі за робо¬ту по стакану бевки з ку¬курудзи та круп давали».
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 13:20

23
І біг на поле малий Льончик із сестрою Ніною за¬ради бевки отієї осоруж¬ної. Бігли до батька Ми¬коли і матері Ганни, заля¬каних уповноваженим єв¬реєм Ароном, який валував на батька Миколу: «Відве¬ди коней у колгосп, бо завтра будеш на Соловках...». І відвів батько вороних, і обливалося його серце кро¬в'ю. Те ж саме розпові¬дав мені кодимчанин Чернійчук Олексій Ілліч:
— Тато плакав, як ко¬ней в «Комунар» (і коням комуна!) відводив. Плакав за ними. Цілував у мокрі, теплі та добрі губи. Позди¬хали коні «в коллективе»... А не були вони старими та ледачими...
І не одна душа хлібороб¬ська сумувала за отими карими, гнідими, вороними, яких не турки-яничари відбирали, немов із шкірою, серцем одривали від мозолястих рук, від зажурених поглядів знесилених селян, а часто свої ж земляки із різними «уполномоченными», «прикрепленными».
А коні гинули від сапу і ще Бог зна від чого. Ото ж, був тоді не тільки людодомор, а й скотомор.
У своїх «Жнивах скор¬боти» один із найвідоміших західних дослідників радянської історії, цьогоріч¬ний (1995 р.) лауреат Де¬ржавної премії Імені Та¬раса Григоровича Шевченка Роберт Конгвест зазна¬чав: «ОДПУ також знайшло для себе «працю» у жор¬стокій чистці ветеринарів за падіж худоби. Подібний метод подолання цього явища взагалі став традицій¬ним: повідомлялося про засудження до смертної кари близько ста лікарів лише у сусідній Вінниччи¬ні».
Не обминула така несправедливість і начальни¬ка ветеринарної служби у Кодимі — розстріляли.
Ветеран війни і праці, добре знаний у районі ни¬нішній ветеринарний лікар Петро Степанович Романюк, який, правда, вже на пенсії, визнає: «Репресії проти ветеринарів були. Крім сапу худоба гинула і від невідомих захворю¬вань, причину яких вчені виявили дещо пізніше. Та для багатьох ветеринарів те вже було пізно: вони вже лежали у землі, розстріляні іменем радянської влади…
Тоді ж було розстріляно і директора Кодимського заготзерно Івана Возничихина... Переказують: за жучка у зерносховищах...
А по селах району зер¬носховищ не було. Не було зерна і у селянських гос¬подарствах, як раніше. І не поспішали вони до мли¬нів, до вітряків, яких чимало було у районі. Про¬пали вітряки...
А колись на Україні, вони, як соняшник, були своєрідним символом, як і сотні літ вони є символом Голландії. Там вони і у наші дні, зокрема, перека¬чують поверхневі води в океан, рівень якого вищий від рівня значної території країни.
Раніше вони були по всій Україні (а Кодимщина не виняток) на підвищених місцях, над дорогами. До жовтневого перевороту 1917 року на Україні і по¬за нею було їх 250 тисяч. Вони перемелювали поло¬вину річного врожаю.
Майже кожне село Кодимщини мало свою муку. Селяни самі пекли хліб. А вітряки були мов клуби, де після жнив довго бувало людно. Біля них дізнавали¬ся про все. О, який був запах хліба, хліба спечено¬го з борошна, змеленого на жорнах вітряків. Боро¬шно — кращих зразків. Працюючи під натиском вітру дерев'яними крила¬ми «перемовлялись» між собою івашківські, сербівські з писарівськими, а ті — з грабівськими, видава¬ли духмяне грубого помо¬лу борошно.
Наслухавшись казочок про велику перебудову сіл, тотальну індустріалізацію, стирання граней між міс¬том і селом, недалекогляд¬ні колгоспні ватажки та їх райкомівські покровителі пустили прахом те, що ві¬ками служило нашим ді¬дам і прадідам.
Кажуть, навіщо, мовляв, вітряки, якщо у колгоспах є десятки електромоторів, вони жорна покрутять... А за енергію — плати... Не зберегли в нас, пола¬мали. А в Англії зберігся вітряк, збудований у 1665, році. 330 років! Та поваж¬ний вік не заважає вітря¬кові робити свою справу.
В наші дні сільські умі¬льці відбудували вітряк у Будеях... А хто відновить івашківський вітряк, який тримав селянин Осовський із сином? А у інших се¬лах? Чи оживуть у них зачаровані степові дива?
Оті, які впродовж сто¬літь натруджено змахували своїми хрестатими руками на безмір'ї українських степів і які, бувало, турки, татари обминали, не лама¬ли, які аж у тридцяті роки двадцятого століття були потрощені своїми ж селю¬ками, задурманеними ідея¬ми диктатури пролетаріа¬ту.

24
Зникали люди, як худо¬ба, і худоба, як люди. Тро¬щилися жорна і спалаху¬вали вітряки. Із найродючішого краю у світі твори¬лась меланхолійна пусте¬ля, яка дичавіла, сиротилася. І не чулося вже ве¬селого гомону на ярмарках у Крутих, Загнітковім, у Кодимі.
Нинішня вулиця Леваневського, асфальтова стрічка якої увінчується злетілими в небо золотими куполами та хрестами Хресто-Воздвиженської церк¬ви, не гомоніла своїми магазинчиками, ларьками, майстернями. Вона вмира¬ла. На ній, на Цурканівці (так звалася вона у трид¬цяті і попередні літа) по¬під плотами-огорожами вмирав люд і місцевий, і прийшлий з Цибулівки, Лугів, Бритавки, який при¬носив на своїх знесилених плечах в'язанки дров, щоб продати, обміняти на щось їстивне...
Жахливою була для Кодими зима 1933 року. На станції з вагонів, мов важ¬кі колоди, скидали людські трупи, які з гуркотом па¬дали, покидані іншими, ще живими.
Не в комуні спинявся паровоз, а в Кодимі та ін¬ших станціях. З перону Кодимського вокзалу «за графіком» чергова підвода тяглася вулицею, яка носила вже з 1925 року ім'я вождя пролетарської революції. Я розмовляв з одним із «возіїв» померло¬го люду Максимішиним Костянтином Семеновичем, який підліт¬ком допомагав батькові відвозити трупи на старе кодимське кладовище (пе¬рше було нижче «торгови¬ці») і «діяло» з початку першої світової війни.
Їздив по центральній вулиці ще один «підбирувач» — дід Мирон. Від старого залізничного пере¬їзду, що навпроти газової дільниці, мало не щодня поганяв дід гарбу з вола¬ми. Йшли волики поволі. До шиї кожного вола були прив'язані дзвоники і тра¬гічний їх передзвін нагаду¬вав кодимчанам, що знову дід Мирон гарбу покійни¬ками повнить.
Поганяв дід воли. По¬крикував на деяких безпо¬радних: «Ще ворушиться? Кидайте на гарбу, бо другий раз не приїду!..». Зба¬йдужілий до страшенної буденної роботи дід, пога¬няв воли у другий кінець Кодими, де в дев’яності вже роки кодимські правителі під¬несли над могилами кіль¬кох поколінь кодимчан ве¬жу ретранслятора, який хижо світиться над містом своїми зміїно-червоними вогнями. Світиться і над убієнними у голодомор.
Гробарі не в силах вже були копати мерзлу зем¬лю. Бувало, що «закида¬ли» трупами склепи поль¬ської частини кладовища. «Ворушили» цинкові труни колишніх заможних небіж¬чиків із шляхти. І з гурко¬том висипались з них кі¬стяки потривожених като¬ликів.
– Я бачив те особисто щодня, — свідчить кодимчанин Чернійчук Олексій Ілліч, який жив біля кладовища.
– Не дивись, дитино, — казали йому старші, коли знову ями повнилися померлими...
У Петрівці над подіб¬ною ямою відбувся такий жахливий діалог:
— А та баба, здається, начебто жива. Заберемо її...
— Та навіщо, — відпо¬вів другий, — потім, що, знов їхати?
А бабуся ота з ями все ж вилізла і навіть ще кіль¬ка літ прожила. І була во¬на з родини Пастухових, а вірніше, Пастухів...
Смерть стала звичним явищем, яке вже не лякало нікого ні у Кодимі, ні у селах району. І як показано-засвідчено на прикла¬ді убієнних голодомором у селі Писарівці, особливо багато вмирало дітей.
Як страшно і вірно пи¬сав кілька літ тому Віктор Соколов («Літературна Україна», 22 серпня 1991 року):
Всі загинем — ми добре знали,
Та не знали, з якої причини,
А спочатку вмирали мужчини,
А лиш потім жінки вмирали.
Втім, не важко і це зрозуміти
Із страшного того буття:
Це турбота, щоб вижили діти,
Їм продовжувала життя...
Діти нічого не розуміли, не вірячи в бога, в дурні прикмети, - і звідки їм було знати, чи пухне від голоду вся планета, чи тільки жу¬равлиний Івашків. Вони з'їли усе, що могли: «І всяке бадилля, і всяке луш¬пиння. І навіть з по¬вітки лелеку стягли...» Так, діти нічого не розуміли, але вони багато що бачили і все ж про щось здогаду¬вались. Вчитель-пенсіонер із Чичельника згадує у своїй поемі «Безкровний «геноцид»:
— Я бачив — опісля голодомору —
Як наш директор школи і фізрук
Портрети Чубаря і Косіора
Повісили на дереві за сук
І стали їх дирявити з гвинтівки...
Певне, що вчителі знали дещо більше, ніж діти. То¬му і «дірявили» портрети вождів. Робили те «по-своєму» і діти. Багато бу¬ло галасу, коли кодимський учень на прізвище Туз «виколов» очі Сталіну (на плакаті чи портреті).
Сталін шукав своїх во¬рогів, а люди знаходили своїх серед вождів, прави¬телів місцевих, таких, як тодішній голова Кодимсь¬кої сільради Маламуд та його «соратник» Чорний, яких боялися, від яких хо¬валися... Від яких ховали дорогі речі, які передавали¬ся у сім'ях з покоління в покоління.
Деякі з них їздили до Котовська, бо там був ма¬газин «Торгсин». Обміню¬вали там золоті і срібні речі: сережки, обручки, виделки, ложки, персні. І давні бірзульські (тепер уже котовські) здирники наживались на тому, об¬манюючи людей, які міня¬ли все оте на зерно, хліб, будь-що їстивне... А з часом оте золото стане «золотом партии»...
До речі, переглядаючи новий «Кобзар» Тараса Шевченка (дарунок фестивалю поетів «Осінь у Бірзулі») прочитав призабуту поезію «Чума». Шевченко мав на увазі холеру, яка лютувала в Росії у 1848 —1849 роках. Поезія при¬голомшила, бо немов на¬писана про голодомор 1933 року і її рядки я не можу не навести: «...А люди біднії в селі, неначе злякані ягнята. По¬замикалися у хатах та й мруть... Сумують комини без диму, а за городами, за тином Могили чорнії ростуть. Гробокопателі в селі Волочать трупи лан¬цюгами За царину і заси¬пають Без домовини; дні минають, минають місяці, — село Навік замовкло, оніміло і кропивою поро¬сло...».
То була чума-холера, яку не покарали. А чим назвати більшовицький ге¬ноцид проти народу?
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 13:21

25
Минула зима 1933 року. Надійшла весна. Важко йшли польові роботи в кол¬госпі «Комунар». Ледве тяглись плуги і на полях біля Пиріжни, Івашкова, інших сіл району, над яким літав літак і розки¬дав листівки: «Товариші колгоспники! Не відстава¬йте від робітників у під¬писці на позику!».
Голодні кодимчани, сербляни, грабівчани ще муси¬ли знаходити гроші на побудову соціалізму! Від них вимагали грошей, «які шу¬кали навіть у дівочих ко¬сах», — як згадує 95-річний Огінський Пилип Ми¬колайович...
І чи до передплати на оту осоружну позику було хоч уже заляканому духо¬вно та байдужому фізично люду, коли кожен день у нього починався думою про хліб, про те, як вижи¬ти.
У нашій хаті кі¬лька десятиліть зберігали¬ся облігації 30-х років. Як зараз, пам'ятаю малюн¬ки до них: «...Вправо гля¬неш — там димлять заво¬ди, вліво глянеш — ниви і поля...», які копіював для класної чи шкільної стін¬газети, не задумуючись над роками їх випуску, зокре¬ма 1933-м...
І ген-ген уже після сме¬рті батька, десь у кінці 80-х в ощадкасі конаюча держава «возвращала» ме¬ні (по спадковості) карбо¬ванці, які були відчутні у своїй вартості, коли вони попали до батьківської скрині, коли він був ще «молодим, повним сили та одваги...». І не врятували позики соціалізм, не вря¬тували і новітньої імперії осоружної, не допомогли і мені: так... просто пам'ять. Проте літні люди мали про них інші згадки, знали, як «единодушно» перед¬плачували облігації їх ба¬тьки, бува, і вони самі мо¬лодими, коли по стерні, по грабівській чи шершенецьких кам'яницях, по доли¬нах Пиріжни та Івашкова, по гарячому асфальту Одеси ходили босими у пошу¬ках хліба.
Голодним, роздягненим було дитинство у будейських і пиріжнянських хлоп¬чаків у голодоморну пору, які через 8—9 років підуть (хто виживе!) у партизан¬ські загони своїх сіл; у дівчаток, які опісля тих же літ стануть нормовицями, доярками, а потім і вдова¬ми, і неодруженими у Ве¬лику війну.
Ожилий у 20-ті роки, за¬тихав, помирав кодимський ярмарок: не гудів, не спі¬вав, не викрикував. На то¬рговиці (пониззя від Цурканівки) не чулося батожного свисту, ляску, лемен¬ту, не тріщали долоні, не лунало ні «м-му-у-у», ні «ве-е-е», ні «ме-е-е»: не¬наче пропали бугаї і воли, бички, і бузівки, корови і ялівки. І не вірилося кодимчанам і їхнім гостям із сіл району, що ще не¬щодавно, у час НЕПу, захрясала торговиця як у Остапа Вишні ярмарком, який був повен волами, телятами, курми, вовною, дьогтем, гасом, яйцями, пирогами, салом, м'ясом...
Не стало всього отого живого товару, виробів івашківських чи пиріжнянських гончарів, котрих теж поменшало, бо чимало їх «загри¬міло», як, до речі, і Остап Вишня, в «места не столь отдаленные».
Правда, ще «животіли» на згадуваній уже Цурканівці невеличкі шевські, кравецькі майстерні збід¬нілих кодимських євреїв і вже «дихали на ладан» ос¬танні ларьки, господарями яких були теж діти того ж розкиданого по світу народу.
На місці нинішнього ба¬зару, який десятиріччями звався «Колхозный рынок», стояла у Кодимі по-своєму приваблива Мико¬лаївська церква, побудова¬на з цегли, біля якої зав¬жди було чимало знедоле¬ного та безсилого люду, який прохав милостині у собі подібних, котрих цер¬ква не «бачила» за всю свою шестидесятирічну іс¬торію. Ще ніколи у Кодимі не було таких різдвяних свят і такої бідної Пасхи, як у 1933 році. І сном їм здавалися спогади про па¬сочку солодку, ковбаси до¬машні і крашанки веселі, які колись освячувалися під гомін церковного дзво¬ну. І більше їм чулися перестуки коліс і вигуки по¬тягів від Сербівського переїзду, від озера, яке все меншало і меншало.
Важкі потяги мчали до Одеси, до її при¬чалів, і везли, везли бага¬то того, чого і не снилося кодимчанам голодоморного року.
А між іншим, львівський часопис «Діло» від 6 чер¬вня 1933 року (а про це, ясна річ, не могли писати ні «Чорноморська кому¬на» в Одесі, ні «Колгосп¬ник Кодимщини» у Кодимі, повідомляв: «...Радянський вантаж¬ний пароплав «Дзержинський» вивантажив минулого тижня в лондонському до¬ці 750 т сибірського мас¬ла, 40 т беконів та 25 т чистого срібла. Радянське масло продають далеко де¬шевше від австралійського та новозеландського. Радянщина вивозить засоби по¬живи за кордон помимо того, що її населення пух¬не з голоду...».
Я згадую незабутню На¬талю Сергіївну Львову, прекрасного педагога, мого класного керівника у стар¬ших класах Кодимської се¬редньої школи № 1. У 1984 та у 1989 роках я зустрічався з нею з нагоди 75-річчя і 80-річчя. Писав про її ювілеї до газет, зо¬крема, до «Чорноморської комуни» (19 квітня 1989 року). На пам'ять прихо¬дять її, правда, не досить розгорнуті, розповіді про голод у Одесі і репресії («...был студент — і не стало: забрали...»). І немов по-іншому я розумію тепер її слова про одеський порт «...и грузили, грузили на параходы пшеницу, а мы голодали...».
Я не знаю, чи був паро¬плав «Дзержинський» при¬писаний до Одеського пор¬ту. Більш вірогідно, що він відпливав від балтій¬ських портів: ближче ж до того ж лондонського доку... Та хіба це змінює картину лиха? Лихо, про яке і че¬рез десятиріччя навіть від своєї наставниці дізнавав¬ся уривчасто...
На Великій Україні мо¬вчали, а в Галичині та ж газета «Діло» (14 серпня 1933 року) писала: «Мов¬чати далі не можна. Скрізь, де б'ється українське сер¬це, треба не тільки проте¬стувати проти всіх комуні¬стичних насильств, але й зворушити сумління всьо¬го людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє становище, український На¬роде. Мобілізуй світ проти комуністичних страхіть на Великій Україні...».
І я, дорогий земляче, чи просто читач, не випадко¬во згадав про Галичину. Сьогодні, коли наші воро¬женьки шматують Україну «на регионы», «экономические зоны», ділять на «західняків» та «східняків», «бандеровцев», варто нага¬дати, як віднеслися у Кар¬патах до біди 1933 року на Великій Україні, до ли¬ха 1947-го.
Першим в Галичині про голод повідомив митропо¬лит Андрій Шептицький, про якого я десятиріччями чув, як про ворога України та якому у Львові неза¬баром поставлять пам'ят¬ник...
В інтересах вічного зако¬ну людяності і любові до ближнього апелював він до культурного світу, до між¬народного Червоного Хре¬ста, щоби негайно організувати надання допомоги.
По селах і містах Галичини збирали хліб, збіж¬жя, хто що мав. Ешелона¬ми була відправлена допо¬мога голодуючим, але вона до них не дійшла: більшевицький уряд, — зазначав швейцарський щоденник «Деч Випд», — не при¬йняв її. Було заявлено: «У нас немає ніякого голоду».
І галичан, і весь світ запевняли, ще й обвинува¬чували, певне, за наклеп на радянську дійсність, як і через 60 років автора цих рядків, деякі надміру галасливі та закомплексо¬вані кодимчани з колишніх парторгів, директорів шкіл, інспекторів управління по сільгоспзаготівлях: «Такого не було, і квит!..».

26
А цим «верным» (уже й не знаю кому) варто нага¬дати, що 24 січня 1933 р. Всесоюзний ЦК партії ух¬валив спеціальну резолю¬цію про українську пар¬тійну організацію. У цьо¬му документі керівників-комуністів України звину¬ватили у зриві заготівлі зерна. Серед «ключових областей» згадали і нашу Одеську область. Призна¬чили нового секретаря Одеського обкому. Ним став Вегер.
Павло Постишев, який тоді був другим секрета¬рем ЦК КП(б)У та першим секретарем Харківського обкому партії, проїхавши по Україні, замінив 237 секретарів райкомів пар¬тії та 249 голів райвикон¬комів.
У 1933 році в Одеській області було усунено 49,2 відсотка голів колгоспів. Голова кодимського кол¬госпу «Комунар» Митрофан Базько, як ми уже зга¬дували, сам «усунувся»: дременув на Кольський півострів на будівництво гідроелектростанції, боя¬чись репресій та голодної смерті...
Ще на початку 90-х ро¬ків поблизу Лубен вивер¬шили люди Курган Скор¬боти, на вічну пам'ять убієнних голодомором, тих, які залишили життя зем¬не у пекельних муках.
Мовчить Гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся — сим¬вол розп'яття українсько¬го народу. Височенний хрест. Здається, дістає неба, вічності і Бога.
Не було на полі підня¬тих знамен біля кургану, бо переможені убієнні не полягли у борні, а знище¬ні «победившим социализмом».
Пом'янемо їх. Помовчі¬мо... Помовчімо…
Пом'янемо, згадаємо і тих, які загинули не ті¬льки безпосередньо від голоду, а й від усього то¬го, що його супроводжува¬ло. Хто порахує отих, які у пошуках хліба, замер¬зали у звовчених степах, зривалися з «товарняків», «бочкарів», пропадали без вісті? Ніколи ми не дізна¬ємося про всіх отих, які стали жертвами бандитиз¬му.
То з одного, то іншого села доносилися до Кодими трагічні звістки про зник¬нення, вбивства людей.
— Ви чули, — казали, — а у Лисогірці знов жін¬ку убили. А «знову» тому, що 2 квітня 1933 року у лісі була убита 35-річна селянка — одноосібниця Вербецька Гратіна, а 12 квітня 1933 року на полі, у рипі, була убита Мартинюк Ганна, теж 35-річ¬на селянка.
У звіті по РАГСУ знову констактували: «причина смерті невідома».
А у Стримбі брати Делемарські — Федір (33 роки) і Ілля, молодший за нього, перестріли юнаків від поїзда. Вбили вони Погорлюка Григорія (16 років) і Молдавського Фе¬дора (17 років). Бандитів судили. Федора розстрі¬ляли, коли тікав, а Ілля від¬сидів 10 років, сконав у Києві...
Жахлива соціаль¬на обстановка підгодовувала злочинність, верши¬ною якого було уже зга¬дуване людоїдство у рай¬оні.
Влада й сама породжу¬вала бандитизм. Держав¬ний. По суті вона і сама його «увічнювала» у сво¬їх документах, про що за¬свідчували і матеріали об¬кому КП(б) і обласної Контрольної Комісії, де йшла мова про «извращение линии партии по вопросу хлебозаготовок и революционности в районах области».
Безжальність до людей, знущання над ними ставало буденною «діяль¬ністю» влади: бригади мі¬ліції з Одеси оточують сільбуди і женуть селян на роботу. На обласному партактиві (17 серпня 1933 року) з питань ре¬волюційної Законності ви¬знавалося, що «садили в районах по 60 человек в месяц» і судили, не див¬лячись на їх соціальний стан.
Текла мати-Кодима через Кривоозерщину і пов¬нилась не тільки талими водами, а, певне, й сльо¬зами засуджених селян. Якийсь Сапенко говорив на згадуваному партакти¬ві: «...10 лет дали бедняку, 10 — середняку, 10 — кулаку. В общем, всем по десять. Простое штампование, независимо от социальных категорий. Яс¬но, что пришлось такого судью немедленно снять и он уже исключен из партии».
І винуватили си¬нів Феміди не тільки за те, що не дуже звертали увагу на «социальную категорию», а й за те, що не «вгадували», на скіль¬ки літ покарати підсудно¬го. З того ж партактиву: «...Нарсудья заявляет: «Что вы на меня кричите, что дал 8 лет? Если дам 4 года — вы скажете — правый уклон, поэтому я дал 8 лет (голос из президиума: левый загиб...)».
Отже, «бідним» суддям не було куди податися: як би не судили — попадеш під «загиб», то лівий, то правий... Ще й з роботи виженуть і з партії витурнуть... Та для влади те не було великою бідою: «оби¬рали» (як і тепер!) ново¬го суддю, а членом пар¬тії він уже, само собою зрозуміло, мусив бути і стояти грудьми за тор¬жество соціалістичної за¬конності, непорушність со¬ціалістичної власності. А от зберегти селян від сва¬вілля представників вла¬ди не поспішали... І прик¬ладів отаких, хто-зна скі¬льки по області було. Ми ж згадаємо типовий, який мав місце у Кодимі на межі 1932—1933 ро¬ків.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 13:23

27

...По моїй Шевченківській вулиці, майже нав¬проти Червоноармійської, через один будинок вліво, ще з дитячих літ запам'я¬талася мені кам'яна са¬диба з ґанком на захід. Із колядками та щедрівками не раз я прибігав до неї із своїми ровесниками. Коли вже літня господар¬ка, а коли й господар вгощали нас своїми дарун¬ками. Дядько Микола був високим, огрядним чоло¬віком з характерним ве¬ликим носом. По вулич¬ному (звичайно, поза очі) звали його Скоробрехою. А прізвище мав одне із найдавніших і найпоширеніших у Кодимі — Па¬ламарчук.
І ще з тих літ запам'я¬талося галасливе подвір'я садиби, особливо влітку, і високий та розлогий за ним красень ясень, який і по сьогодні у зимовій сніговій красі пишається своїм десь уже столітнім верховіттям.
Давно вже немає Мико¬ли Івановича, а про його долю у 1933 я дізнався лише нещодавно. Роз'їха¬лись, розлетілись по сві¬ту члени його родини. А була вона у нього, як у Омелька, величенька: Віра, Ліда, Ганна, Ольга, Тетяна, Галина, а остан¬нім - їх брат Микола, тепер полковник у відстав¬ці. У 1933 він був най¬меншим, шестирічним...
Працелюбний, гострий на язик, не захотів працюва¬ти Микола Іванович у ко¬димському «Комунарі», перейшов на роботу в «Заготзерно». «Треба покара¬ти!» — вирішили у кол¬госпі. Ось витяг з прото¬колу № 3 «заседания комиссии по чистке колхоза «Коммунар» от 25 декабря 1932 года»: „Слушали: Паламарчук Николай Иванович, серед¬няк, бывший извещенец, без ведома правлення бросил работу в колхозе. Кроме того сам Паламарчук занимается спекуляцией. Постановили: как классово-чуждый элемент, пролезший в колхоз в целях его развала (стиль авто¬рів зберігаю) и своими действиями подрывал ра¬боту в колхозе и его организационно-хозяйственное укрепление — из колхоза исключить без возврата общественного пая. Одновременно предложить правленню колхоза взыскать с исключенного понесенные убытки колхоза. Председатель комиссии: Красаван. Члены комис¬сии: Туснолобов, Корчинский. Секретарь — Доброхотов.”
Та цього було замало. І ось голова Кодимського районного виконавчого ко¬мітету Михайленко і голова сільської Ради Пастух шукали дім для уповно¬важеного комітету заго¬тівель. Згадали про Па¬ламарчука Миколу. Обкла¬ли його податком на су¬му 2167 крб. і позбавили виборчих прав. Пастух із секретарем сільської Ради Меєрзоном та її членами Балановським і Ющенком прийшли до садиби Паламарчука. Миколи Івановича вдома не було. Жінка з дітьми (отая сімейка!) відмовила¬ся відкривати. Зламали вікно, влізли до хати. За¬брали 2 кожухи, 2 подуш¬ки, З рядна, шкаф, сун¬дук. Все на суму 300 крб.
Пізніше, на допитах, Миколу Івановича захи¬щали Лисюк Роман Іва¬нович, Садковський Олек¬сій Іванович, Нагуляк Фе¬дот Опанасович, Єремов Пилип Леонтійович, Цвігун Степан Мойсеєвич, Балановський Кирило Ан¬тонович та Базько Сафрон Венедиктович. Вони і розповіли, що до револю¬ції мав Паламарчук ма¬леньку хату, будував ще до імперіалістичної доро¬гу Кодима-Грабово. Слу¬жив в армії. Із 1920 року поступово підвозив мате¬ріал для будинку. Завів господарство. Мав корову, пару коней, підводу, плуг. І все це разом із польо¬вою землею здав у кол¬госп — став бідняком знову, а колгосп не зба¬гатився...
Важко було і одноосіб¬никам у районі. Вони са¬мі мусили дбати про сів¬бу, про збирання врожаю і взагалі про всі процеси сільськогосподарської пра¬ці, якщо не хотіли зали¬шитися без хліба. Їх не хвилювала проблема уп¬равління: вона їм не була потрібна.
Ще у 1932 році біль¬шість колгоспів району перейшла по організації праці за трудоднями. Про¬те в порядку нарахування їх існувало багато недолі¬ків. На тих, хто трудився на полях, припадала трети¬на і менше трудоднів. Бі¬льшість їх «заробляв» уп¬равлінський та обслугову¬ючий апарат колгоспів.
Колгоспники не були господарями у власному колгоспі тому, що вироб¬лена колективною працею продукція, не ставала вла¬сністю колективу. Колгос¬пи були створені через власні засоби виробництва селян.
До 90 відсотків селян крали, щоб забезпечити себе харчуванням. Ціни на ринку, який існував неле¬гально, зросли до кінця п'ятирічки в 30 разів. Роз¬крадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а за пом'як¬шуючих обставин — поз¬бавленням волі на строк не менше 10 років (газета «Правда». 8-9 серпня 1933 р.). Спекуляція каралась ув'язненням в концтаборі на строк він 5 до 10 років, без права за¬стосування амністії.
Сталін сам визнавав, що постанова «Про боротьбу із спекуляцією» не була поблажливою, бо «закон цей не слабує на особливу м'якість». (Сталін. Твори, том 13. с. 204).
Селяни крали своє, бо не могли заробити собі на прожиття. Десятиріччями, п'ятирічками. І мені постійно у зв'язку із цим пригадується вірш Василя Симоненка «Злодій», хоча він був написаний більш ніж через десятки років після Вітчизняної війни. Крали вже переможці фа¬шизму. Сьогодні крадуть їх онуки. І недарма Симоненко вибухав гнівом:
Де вони, ті, відгодовані й сірі.
Недорікуваті демагоги і крикуни.
Що в'язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за грати! Їх би до суду!
Та «відгодованих і сі¬рих» і у 90-ті роки не поспішають віддавати «за грати», тим більше тих, які мають ще й «депутатскую неприкосновенность...».
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 13:25

28
Завершився зловісний та голодний 1933 рік. Од¬разу ж, уже у січні наступного відбувся 12-й з'їзд КП(б)У. Він, зокре¬ма, зазначив: „Коммунистическая партия (большевиков) Украины с успехом за¬кончила последний (тобто 1933!) год, ликвидировав прорыв в сельском хозяйстве, создала прочный фун¬дамент для превращения всех колхозов в большевистские, всех колхозников - в зажиточных.” (Коммунистическая партия Украины в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК Том І. стор. 817).
Отака правда! Що ж то був за фундамент для «зажиточных», коли плечі під нього підклали міль¬йони і мільйони звалених голодомором хліборобів України?
Отака була прав¬да і про Кодимщину. Про це свідчить і звіт Молдав¬ського обласного комітету ІХ-й обласній партійній конференції (12—15 січня 1934 р.) Спочатку та ж сама «пі¬сня», що і на XII-тому з'їзді КП(б)У: «Колхозы превращаются в большевитские, а колхозники становятся зажиточными...». І далі «...обязательная по¬ставка государству зерна, мяса и молока по твердым, заранее установленими нормам, и распределение остальной продукпии на трудодни, после выполнения обязательной поставки и засыпки семенных страховых и фуражних фондов, повысили заинтере-сованность колхозника в колхозном производстве и укрепило трудовую дисциплину. Но вокруг укрепления трудовой дисциплины шла ожесточенная классовая борьба. Классовый враг прилагал все усилия к то¬му, чтобы расшатать тру¬довую дисциплину, сорвать колхозное производство. Так в отдельных колхозах враг достиг этого (колхоз им. Котовского Кодымского района)».
Мова йде про Котовці. Диву даєшся, тому й пи¬таєшся: «І чому це пору¬шується у Котовцях кол¬госпниками трудова дис¬ципліна? Чому «зажиточные» колгоспники «срывают колхозное производст¬во»? Яким була його ос¬нова?
На початок лютого 1934 року на Кодимщині було 48 колгоспів, які мали 42232 гектари орної зем¬лі. Крім Абамеліківської, організували ще одну МТС — Кодимську. В ра¬йоні у цей час проживало 44358 чоловік. Було ство¬рено 14 первинних партій¬них груп, 16 кандидатсь¬ких, 4 комсомольських групи. Кількість «коммунистов-одиночек» нарахо¬вувалося 48 чоловік, а членів і кандидатів партії — 213 чоловік. (Сведення Молдавского об¬кома КП(б)У о сети сельских партийных и комсомольских организаций, № 127, стор. 385). Не раніше 9 лютого 1934 року.
20 сільських Рад спільно з первинними партійними групами, з «коммунистами-одиночками», полишивши «ходіння в народ» із шпичками, почали більше звертати увагу на організаційно-господарське зміцнення колгоспів Кодимщини.
Певне, що й сама ра¬йонна влада була наляка¬на тим, що натворила за страхітливі місяці голодо¬мору, коли її власні «перегибы» довели народ до ка¬нібалізму, до вигибання, зневіри, безсилля, небажан¬ня працювати на новіт¬ніх кріпосників.
Підхльостувана і настра¬хана «увагою» газети «Правда», «накачками» обкому партії, вона поча¬ла якось тверезіше вника¬ти у стан справ у районі. І хоча «вникала», та не могла так престо позбу¬тися вад кермування, які виробилися за попередні роки: все так само зміню¬валися керівники отих ма¬йже п'ятдесяти колгоспів району, голови сільрад, не кажучи вже про знахабні¬лих осавулів-бригадирів, обліковців, членів прав¬лінь.
Новітні кріпосники все ж зрозуміли, що і найефек¬тивніший засіб «заохочення» селян до праці — го¬лод, просто так і їм не минеться: самим прийдеться йти до плуга і сівалки. Отож робили все, щоб се¬лянин у Сербах чи у Кру¬тих ставав прихильнішим до влади, не брався (а вже пішла хвиля) за обріз чи вила, а «с маршем и под знаменем» йшов на робо¬ту.
До речі, ветеран війни та праці Трояновський Віктор Федорович, кодимчанин, родом із Будеїв, згадує: «Був у Будеях один наближений до вла¬ди, що палицею гонив се¬лян на поле, на грудях яких був клапоть картону з написом: «Ліниві». А хтось попереду селян здій¬мав «прапор» з мішкови¬ни...». Ось так йшли «впе¬ред, к победе коммунизма...». Йшли, що у тих же Будеях до людоїдства ді¬йшли, а вбитих голодом «...в одну яму один за од¬ним, один за одним мале й старе кидали...», як свід¬чила мені восени минулого, 1995 року, 103-літня Мукан Мотрона Гаврилівна, яка цієї весни кінчила свій шлях, царство їй небесне, добрій та лагідній, віко¬вій трудівниці...
Коли я її запи¬тував: «Чи любили ви вла¬ду?», вона мені уточнювала: «Яку? Царську, денікінську, румунську, совєцьку?». І підсумувала несподівано: «Усі однакові».
– Чому? — здивувався я.
– Бо людей били... І я вже не допитувався.
Згадуючи і пишучи про це через півроку, подумав: «А що могла зробити у ті зловісні тридцяті ще мо¬лодичкою Мотрона Гаври¬лівна у своєму колгоспі, який довго носив ім'я Іл¬ліча, того самого, що починав голодомори ще у двадцяті роки?.. А нічого. Хіба що норми тоді «тяг¬нути». Ой не легко було їй маленькій і худенькій (як ота Маланка Волик у «Фа¬та Моргана» Коцюбинсь¬кого), нелегко той кол¬госп давався: за літо треба було виробити мінімум 120 трудоднів, а за день обполоти 20—25 сотих норми, що і дужим жінкам було не під силу. А ще бу¬ло треба картопельку біля хати впорати, про нову зи¬му думати, щоб новим го¬лодом не бути убієнною.
Про протидію владі їй і не думалося. І не знала вона, і не знали кодимчани, що були люди, які не мирилися із свавіллям бі¬льшовиків, що деякі по-всякому проти неї висту¬пали: крали, палили, з обрізів стріляли.
Службовець радгоспу «Прогрес» Куркінського району Московської обл. Никітін Михайло Митрофанович хотів у березні 1934 року вистрілити навіть у мертвого Ілліча у Мавзо¬леї. Не встиг. Тоді вистрі¬лив у себе, ще у січні то¬го ж року написавши пе¬редсмертний лист: «Я умирая, (зберігаємо мову оригіналу) протестую от миллионов трудящихся, довольно рабства, террора, го¬лода...»
Це ж до якої ненави¬сті проти влади треба бу¬ло довести людину, щоб вона робила замах на мертве тіло вождя більшови¬ків!

29
...Весна 1934 року була для кодимчан напруженою. Залякані голодом, вони поспішали на Суху балку, Поповий лан, в бригади, на овочеві плантації. Те ж саме робили у долині Білочі жителі Сербів, Писарівки, Грабового...
Побільшало техніки на полях. У районі в ту вес¬ну тракторами було зора¬но більше половини площі колгоспів. Коли у 1932 році перша у районі Абамеліківська МТС обслуго¬вувала 16 сіл району і вступила у посівну кампа¬нію із 20-ма тракторами «Інтернаціонал», а потім, в останні дні липня, отри¬мала ще 8 тракторів і це дало можливість обслужи¬ти останні 4 села, то у березні 1934 року техніч¬на оснащеність району зросла.
Зросла, бо у бе¬резні було створено ще одну МТС — Кодимську, про яку уже згадували. Станція мала на перших порах 6 колісних тракто¬рів, 6 молотарок, 6 зер¬нових сівалок. Менше, ніж через рік вона попов¬нилася ще 22 тракторами.
Зрозуміло, що потрібно було посилити підготовку масових агротехнічних кадрів, особливо трактори¬стів, рульових і бригади¬рів. Було вирішено питан¬ня про створення курсів механізаторів. Райпартком взяв під свій контроль їх функціонування. Робота курсів висвітлювалася на сторінках райгазети «Кол¬госпник Кодимщини», яка виходила 10 разів на мі¬сяць.
На 1 жовтня 1934 року в колгоспах району було 8174 дворів (сімейних і одиноких), а працювало в колективних господарствах 14637 працездатних кол¬госпників. В той же час одноосібними залишилися 2487 господарів. Вибули, або було виключено з колгоспів на цю ж дату (за два роки) 287 госпо¬дарств, яким у «соціалі¬стичному оточенні» було нелегко: одноосібники обкладалися великими по¬датками, тоді як колгосп¬ники мали податкові пі¬льги.
Наявність у районі двох державних МТС посили¬ло технічне оснащення колгоспів району. МТС були засобом економічно¬го контролю за виробни¬чою діяльністю примусо¬во створюваних колгоспів, подібно до того, як наяв¬ність партійно-комсомоль¬ської мережі, комнезамів, ДПУ і міліції була засо¬бом політичного контролю.
З квітня 1934 року по 1935 рік колишній коман¬дир полку Герліманов Фе¬дір Федорович був нача¬льником політвідділу Абамеліківської МТС, а з 1935 року — Кодимської. Певне, «політграмоту» ме¬ханізаторам району давав добрячу, бо вже у зловіс¬ному 1937 році став сек¬ретарем РК Кодимського райкому партії. Швидко «ріс»: після 1940 працю¬вав в обкомі Компартії Молдавії секретарем по пропаганді. По завершен¬ню Вітчизняної війни — у Раді Міністрів Молдавії. Помер влітку 1969 року...
З певним полегшенням завершували 1934 рік жи¬телі району. Вже не хо¬дили по хатах активісти (в народі казали: «катисти»), вже не все зникало з колгоспних комор «под метелку», вже трудодень набував значущості.
Про це свідчить відо¬мість сільгоспвідділу обкому КП(б)У «Про розподілення прибутку по колгоспах МАРСР за 1934 рік (за станом на 29 гру¬дня 1934 року).
Незвичним було те, що розподілення на дане чи¬сло вже було проведено у всіх 47 колгоспах (на початку року було 48 кол¬госпів).
Отже, «оплата трудодня по колхозах составляла: а) хлебом: до 1 кг — 5 колхозов, до 2 кг — 11, до 3 кг — 12, до 4 кг — 9, до 5 кг — 6, свыше 5 кг — нет; б) деньгами: до 50 коп. – 42 колхоза, до 1 рубля – 2, до 2-х — 0, до 3-х – 0, до 4-х — 1 колхоз, свыше 4-х рублей — нет».
Де «по грошах» звіту¬ючі «загубили» два колгос¬пи, невідомо.
Пом'якшення влади по відношенню до свого наро¬ду у цей час визначалося і тим, що у тому ж, 1934 році, СРСР вступив до Ліги націй, взявши на себе відповідні зобов'язання щодо прав людини.
Ще у попередньому страхітливому 1933 році США майже демонстра¬тивно визнали СРСР, хо¬ча знали про голодомор. Вбивство 1 грудня 1934 року С.М.Кірова, одна¬че, показало, що репресив¬ний зуд у влади не пропав: пошуки ворогів продовжу¬валися.
Все більше про висилки та арешти чули кодимчани і жителі сіл ра¬йону. Це нервувало людей, хоча жити ставало легше. Водночас лякали репресії. Політика «кнута та пряника» в передвоєн¬ний час особливо відчува¬лася. Організовувалися у колгоспах району дитячі садки, перші піонерські та¬бори, а десь там — кон¬центраційні табори, посе¬лення, які чимало жите¬лів Кодими і району поба¬чать вочевидь.

30
У лютому 1935 року у Москві відбувся II Всесо¬юзний з'їзд колгоспників-ударників. Молдавію (а Кодимський район тоді входив в її автономію) в числі 6-ти кращих колгосп¬ників-ударників від Кодимського району пред¬ставляла бригадир польо¬вої бригади колгоспу «За¬повіти Леніна» М.П.Козубська.
У зв'язку з цим була постанова Молдавського обкому КП(б)У про прове¬дення звітів делегатів цього з'їзду по всіх райо¬нах. Про з'їзд розповідав жителям району делегат Філіпов, делегат Рибни¬цького району. Із своїми звітами про з'їзд він побу¬вав у колгоспах Рибниць¬кого, Каменського і Кодимського районів.
Основна думка, яку він проводив у своїх виступах, зводилась до популяризації Колгоспного руху, досвіду колгоспників-ударників. А тим часом у місцевої районної влади була одна мета: завершувати колек¬тивізацію у Кодимському районі.
Відсоток колективізації в ці роки постійно зміню¬вався. Було це тому, що колгоспи то наростали, то зменшувалися у кількісно¬му відношенні.
Вже згадувалось про те, що у березні 1932 року рівень колективізації досяг 91-го відсотка. Проте в період голодомору він знову зменшився. Та в на¬ступні роки знов став на¬ростати. І був таким: у січні 1935 — 81,3, у січ¬ні 1936 — 97,1, а першого липня 1936 року — 98,7. У 1936 році в районі зно¬ву стало 49 колгоспів. Проте ще всередині бере¬зня 1935 року уже звуча¬ла переможна реляція: по району колективізація за¬вершена! Підтвердженням цьому є запис наради Молдавсь¬кого обкому з секретарями районних партійних комі¬тетів по телефону 15 бере¬зня 1935 року. Інформа¬цію подав з району якийсь Лукашук (певне, що один із секретарів райкому).
В ній зазначалося (по¬даємо мовою партійного «інформатора»): «...В районе в отдельных селах осталось не больше 10—12 хозяйств единоличников. Старики, безе-мельные, которых трудно коллектизировать, например: с. Писаревка. Осталось 9 хозяйств, из них вчера вступи¬ло 3, всякими способами отказываются 6. Прикреплены для про¬ведення коллективизации Постовой — директор завода, Михальский — учи¬тель. с. Серби. На 13.III. ос¬талось 13 хозяйств. Прикрепленный тов. Шахура — зам. зав. райзо по животноводству. с.Грабово. На 13. III — 6 единоличных хозяйств. Из них 5 вдов. Одна после все же отказывается. Ховрунченко — начальник милиции. с.Тымково. Осталось 12. Прикреплен Дюков — райвнутторг. С каждым индивидуально работаем. В ре¬зультате 3 подали в колхоз. с.Лабушное. Осталось 9. Единоличники категорически отказываются всту¬пать. с. Будеи. Осталось 10 единоличных хозяйств. Бо¬родавка — секртарь РИКа. Остальные имеют ко¬ней, готовы к севу. Отка¬зываются вступать. Кодыма. На 13.III ос¬талось 21. Зав. райзо Бучацкий. Думаем вступят, если в колхозе будут семена. Всего по району на 11 марта осталось 111 едино¬личных хозяйств».
Трохи більше, ніж че¬рез рік (на 1 липня 1936 року) всього в районі було 9678 господарств, з них одноосібних — 123, а по¬казник колективізації досяг 98,7 відсотка.
Не секрет, що ховалося у житті колгоспників за цими цифрами: і поламані долі, і розбиті сім'ї, і вмерла надія мати одноосібні господарства. Вод¬ночас вони свідчили і про те, що колективна форма ведення (хоча в основі своїй і насильницька) гос¬подарства партією і державою з трагедією і трі¬умфом втілювалася в жит¬тя.
Як би там не було, і кодимчанам у «Комунарі», і жителям району у його селах необхідно було зви¬кати і до колгоспів, і жи¬ти якось треба було, чи, вірніше — виживати.
Друга половина 30-х років і за наведеними архівними ма¬теріалами, і за свідчення¬ми очевидців показує життя у Кодимі і у райо¬ні, яке було характерним для всієї України.
Успіхи у розбудові кол¬госпного ладу і наростан¬ня репресивної хвилі у районі, звичайно, можна підтверджувати лише кон¬кретними прикладами, фа¬ктами.
Все це сприймається у 90-ті роки не усіма од¬наково. І це можна зрозу¬міти: одні тоді «щасливи¬лися» колгоспами, іншим не забувається відлуння репресій, третім...
Колгоспи району, як і вся Молдавська автоно¬мія, поволі, з року у рік підвищували врожайність зернових та інших куль¬тур. Площа під ними збі¬льшилася і збільшувала¬ся за рахунок «бесхозяйственных дворов», влас¬ники яких вимерли в го¬лодомор або були вислані з Кодимщини за межі Ук¬раїни як «вороги народу».
Підвищенню врожайно¬сті сприяло і те, що в ра¬йоні все більше і більше зростав загін механізато¬рів і у якійсь мірі куль¬тура землеробства. Але сапа, коса, серп (особливо на бурякових плантаціях) ще добре «родили» мозолі на руках колгоспника.
Щодо врожайності зер¬нових, то вона була та¬кою: 1934р. - 7,8 цнт., 1935р. - 11,3, 1936р. - 12,4, 1937р. - 13,2. Підвищилась врожайність і цукрового буряка: 1934р. - 85,6, 1935р. - 129,9, 1936р. - 249,4, 1937р.- 255.6.
Кодимський район у 1936 році добився врожайності цукрового буря¬ка з гектара — 249, 4 центнера, Молдавія — 252,2 цнт.
В наступні десятиріччя (крім років війни), до ре¬чі, ще буде якась і ста¬більність, і зростання врожай¬ності цих культур, чого не скажеш про нинішні 90-ті роки. У 1995 році, наприклад, середня вро¬жайність цукрового буря¬ка по району була мало не на рівні 1935 року — 153 цнт з гектара. І «про¬грес» КСП району у 1995 році добре «засвідчили» у Крутих (накопали у залі¬ку) по... 14 центнерів цу¬крової сировини. У Гра¬бовому — 49 цнт., у Баштанковому — 56, у Малій Слобідці — 80 цнт. з ге¬ктара. Правда, у 1995 році, у порівнянні з кінцем 30-х, вдвічі зросла у ра¬йоні врожайність зерно¬вих — 25.6 цнт. з гекта¬ра...
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Сергей Чернецкий
Admin
avatar

Мужчина
Количество сообщений : 1615
Возраст : 55
Географическое положение : город Южный
Работа/Хобби : инженер/ литератор
Дата регистрации : 2007-12-05

СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   Ср 08 Апр 2009, 13:26

31

Певні позитивні зрушення у піднесенні розвитку господарства у районі, звичайно, не відбувалося само собою у непростий передвоєнний період. Їм сприяло все зростаюче ідеологічне забезпечення, розвиток культури у районі. Щодо останньої, то вона розпочалася одразу після закінчення грома¬дянської війни. Йшов процес українізації культури як у місті, так і у селах району (як, звичайно, і по всій Україні). Проходив він на державному, на партійному рівні. Вже у 1925 році Одеса (свідченням тому є неодноразові публікації у «Чорноморській комуні») без особливого супротиву і галасу (як це відбувається у теперішні 90-ті роки) заговорила українською мовою. І не тільки на «Привозі», а і у високих партійних кабінетах.

Така ж картина (можливо, у меншій мірі) відбувалася у Кодимі та районні. Не обмежувались в правах і національні меншини. Діяли у районі молдавські школи, єврейська меншина мала у Кодимі свою школу, дві синагоги. Діяв польський костел. Та з кінця 20-х років почався наступ на українізацію, який став розгортатися у повну міру. По Україні почалися арешти вигаданої підпільної організації Спілки визволенння України. Ще на почат¬ку 20-х у Шершенцях заарештували членів групи «За вільну Україну». Шукали ворогів і на Кодимщині. Заради правди, треба писати і про те, що ще у 1929 році українські партійні і радянські організації не квапилися навіть у пошуках куркулів. 9 жовтня 1929 року газета «Правда» писала, що на Київщині в уже згадуваній нами Кагарлицькій окрузі «всі керівники аж до секретаря окружкому партії схвалювали куркульську лінію, мовляв, ми не маємо куркулів, ми маємо лише селян». Чи не тому ж і кодимські райпарткерівники одержали прочухана від тієї ж «Правди» через два роки потому, бо вели «не ту линию» — правоопортуністичну?

Становлення соціалістичної культури у Кодимі і районі, звичайно, відбувалося під пильним зором райкому партії, райкому комсомолу, профспілок. Якими були вони? У 1932 році Кодимська партійна організація нараховувала у своїх рядах 392 чоловіка, з них кандидатів — 216. «Преобладает кандидатский состав» — говорилося у звітному матеріалі райкому. Жінок-комуністів — 41, комсомольців — 31.
Переважна більшість по партстану від 1 до З років була «зеленою» — 86, від З до 5 — 38, від 5 до 10 — 43, від 9 до 15—14 чоловік.
За соціальним складом: колгоспників — 193, робітників — 139, батраків — 48, службовців — 12, кустарів — 0.
За національним складом: українців — 249, євреїв — 51, молдованів - 48, росіян —33, інших національностей — 11.
У звіті райком партії самокритично визнавав: «Надо больше молдован, рабочих, батраков и женщин».
Профспілки. На 1 черв¬ня 1932 року в районі було працюючих 2117 чоловік, з них членів спілки — 1562 чоловіки, в тім числі жінок — 230.
В районі було 49 комсомольських осередків, а комсомольців — 801 чоловік. До обміну білетів було 1116 чоловік (під час обміну 315 виїхали). Цікаво, чи ж всі по своїй волі? У даному звіті підкреслювалося, зокрема, те що «Писаревская ячейка добилась 100 % выхода молодежи на работу в колхозе».
В цей же період у районі було 79 піонерських загонів, а в них — 3913 піонерів. Чи ж не їх барабанним боєм мав глушитися у районі плач і стогін людей у наростаючому голодоморі? Привид Павлика Морозова ось-ось мав заблукати районом та вжахнувшись дітей-привидів, дітей-тіней того ж і наступного 33-го року, немов відлетів... У 1932 році весною піонерія району ще встигла зібрати 180 карбованців «на эскадрилию имени 10-летия ЮП», провести 28 суботників, 8 агітпідвід... Восени до цвинтарів потягнуться вже інші підводи…

Не забували і про партосвіту. В районі у ній працювало 14 початкових шкіл, 5 гуртків з охопленням комсомольців та комуністів — 382 і безпартійних — І 78 чоловік. Засвоюваність програм се¬ред отих 560 чоловік, як вона, здається, всі десяти¬ліття бувала: краща успі¬шність — 40, середня — 160, слабка — 360. Біду пояснювали поганими ви¬кладачами.
В районі на село пе¬редплачувалося по 20 га¬зет, крім «Колгоспника Кодимщини», тираж якої мав понад 3200 примірників.
У 1932 році в районі було 44 школи, з них семерічок 12, останні —4-х річні. Молдавсь¬ких шкіл — 9.
На літо цього ж року в районі нараховувалося 932 неписьменних. Всьо¬го учителів — 186 чоло¬вік, в тім числі жінок — 106. З вищою освітою — 146, з середньою — 35. Див¬ні серед них були дані по соціальному становищу: селян-бідняків — 100, ро¬бітників — 19, службов¬ців — 17, духівництва — 12, середняків — 18, кол¬госпників — 13, куста¬рів — 7.
По національності: ук¬раїнців —143, молдованів — 28, євреїв — 15. Ро¬сіян, як бачимо, не було.
Переважна більшість працівників освіти була безпартійна (комуністів-учителів — 9, а комсомо¬льців — 33). Але це не рятувало їх від того, що їм запрограмовували ро¬бити партійні органи: «Как правило, учительство принимает участие в проводимых мероприятиях в селе, за исключением отдельных учителей...» — інформував райком партії свою вищу інстанцію у той рік. А коли ж воно, оте бідне та затуркане учительство, не приймало «участия»! Хіба що тепер, у незалежній Україні, коли нарешті здихалося всіх отих ідеологічних мало не прізвиськ — «агітатор», «лектор», «пропагандист», «інформатор».
Розумію, що втомив чи¬тача цифрами. Але без них теж не можна: вони проясняють, що і хто робили ідеологічне забезпечення рішень влади і партії в Кодимі і в райо¬ні, як підготовлялися кад¬ри, які «вирішували все».
Наведемо кілька прикла¬дів, як у другій половині 30-х років працювали «шкраби», культпраців¬ники, як проходила куль¬турна революція на селі і як йшов наступ на укра¬їнізацію суспільного жит¬тя.

32
Та цей наступ по суті розпочався ще в період «триумфального шествия» Жовтня. В середині 20-х років ОДПУ направило в райони спеціальний цирку¬ляр, який зобов'язував ор¬гани виявляти усіх, хто ці¬кавився основною працею національного діяча, пер¬шого Президента України історика Михайла Грушевського «Історія України-Руси». Чи ж не так і їх попередники цікавилися ще у 60-ті роки попереднього сторіччя кодимським ксьондзем Целестином Пржецлавським, який цікавився книгами князя Гагаріна, і якого лише передчасна смерть «врятувала» від арешту.
У 1933 році Сталін одні¬єю телеграмою «прикрив» «українізацію» в Україні, немов повторивши Указ Сенату чвертьвікової (1908 року) давності про «шкід¬ливість» культурної і ос¬вітянської діяльності на Україні. От і виходило, що і при царизмі, і при «совєтах» Україна відчувала «ласку» влади. Та не тіль¬ки вона.
У 1932 році в Кодимському районі було 20 сіль¬рад, молдавських — 4, єврейських — 1. Райком партії звітував: «Работа в этих Советах проводится на родном языке. Но в ря¬де случаев имеет место частичным переход на русский язык...». І начебто піклу¬валася влада: «Особое внимание требуют молдавские Советы, где до сих пор еще не переведена работа на молдавский язык...». Не поспішала влада ним, як і українсь¬кою мовою, балакати. Во¬істину, як писав Кобзар: «Од молдованина до фіна на всіх язиках все мов¬чить!». Лише не на росій¬ській. Колесо русифікації, запущене, по суті, ще Указом Петра І про забо¬рону книгодрукування ук¬раїнською мовою, набирало обертів. І за кілька літ із уст новітніх манкуртів, що приїздили (як говори¬ли) з Адєси до батьків у Шершенці чи Стримбу, чу¬лося славнозвісне: «А мне по-руськи какось льокше!».
«Какось льокше» було працівникам райкому пар¬тії та райради: як правило пленуми та активи прохо¬дили «на великом русском». Цією ж мовою вели партійну і радянську до¬кументацію, звіти в Раднарком Молдавської АРСР та Молдавський обком КП(б)У. У зворотному напрямі так само тиражували російською постанови, роз¬порядження для радянсь¬кого і партійного керівни¬цтва Кодими. Все менше ставало молдавських сіль¬рад. І був уже у них не «частичный переход на русский язык», як і в уста¬новах Кодими.
Основний удар по укра¬їнізації у передвоєнний пе¬ріод нанесла у 1938 році сталінська постанова про обов'язкове вивчення ро¬сійської мови... Все рідше бували в районі Одеський український театр ім. Жовтневої революції (як, до речі, в Балті та Ананьєві). Артисти більше гастролю¬вали за межами Молдавії. Місцева влада (звичайно, за вказівками зверху) ста¬ла організовувати худож¬ню самодіяльність. Ство¬рювалися аматорські гур¬тки, хорові колективи, ду¬хові оркестри.
Після голо¬домору почастішали весіл¬ля в районі. У 1932 році було весіль: у Крутих — 7, Лисогірці — 2, Стримбі —6. А у 1934 — відповід¬но по цих селах — 13, 17 та 39. Правда, гучними гульбами весілля не сла¬вилися і випивали на них мало.
Надходила 10-а річниця створення Молдавської ав¬тономії. Активізувалася культурно-масова робота в Кодимі та селах району. 5 квітня 1934 року вийш¬ла спільна постанова Раднаркому Молдавії і обкому партії про будівництво у Кодимі (а також в Малаєштах, Кошниці, Гандрабурах, с. Слободзеї) кіно¬театру. В постанові вказу¬валося, що їх будівництво уряд буде фінансувати ли¬ше на 65 відсотків. Решта — за рахунок трудової участі населення. Поперед¬жали, щоб не допускали грошових поборів для цієї мети.
...Розвалили у Кодимі кілька селянських хат і поча¬ли (по нарядах) підводи із сіл району возити на вули¬цю Леніна цеглу із заводу і камінь з Грабового. Та будівництво через безгосподарність та непостійність місцевої влади зривалося. Кодимський район (як і Слободзейський) було у серпні 1935 року попереджено: винних не помилу¬ють. Закінчити роботи до 1 листопада 1935 року.
У цьому році лише у Кодимі була одна звукова кі¬ноустановка. Заспівав у цім же році хор на 45 чо¬ловік, а осінню в Кодимі відбулася районна олімпіа¬да самодіяльного мистецт¬ва. Водночас жителі райо¬ну обслуговувалися і ні¬мими картинками. У Шершенцях, Будеях, Тимковому було зроблено по 8 се¬ансів, які переглянуло по півтори тисячі глядачів у кожному селі.
Районні кінотеатри у Ко¬димі і Слободзеях працю¬вали по 24 дні на місяць. В них 10—12 разів на мі¬сяць показували кінофіль¬ми, а у селах району — і раз на місяць. Працювали у районі і так звані «культ-комбайни»: автомашиною возили шашки, шахи, аптечку, малокаліберну гвинтівку, кінострічки, книги. На «комбайні» пра¬цювали масовик, бібліоте¬кар, радист, кіномеханік, чергові перукарі та фото¬графи.
Не забували проводити політичну лінію партії в обох МТС району. В Кодимській (1935 р.) була бібліотека на 346 книг, в т. ч. 50 томів Леніна, ху¬дожньої — 80, решта — політична і технічна. Читачів — 32 механізатори, 1-2 рази вони дивили¬ся колективно в Кодимі кі¬но. «Читку газет проводит т. Токовенко...». В Абамеліківській МТС «в бригадах есть 4 балалайки. Все находится в порядке. Трактористы в свободное время играют на этих инструментах» (з доповідної в центр, серпень, 1935 р.).
...А у Києві позбирають бандуристів-кобзарів сивих, пострі¬ляють, а бандури поб'ють... Не біда: вся увага росій¬ській балалайці і нехай звучить десь в бригаді під Будеями «Светит месяц...».
І поряд з «балалаєчною кампанією» та хорами, які славили великого Сталіна, слід відзначити народжен¬ня у 1936 році танцюваль¬ного колективу «Арнаут», у складі якого виступали танцюристи з Шершенців, Плоті, Малої Слобідки (Слободзеїв), Тимкового, Петрівки. Успіхи на фес¬тивалях довели їх аж до сцени Всесоюзної вистав¬ки досягнень народного господарства у Москві. Та по поверненні у свої села скликали танцюристи сво¬їх родичів, щоб «догнати» норми на бурякових план¬таціях.
До речі, у 1993р. спадкоємцем довоєнного ансамблю став кодимський танцювальний колектив «Арнаут» під керівництвом Івана Яковича Латула, ба¬буся якого Одарка Володи¬мирівна була в довоєннім ансамблі. Нинішній ко¬лектив уже заслужив зван¬ня «народного», але бю¬рократи від культури і по нині (1996 р.) не у змозі «утрясти» відповідні доку¬менти на оформлення ото¬го звання...
Влітку 1936 року в Кодимі, Сербах, Загнітковім разом із оспівувачем со¬ціалізму відомим письмен¬ником Іваном Ле, побував Всеукраїнський „староста” - голова ВЦВК Григорій Іва¬нович Петровський, який ще був у пошані у партії. Через три роки він буде усунений від політичної і державної діяльності. А у 1936 році його ще вітали у районі і дарував Григорій Іванович одним грузовика, іншим — книги чи патефони, а за успіхи, які досяг район у промисловому і культурному розвитку посприяв тому, що у 1938 році Кодима стала сели¬щем міського типу.
В січні 1936 року Молдавський обком послав в райони, в тому числі і у Кодимський, культбригади. У Тимковому «посланные обкомом товарищи провели немалую работу...». Не без їх допомоги колгоспні збори «прийня¬ли» рішення про закриття церкви і влаштування в ній піонерського клубу. В Лабушному «была выпущена стенная газета, которая 6 месяцев не выходила». В Петрівці почали випус¬кати стінну газету, органі¬зували читання газет і ху¬дожньої літератури. «В настоящее время читают «Чапаева». В Крутих під час роботи бригади в кол¬госп вступило 10 одноосіб¬ників. В колгоспі ім. Молотова «проведена проверка облигаций займа (теж культробота!). Два колхозника по своим облигациям выиграли». В Будеях в кол¬госпі теж організували ре¬гулярне читання газет та книг. Створили «агрокружок из 45 пятисотниц... Из состава бригады дезертировал член партии тов. Матюшенко...».
Зріс у Кодимі попит на культтовари. В першому кварталі 1937 року Кодимський магазин «Книго-культорга» продав товарів на 42,9 тисячі карбован¬ців. Отже, культурна ре¬волюція в районі, хоч і не «триумфально»; але все ж проходила.
Краще запрацювали про¬мислові артілі у Кодимі — деревообробна «Лісоруб», швейна «Червона соломка», цегельники, повидловари. Кра¬щим стало харчове забез¬печення селища. У значній мірі це визначалося і тим, що воно було по суті при¬кордонним. Дністер відді¬ляв район від боярської Румунії. І район, і села до Дністра, входили у так званий «укрепрайон», штаб якого знаходився у двопо¬верховому будинку на ву¬лиці Леніна, біля якого тепер «нудьгує» райунівермаг.
В кінотеатрі, у селах району все більше «крутили» звукових кінострічок. Деякі досить час¬то, такі як «Трактористи», «Семеро сміливих», «Поезд идет на Восток» і, звичайно, «Чапаев». З ек¬рана співала Любов Орло¬ва про те, що вона «другой такой страны не знает», і кодимчанам хотілося у те вірити, вірити в нове жит¬тя, у нову культуру, у її розвиток.
У 1939 році уряд Молдавської автономії засвід¬чив її таким документом. Ось він: „УКАЗ Президиума Верховного Совета МАССР об увековечении памяти Т. Г. Шевченко в связи с 125-летием со дня его рождения.
В целях увековечивания памяти 125-летия со дня рождения великого украинского поэта-революционера Т. Г. Шевченко, присвоить имя Т. Г. Шевченко таким культурним заведе¬нням: …Кодымскому Дому социалистической культуры в поселке Кодыма Кодымского района. Председатель Президиу¬ма Верховного Совета Молдавской АССР Константинов, секретарь Вачул».

Кодима, 1994-1996рр.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://literary-studio.profiforum.ru
Спонсируемый контент




СообщениеТема: Re: Петро Надутик. "Дума про Кодиму"   

Вернуться к началу Перейти вниз
 
Петро Надутик. "Дума про Кодиму"
Предыдущая тема Следующая тема Вернуться к началу 
Страница 1 из 1
 Похожие темы
-
» любителям "Пепси" и "Колы". - САХАРОЗАМЕНИТЕЛИ
» "Дохтора вызывали ?" Лечимся сами, лечим семью...
» Тарт "Решетка" с шоколадным пудингом
» Пирожное "Картошка"
» Шорба "Лисан асфур". Суп с мелкими макаронами

Права доступа к этому форуму:Вы не можете отвечать на сообщения
Литературная студия Сергея Чернецкого :: Мемориальная галерея. Страницы памяти авторов. :: Поэт Петр Надутик-
Перейти: