Произведения Петра Надутика

.«Приходь в мої спогади, віче…»

Ти скажи-но, куди відлітає душа твоя, віче?
Де твоїх побратимів пропав у минувшині слід:
Бо і в новім столітті, в твої заглядатиму вічі,
Коли з нього в прожите пускатиму пам'ять в політ.
Не відходь ти від мене далеко у просторі й часі.
Відчуваю (хоч — в снах): ще не раз зустрічатися нам,
Бо у літі твоєму я світа побачив окрасу.
Про яку і онуці повідав своїй, і синам.
І з тобою я, віче, ще буду розмову тримати.
Хоч до брата я твого уже перейшов рубікон,
Але саме з тобою залишились батько і мати,
І незримий між нами якийсь простягнувся кордон.
Під хрестами і зорями в тебе і недруги, й друзі,
І твоя, віче, правда й неправда, і слава й хула,
І Майданика дим, і полин на чорнобильськім лузі,
І покара тиранам, й фальшивим титанам хвала.
Залишились з тобою визвольні Вкраїни змагання,
Штурм підводних глибин і людини на Місяці слід.
Час, як цілі народи лишала надія остання.
Що новітні Мойсеї врятують від крові і сліз.
Починав ти «Титани ком», кінчив не піднятим
«Курськом»,
А між ними - світ білий, в кривавицях мучив війни.
І не раз. І щоб твій побратим не пройшов таким
курсом,
Я прошу тебе, віче, приходь в мої спогади, сни.
Всім єством я благаю, молю: «Ти тривож мою душу
І живи в моїм слові, як душі минулих століть,
Щоб і в юному віці я клятву свою не порушив,
Що на захисті правди, людини, Вкраїни стоїть.

Озираюся з осені


Стрілися й одразу ж розминулись,

Та відчув, що стріча не з простих:

Десь її я бачив у минулім,

Як вона, й сам поглядом застиг

Лиш на мить, на соту долю часу

Двох чи трьох дарованих секунд,

Так і не второпавши одразу,

— Де ж я жінку бачив отаку,

Що мене немов пробила струмом

Карою забутого вогню?

Я ішов і так зненацька думав

Може, десь, як думалося... пню

Враз, як спалах: бачились в минулім

Духовий оркестр гуде в саду,

Юність... танці... парубоцькі гулі,

А її я бачу молоду.

Це ж тоді я нею милувався,

Це ж тоді згоряв в її очах

Карооких. Тільки ж не признався,

Що її я приязнь помічав...

А тепер ось стрілись й розминулись...

Поглядом зворушила до дна...

Озирнувся. Так, немов в минуле,

Бачу: оглянулася й вона.





***

Як тебе любить?


Засвітилось сонце лагідно до ниви —

Засіяла нива росами тому,

Усміхнувся юнці парубок красивий,

І розквітла юнка усміхом йому.

Шепотів до ниви тихо легінь-вітер,

І спадали з неї краплі росяні,

Говорив до юнки парубок привітно,

І вона ясніла, як і він яснів.

Напливала хмарка, наче в передгроззі,

І боялась нива сонце загубить,

Щось казав дівчині парубок в тривозі,

А вона питала: "Як тебе любить?" —

Ти люби, як сонце лагідне, цю ниву,

І голуб, як вітер, у весняні дні,

І тоді не буду я питать ревниво,

Чи будеш в любові вірна ти чи ні?

Хмарка відпливала, сонце знов сіяло,

І раділа нива в світлі і теплі.

Молода дівчина з парубком стояла

І в душі шукала найтепліших слів.





Я так люблю...


Я так люблю, як ти зі мною поряд,

Коли дивлюсь в глибінь твоїх очей,

Й мені святу дарує душу погляд,

Яка не спопелить, не обпече,

А обігріє, ласкою зголубить,

І не обмане, і не підведе,

І я у щасті, що так світло любить

Мене ця жінка, як ніхто ніде.

І я молюсь, як ти зі мною поряд,

Щоб мою душу ти відчула теж,

Коли я свій тобі дарую погляд,

І віриш ти — вона не підведе.



Близька далечінь...


А я її, як Данте Беатріче,

на відстані затаєно любив...

В. Базилевський


Ти була й далечінню для мене близькою,

Не лякав мене простір, що падав між нас,

Бо я знав, що лихого тобі я не скоїв,

Та не відав, що може змінитися час,

І до мене ти вже не вернешся лелекою,

Розростеться в Галактику далеч між нас,

Й ти залишишся близькістю дуже

далекою,

Мов зоря, на яку я зорію весь час.





А їй ніколи не здолати втому...


" Переболит скорбящая душа..."

А. Фет


Переболить в кривавих ранах тіло,

А прийде смерть — розвіється у прах,

А от душа коли вже заніміла,

Буде в скорботі на усіх вітрах

На цьому світі і на світі тому,

Як сиротина, як мале дитя,

І їй ніколи не здолати втому,

Аби згадати радощі життя,

Сміятись сонцю лагідному з тілом,

Замліти у цілунку вогнянім,

Відчути серце, що так стукотіло,

Коли вона ховалася у нім...

НАПЕРЕДОДНІ
За хвилю — злет. Нечуваний, незнаний,
В Галактиці небачений світах,
І зовсім ще не відають земляни,
Що зоряний їх час уже віта,
До нього йшли крізь морок мракобісся
Мислителі, поети, сіячі.
Їх не лякала засторога «Бійся Всевишнього!
Не думайте! Мовчіть!».
Торжествувала істина довкола.
І гинуло неправе все і зле.
Бо в світ ішли Коперники Миколи,
І на своїм лишався Галілей.
Бо Правди дух народжував Ікарів,
Земне тяжіння не спиняло Мисль:
Вона летіла крізь брехню і хмари,
І утвердждалась з боєм між людьми.
Й чекала дня, коли, цей світ пізнавши,
У громі не небесних блискавиць
Її Творець, тяжіння подолавши,
Злетить в космічну моторошну вись.
І День прийшов! Не міг він не настати!
Світанок... Степ... Ракета... Космонавт...
Із ним готова вся Земля до старту,
Якого ще не бачила вона.
...Зворотний час... Космічний для Ікарів
Відчутно йде... Фізично наступа...
— «Поїхали!» — захоплено Гагарін
До людства і до Всесвіту гука.
Трива політ нечуваний, незнаний,
Небачений в небачених світах,
Та новий час відчули вже земляни,
Час зоряний, космічний час світань.
Він буде жити в сонця оксамиті,
Не спиниться він бомбою, хрестом,
Та не забуде людство тої миті,
Коли злітав гагарінський «Восток».
Коли уперше в зоряній безодні
Людини голос гордий пролунав.
І час настав, який напередодні
Іще не знала ні одна весна!

ОЦІНКА ДОЛІ
На порозі смерті і життя,
На останній хвилі, на прощання
Невідомі прийдуть хвилювання,
До яких не буде вороття.
Кожному по-різному вони
Підійдуть: поквапно чи поволі,
Звершеній дадуть оцінку долі,
Сповненій безвинності й вини.
Десь комусь при радощах життя
Думати про це немає часу,
Правдами й неправдами щоразу
Все своє наповнюють буття,
Відбирають в когось білий світ,
Іншому його не хочуть дати,
До людей стежок не хочуть знати,
Чесний у житті лишити слід;
Забувають, що настане день,
Ніч глуха, а може, світлий ранок,
Як прийдеться слово наостанок
На прощання прошептати десь.
Та таке, коли в останню мить
Будеш ти достойно догоряти,
Сам собі не станеш докоряти,
Що не так прожив межи людьми,
І на стику смерті і життя
Будуть думи чесні, не трагічні,
І тебе прийматимиме Вічність
Без досади з суєти буття.

ДО 60-РІЧЧЯ ГОЛОДОМОРУ НА УКРАЇНІ
Жахіття над Россю
«У с. Синицях; Богуславського району, що на Ки¬ївщині,
під час голодомору Варка Ївжич з'їла двох своїх дітей...»
(Біла книга. Правда про голод на Україні 1933 р.),
ж. «Дзвін», 12, 1990 р.

То не чаєчка-небога об дорогу б'ється,
Що маленьких чаєняток бачить не прийдеться.
Проклинає чумаченьків, що на Дін ходили,
І дрібненьких чаєняток в каші поварили, —
То у хаті, де голодна смерть запанувала.
Посивіла молодиця діток порубала.
Не шептала, не співала і не говорила,
А, немов тих чаєняток дрібних, поварила.
Вбивча тиша була в хаті, яка пам'ятала,
Як недавно молодиця в ній пісень співала,
Що у лузі при березі червона калина,
Що дівчина породила хорошого сина.
Чи оту, у котрій доньці матір не відвідать,
Не прийти до неї в гості, з нею пообідать...
Вийшла з хати стара мати і сіла під плотом.
Не сміялась Рось до неї своїм сріблом-злотом.
На щоці у молодиці сльоза висихала,
А вона у давній пісні просила-благала:
— Ой, уроди, Боже, жито і пшеницю.
Вроди людям гарний хлібець і пашницю.
Коноплі під стелю, а льон по коліна,
Щоб в людей голівка та й не боліла...
Лиш на хвильку невеличку мати пригадала,
Що вчинила вона в хаті — й гірко заридала...
Терен... терен біля хати кидав цвіт біленький.
Були в сина очі карі, в доньки голубенькі.
Ластівоньки по-під дахом щемно щебетали,
їй здавалось, донька з сином голос подавали.
Вітер віяв... Сонце гріло... Подвір'я — в безладді...
І ліниво ворушився прапор на сільраді,
Що на нього через річку жінка задивилась.
Раптом знову, мов проснулась, знов заголосила,
Заметалась по подвір'ї, наче відьма п'яна.
Бо бачився їй не прапор, а червона пляма.
Од дітей, нею убитих, кривава виднілась.
Од якої, їй здалося, й Рось почервоніла.
Зняла хвилю і погнала прямо на сільраду,
Гаснув прапор в очах жінки. В воду падав...
падав...

Пам'яті земляка льотчика-винищувача
Анатолія МАКСІНА.
Балада про пілота
Це було недалеко, у наших степах.
Це було, як погасли війни багряниці.
З піднебесся літак упадав, наче птах,
У якім затихали грози громовиці.
Ні, не збила, його у останнім бою
Хижих «юнкерсів» зграя жорстока, хрестата,
Не з розривів зенітних машину свою
Лейтенантик виводив тоді над рейхстагом.
Було небо над ним, як очей його синь,
Доброти й супокою, наповнене змістом,
Тільки падав літак од веселки-краси
На воскресле з руїн та із попелу місто.
О, миттєвості часу! — краса і трагізм.
Вас людині під силу спинити, одвічні, —
І Гастелло тоді ожива героїзм,
І Джаконди дарує нам усміх да Вінчі.-..
Розкажи нам, життя, як ти в силі отак
Від людини іти у стривоженій миті?
Ти вже знаєш про те, що не злине літак.
Що пілота й тобі уже) не захистити.
Тільки все — заклинило рулі висоти,
Лейтенантик свою не кидає кабіну,
А виводить... виводить літак за кости,
Поза школу, лікарню, до свого загину.
Ні для чого для нього тепер парашут,
Все, що зміг, він зробив у житті молодому.
Ой ти, звістко страшна, залишайся отут,
Не лети, не лети до батьківського дому.
До якого, на рідкість, щасливо з війни
Повернулись і батько, й брати сивочолі,
Хлопець заздрісно зиркав на їх ордени,
І схвильовані твори писав про них в школі..
А тепер він ось падав... І політ отой свій
Завершав з-під небес на схвильованій ноті...
Певен я, що про нього писатиме твір
В моїм класі хлопчина, як він, синьоокий...
Я не бачив його тут у наших степах,
І не знав, як з крилатої лави він вибув,
Мене жаль обійма, коли падає птах,
І тоді вечоровий я згадую вибух. .
І тоді я у довгій задумі стою,
І, здається, картину ясну уявляю:
Я за хлопця отого застиг у строю,
А як треба, то так, як і він, вибухаю.

Смійтесь на здоров’я
Хай жарт не вмирає,
хай світиться сміх
Передсмертна радість
До діда Гаврила
Наблизилась смерть
Шептав дід безсило:
— Мабуть... вже візьме.
Робився байдужим
Йому увесь світ.
Не бідкався дуже —
Писав заповіт.
Рідня в сумуванні,
Дід знав наперед:
За день чи за два дні
Десь Бог забере.
Дід просить нащадка:
— «Швидку» позовіть,
На смерть є догадка
В моїй голові.
Ось лікар приїхав
І діда пита:
— Яке, діду, лихо
Тут вас огорта!
Дід каже в знемозі
На тії слова:
— Ет, смерть на порозі
Ось вже зазива.
Та я не хвилююсь —
Прожив бо свій час,
Та маю питання
В зв'язку з цим до вас:
— Душа чи спочиє
Не зна я сповна.
Чи довго пожиє
Моя ще жона?
А лікар: — О, Боже,
До діда в одвіт,
— Та жінка ще зможе
Прожить десять літ...
Просяяв Гаврило
У хвилі отій:
— Ото пощастило
У іншім бутті.
Що в ньому прийдеться
Спочити як слід:
Без жінки аж десять
Пробуть вдасться літ.

Око за око
Чи карає то так небо!
Чи то правда, Федю,
Що забрав боже від тебе
Уже жінку третю!
– Правда, друже, свята
правда.
Та взяв я четверту,
Бо як боже бере раде.
Беру й я відверто.

Чужі набридли
Зустрілися два родичі.
Ось один питає:
— В тебе куриво водиться,
Бо в мене немає!
— Є куриво.
Розщедритись, —
Родич мовив, — звикли...
— То дай, свояк, закурити,
Бо чужі набридли.

БІЛЯ СВАЛЯВИ
З білим сяйвом снігових галявин,
Із лісами, гомоном води
Підійшли Карпати до Сваляви
І не захотіли далі йти.
З кожної своєї полонини
Поглядом озер своїх, річок
Задивились на красу долини —
І застигли, й далі – ні на крок.
Жаль їм стало і горбами вкрити,
І сховати мороком проваль
Тихі вечорові оксамити,
Що для них подарувала даль;
Жаль було посунуть верховини,
Латориці зупинити біг —
То ж долини стали вартовими,
І змилувалися собі.
Так, як я – і на красу свалянок,
На роздолля тихе спілих нив,
І на Голубине, на Поляну,
Про яких не раз потім наснив.

МОЛИТВА СОВІСТІ Й ЛЮБОВІ
Все починається з молитви:
Чиєсь зачаття, дощ з небес,
Комусь покара, успіх битви,
І боротьба, і щастя десь.
Приходить бажане з моління,
Добро з жагучих замовлянь,
І пригаса чиєсь боління,
І жар спада чиїхсь страждань.
Молитва лиху засторога,
Заслін — подвійності душі.
І тій людині допомога,
Якій всі люди не чужі.
Та з всіх молитв у кожній мові
Безкомпромісна і свята
Молитва совісті й любові
Над світом підлості зліта.
І хто в її не вжився слові –
Не подолає перепон
Любов забуде, зрадить совість –
Свій перший внутрішній закон.


Неждана
— Ой, госте, любої погоди
До тебе я все не приходив,
Не був біля хати твоєї,
А ти ось прийшла до моєї...
Неждана мені, ти неждана,
Не вірю, що ти це, кохана.
Що я в твої очі дивлюся,
В озерця, яких я боюся.
– Я знаю, що ти не приходив,
Та твій мене погляд проводив,
А в нім були ласка й кохання,
Не спала я з ним до світання.
Неждана тобі я, не ждана,
Твоя, все ж повір, я кохана,
Чого ж ти стоїш, на порозі,
Промерзнеш отак на морозі?
– Не знаю, в якому ти дусі,
Лиш бачу, що ти у кожусі,
Морозу ж я зовсім не чую,
На тебе дивлюся й дивуюсь:
Неждана мені, ти неждана,
Ледь, вірю, що ти це, кохана,
Що я в твої очі дивлюся,
В озерця, в яких утоплюся.
– Що ти не повіриш, я знала.
Тебе, мовчуна, покохала.
Та тільки ти все не приходив,
І як парубки, не проводив.
Неждана тобі я, неждана,
Твоя, все-ж повір, я кохана.
Чи кличеш в світлицю до хати,
Чи ж, може, тебе не кохати?
– Ой винен, що я не приходив,
Ночами тебе не проводив,
Не йшов я до хати твоєї,
Невже ж ти прийшла до моєї?
Неждана мені ти, неждана...
По-пі-рив: моя ти кохана,
Що я в твої очі дивлюся,
В озерця, яких не боюся.

ЦИГАНСЬКА ВАТРА
Димом геть прокопчені, смагляві,
Молоді циганки на виду
Ходять по риночку у Сваляві
І свою комерцію ведуть.
Ціни в них тут вищі за Говерлу,
І не за гадання на руці,
Хто з багатших – вам товар модерний
Пропонує. Майте гаманці.
В інших – інша на товари вартість,
Але теж позицій не здають,
І насіння смажене, і «Ватру»
Хто там зна, де взяту, продають.
Люд усякий розбирає вдячно,
Хоч яке те курево, прости...
І курортник тягне теж «троячку»,
Бо десь в Курську й того не знайти.
Гріє пальці ватра тютюнова,
Але душу — ні, не зігріва,
Як циганська, давня, таборова,
Їх дитинства ватра степова.
Пахла каша її теплим димом
І картопля, печена у ній,
Зогрівалась нею вся родина
У далекі кочівничі дні.
Сотні раз пускався табір в обрій
На ранковій зазивній порі,
Вогники згасали ватри добрі,
Як ховались зорі угорі.
Табору остання в Закарпаття
Ніч прийшла і зникла у туман.
Догоріло мандрівне багаття —
І родина розійшлась циган...
Десь в циганок пам'ять про жаринки
Не погасла, гаснуть не дають:
Як на інших, на Свалявськім ринку
Ходять вперто й «Ватру» продають
І на цих вже сердитись не варто,
Бо які вже з неї бариші,
Руки ця їм не зогріє «Ватра».
Спогад то про волю на душі.

Мамина мова
Можна зрадливо забути
В красені-місті про те,
Як черемшина цвіте,
Ластівка хоче майнути,
А над селом в дивних чарах
Котиться-гасне зоря,
Як після неї горять
Знову зірки у Стожарах;
Можна забути про воду
В маминім полі в жару,
Грушу при школі стару,
Гаю п'янку прохолоду;
Геть позабути левади,
Дивну барвистість весіль
Хліб, як-то кажуть, і сіль
Рідних і усміх троянди;
Родичів можна забути,
Навіть шляхи від села,
Ті, які зоря дала,
Щоб це життя осягнути.
Знати про добре й погане,
Вміти по совісті жить,
Світом людей дорожить,
Поки у нім не зів'янеш...
Тільки ж не можна забути
(Правда така не була)
Мову, що мати дала,
Жити й виходити в люди.
Як таке сталось між нами?
Досить балачку вести
Душі щоби зберегти.
Йдем на розмову до мами.
Йдімо ж бо, поки не пізно
Слово знов чути її,
Слово, в якім солов'ї
В зорях вишукують пісню,
Їдем в село на розмочу,
Доньок берім і синів
Слухати в галасі днів
Мамину мову.
З нею ми все пригадаєм,
З нею ми всі оживем,
З мамою пісню позвем:
– Ой там за гаєм...гаєм...

ЗГОРІЛА ХАТА
Згоріла хата. Згарище димить...
Здавалося, чого ще там жаліти:
Все в ній було
задавнене, століте,
А, бач, хвилює щось,
бентежить щось, щемить.
Он впалий сволок.
Він давно колись
Тримав колиску і мене, малого,
Гойдались вечори в ній малиново,
І зорі у вікні кудись неслись.
Були у хаті горе і плачі,
І радість в ній була —
То від народжень. Братів і сестер.
Картопляник кожен
Згадав і сонячні хлібини у печі...
Згоріла хата... Згарище димить..,
А серце, бач, бентежиться, щемить,

ЗАБІЛІЛИ СНІГИ, ЗАБІЛІЛИ...
Забіліли сніги, забіліли,
На душі світло, тепло обом:
Були білі сніги на весіллі,
Як ійшли ми веселим селом...
Шлях-дорога стелилася біло.
Ми щасливі були й молоді,
Із відерцем хлоп'я перебігло.
Перелляло дорогу тоді.
Ой літа, ви ж куди полетіли?
До обох — хоч гнівись, не гнівись —
Не прилинете у заметілі.
Тільки знов забіліють сніги.
Забіліли сніги, забіліли,
На душі світло-щемко обом:
На подвір'я до нас йде весілля,
Зять білявий, що був хлопчаком.


РОЗЛЮБИ
Знаю я, що тобі до вподоби
Погляд мій і усмішка моя,
Але що тут, ну що ж ти поробиш –
В мене інший є в інших краях.
Плине хвиля до берега, грає,
Вірна чайка над нею зліта,
Бачу я, як ти серцем згоряєш,
Тільки ж я серце інше віта.
Йому світить маяк мій у далеч.
Йому сняться Одеса і я,
А твоє, ой, кохання невдале.
І вина в цім, пробач, не моя.
Я прошу, не губи більше часу,
Попід вікна мої не ходи,
Не носи мені квіти щоразу,
Розлюби, ой, мене розлюби.
Ти нічим мене не приворожиш,
Не приходь — я повік не твоя,
І нічого вже тут не поробиш —
Інший є в мене в інших краях.
Йому світить маяк мій у далеч,
Йому сняться Одеса і я,
А твоє, ой, кохання невдале,
І вина в цім, пробач, не мої,

ТВОЇ УСТА
Я твої поцілую уста,
Які кличуть так звабно й червоно.
Хай бажання й тобі нароста
І мені цілувати, мадонно.
Нам не треба далеких доріг
І зрадливих відряджень не треба.
Поцілуй при ранковій зорі —
Цілий день буду думать про тебе.
Пам'ятатиму я про твій стан,
І про теє, як ти мене любиш,
Твої бачити буду уста,
А не просто лиш губи.

Слово
Топтати ряст мені не вічно,
Не перестріти всіх світань,
Спокійно (хтозна?) чи трагічно
Мої вгомоняться літа.
Затихне серце, змовкне, стане,
Погасне весь мій білий світ,
І слово боляче останнє
Завершить звіт чи заповіт.
Всім перетворюсь в інший стан я,
Лиш слово, думаю про те,
Хай перейде в народну пам'ять,
В мою Вкраїну перейде

Згадка
Мені здалося: ти покликала —
Оглянувся — та ні душі...
В саду лиш осінь листом сипала,
Дрімали збоку комиші.
Було про тебе слово згадане,
І, бач, привиділось: ти тут,
І одійшла, як літо бабине,
Яке й тобі не повернуть.
Долину срібну ледь морозило —
Твої згадав чомусь листи.
Сміялось плесом мені озеро.
А, може, то сміялась ти...


ДОКІР
Так сподівався
Я на друга,
А друг підвів,
Заполонила серце туга:
– Не відповів...
Не надіслав листа-поради,
Сам не прибув...
І я його шукати вади
Не позабув.
Згадав обіцянки маленькі
Його тоді
І друга брав, як у
Обценьки,
В своїй біді.
Та вийшов я
Тоді з омани,
З усіх химер —
Прийшла, як докір,
Телеграма:
– Ваш друг помер...

Одинока хата
Сиротили хату у війну:
Дід — на фронт, бабуся — до Сибіру…
А тепер, в чорнобильську весну,
Вже й батьки лишають хату білу...
Хато наша, хатонько, на плач
Крізь свої закриті очі-вікна,
Твого не забудемо тепла
І біду пекельну злого квітня.
Як зійшла твоя звізда Полин,
Нам дорога випала нелегка,
Так душа у кожного болить,
Бо з тобою, хато лиш лелека.
Збудували нам просторий дім,
Люди стріли щирі й непогані,
Тільки смак тут інший у воді
І лелека не ступа на ґанок.
А дідусь з бабусею назад
В болях дум надумали вертати,
Хато біла, кожна їх сльоза
Тужить: хочу в тобі помирати.

Чуєш, брате
(Братові)
Дні жовтневі дібров не вигріють,
Не дарують бджолині рої,
Бачиш, брате, летять до вирію
Гуси-лебеді знов твої.
Позбирали всі дні, мов неводом,
Не дали ні одному втекти,
І до віку тепер полудневого
Боже дав — і дожив, брате, ти.
На крилятах у стихлому лепеті
Піввіковий сховався рік,
Білі-білі відгукали лебеді
Тобі пісню свою угорі.
І коли у минуле поглянеш ти,
Пригадаєш наш хліб та сіль.
Як долоні пекли картопляники,
В мисці суп як ділили навпіл...
Не забув? Тож нехай щастя визріють
В новім полудні віку дні.
Чуєш, брате, вертаються з вирію
Білі лебеді... Весняні.

Болгарії
Земле, земле, ти давно вже сива
В задунайськім тут була б краю...
Бачу я: дівойка йде красива,
В ній тебе, Болгаріє, взнаю.
Знала все: і кров ти, і пожежі,
І ярмо султанське сотні літ,
В сіроміцькій все пройшла одежі,
Та злетіла в сонячний політ.
Бачиш ти, як жито половіє,
Молодіють гори з краю в край.
І шепоче Вітоша Софії:
– Про щасливу долю заспівай!
Про оте, що ти не будеш сива,
Що твоїм трояндам квітувать,
Що дівойка знов іде красива
Драгих побратимів зустрічать.

Миколі Палієнку
Ген, від мого зеленого гаю,
По низині, долині-лугу
Руку-Кодиму простягаю
До твоєї правиці-Бугу.
Де село твоє з нього виходить.
Де колиска була твоя з дроту,
Там сьогодні твій день верховодить,
Сіє іней на скроні потроху.
Давніх друзів ти просиш до столу,
І вино є, і пісня у хаті,
І читаєш ти вірші, Миколо,
Загоряєшся їхнім багаттям,
Палієнко — то слово пожежа,
Не палій, та скажу і про те я:
Ти палай в поетичній одежі,
В ній, як спадок, вогонь Прометея
Доглядай, бережи його пломінь,
Йди і далі з Титаном чи Богом,
Щоб від слова був даний відгомін
І було воно в серці надовго.

До людей
За все, що я зроблю,
Найбільш боюсь огуди,
І вдарю по натрудженій руці
Від всіх отих, які уже не люди,
А злі людці.
Тоді хай біль, нехай у серці рана,
І гнів, і жаль,
Що б'ють у всі кінці...
Я буду йти крізь ніч,
Щоб стріти ранок,
Де будуть люди, а не людці.

Ще перед тим…
Раз Івась вередував
І скаржився мамі:
Комірця Гнат відірвав
Ще й побив, поганий.
Мати ж скрушно до синка
Мовила: «Козаче,
Що, злякався ти Гнатка?
Дати було здачі».
«Я йому ще перед тим
Надавав, — син каже, —
Що й сорочку мамі Гнат,
Певне, не покаже...».

Втеча з табору
(Балада про вартового)
Присвячую пам'яті земляка, політв'язня гітлерівських і сталінських таборів Лебзяка Олександра.

Він батька стрів негадано, неждано,
Коли барак четвертий вартував.
Конала ніч, туманний повз світанок,
Берізки тундри вітер катував.
Він двадцять літ не чув про батька правди,
Її сказати мати не могла,
Шептальників не слухала поради
І сину батька прізвище дала.
Доля звела, одного з чорним чубом,
І того, у якого сивина,
І їм у таборі здавалося це чудом.
«Ех, батьку, батьку, в чім твоя вина?..»
І з того часу став сумним хлопчина,
Похмурим, мов сама полярна ніч.
«За що таку несправедливість чинять
Для цих, які безвинні, ясна річ?..»
Світанок брів, пробило десь на п'яту,
Син у бараці двері одчинив,
Як домовлялись... Тихо мовив: «Тату...»
І батько за бараком зник.
Коли уранці вдарили тривогу,
І в тундрі сонце встало геть із мли,
То охоронці свого вартового
Біля бараку також не знайшли.
Бо син, який вже знав про батька правду,
Тікав із ним до сонця крізь туман,
Чіплявся за лишайник, з батьком падав,
Аж поки їх не стрінув океан.
Та за спиною вже була погоня,
Вівчарки чайок підіймали ввись,
Був бій за те, щоб їх вернути в зону,
Був бій за те, щоб жити між живих.
Між валунів упав там батько сивий,
І сина куля теж тоді знайшла.
Син шепотів до матері: «Спасибі...
За те, що батька прізвище дала».

Весільна яхта
Розігралася буря на морі,
А тривога — в серцях у поморів,
Бо минула година п'ята,
Як пропала весільна яхта.
Десь гасає вона з молодою,
У двобої вона із водою.
З моря чайок стривожені крики —
Аж сюди, де столи накриті.
Почалось так невдало весілля,
Тож які тут вже танці, похмілля,
Походжа молодий сумовитий,
І фокстроти не грають музики.
Але що це... З дерев хлоп'ята:
– З моря яхта! Несеться яхта!
Справді, справді: сміється вітрило —
Поєднає він пару щасливо. .
Видно... видно — над водами плеса
В білім платті летить Олеся.
І рукою лебедонька маше,
А музики схопились — і маршем!
Аж луною озвалися скелі,
Ллє вино старий боцман у келих,
І до юнки, що сльози ховала:
От любов! Через бурі прорвалась!
Стала яхта... Зійшла молодая:
Здрастуй, Йванку. І все ж припливла я.
Гості, звичай забувши, дзвінко,
Ще не пивши, гукнули: «Гірко!».

Прапор над міськрадою
Підіймаю прапор над міськрадою,
Ейфорія не бере в полон,
Я ж бо знаю: не усіх порадую,
Впевнений: нікому не на зло.
Он, навпроти, бачу радих, збуджених,
На зупинках — голови на стяг...
Скільки там байдужих, нерозбуджених?
Час прозріння не для всіх настав.
Підіймаю над всіма, над площею,
Над буттям, розрізненим таким:
Декому, напевне, надто спрощеним,
А комусь безжалісним й бридким.
Унизу тополі щільно туляться,
Клен до клена дружньо припада,
І тече людським потоком вулиця,
І вона, напевне, пригада, —
Як колись стелилась коням кованим,
Що її прогонили біду,
І гриміло над шосе брукованим:
«Яром, долиною козаки ідуть...».
А тепер ось стягом подивована,
Спомином наповниться сповна,
Як з такими вже була корогвами
Сонячними й синіми вона...
Вітер віє... Прапор розполощує,
Іншим став будинок попід ним,
І говорить вулиця із площею
Голосом надії і весни.

Не остуди
Як призабуваєш про совість і честь,
Ламаєшся з болем в зрадливу хвилину,
Та все ж відчуваєш, як сором пече,
То ще не згубив ти у собі людину.
Той сором, як свічечка в буряну ніч,
Хоч квола, та може іще розпалати,
Як знову зійшлись ви обох віч-на-віч,
То те є надія, що ще не пропав ти.
Що ти ще у змозі піти від біди:
Прокинеться совість, як світ після ночі,
Лиш сором, лиш сором ти не остуди,
І в тобі людина ожити захоче.

Ти зажди
Попрощаюся із світом
В час який — не знать мені:
Чи як буде він із світом
Барвінковим на весні?
Може в дні, коли по груди
Колос житній підросте,
І за мене співи людям
Вже співатимете степ?
Чи тоді, коли у ноги
Впаде яблуко мені,
Всі закінчаться дороги,
Стихнуть всі мої пісні?
Може, станеться це в зиму?
Ет, та що ж це: ще не зляг...
Маю віз. Його везтиму.
Ти зажди, Чумацький шлях.

Твоя краса
Травневий дощ пролопотів,
І перед садом опинився,
А я дізнатися хотів,
Чого він справді зупинився?
Чи здивував рожевий сад,
Краса його, яка буяла?
Та ж ні. Мабуть, не та краса,
Бо перед нею ти стояла.

Степанівні, яка з Росії...
Десь на орловських рисаках
Зима помчала по Росії.
Нехай вона й тобі навіє
І сніг. А пісню — на уста.
Щоб ти згадала тут, у нас,
Усе від альфи до омеги,
Про край беріз, про «белы снеги»,
Про все, чим жила ти сповна.
Щоб не в зажурі ти цей день
Знов провела у даль-таїну,
Твоя щоб пісня на Вкраїну
Не згасла між її пісень.

Як встане степ...
Не відмовляймо в праві жити
Діброві, річці, джерелу,
Які нас учать так тужити,
Що нам не витримать розлук.
І не влаштовує спочинок,
І заспокійливі листи,
Як встане степ перед очима
І листом гай зашелестить.

Передчасні смерті
Інфаркти не приходять випадково,
Їх не дарують пекло й небеса.
Бува й одне необережне слово —
І вже біда над кимось нависа.
Коли ж бо слів їдючих, наче змії,
Проллється злива і оточення візьме,
На жаль, не кожен звестися зуміє
І передчасну настрахає смерть.
На жаль, не всяк в нерівному двобої,
Погрози, наклепи відводить, як бійці,
І в'яне квіткою від напасті такої,
Не вчує силу в серці і в руці.
Людина загасає, наче ватра,
Що під дощем не може палахтіть,
І не напишуть: «вмерла від інфаркту»,
Яка в цім правда, вже самі судіть.
Раптово в днях відходять люди,
Та зостаються у житті людці,
Їх совість не тривожить і не будить,
І сором не пала в них на лиці.
Хоч дехто вчить: про це писать
не варто:
Навіщо нарікати на судьбу...
І знов хтось згас. Не пишуть:
від інфаркту,
Бо той інфаркт не випадковим був.

НЕ ПРОСПИ
Пробудилася врешті і очі відкрила,
Обдивилась навколо з вершини віків.
Україно моя, підійми-но вітрила,
Як на чайках здіймала колись козаків.
Глянь у небо своє.
Плине хмара похмура,
Ген за обрій тіка — і світлішає вись.
Наслухайся. Ти чуєш — заграла бандура,
Загриміла вона, як гриміла колись.
Дід Дніпро закипів.
Трощить греблі-пороги,
Підійме у водоймищах хвилю до дна.
Чорнобрива, твоєї він жде допомоги,
І вона йому, вірую, буде дана.
Підіймайся з колін.
Йде з землі тобі сила.
Більш не маєш ти права приспати себе.
Стань у колі народів струнка і красива.
Жито й небо, мов стягом, вітають тебе.
Я на тебе, ожилу, до болю надіюсь,
Я до тебе спішу, побратимів веду.
Ми гуртом все пройдем, переборем завію,
Будь-яку на шляху подолаєм біду.
Доля нині тобі, кароокій і добрій,
Свою ласку дарує. Дивись — не проглянь,
Бо коли тобі ширшає, близиться обрій,
То його наближати потрібно щодня.

В НАС КРОВ ОДНА...
Нас кров єдна не та, що тече в жилах,
А та одна, яка з них витіка.
Душа бадьорить та, яка ожила.
Гнітить, яка із тіла утіка.
Ми родичі по бідах і нестатках,
Ми кровні всі на різних берегах,
У Вільнюсі, у Бресті, в П'ятихатках
Єдиний біль один всім вибуха.
Тому завжди, як постріл знов лунає
У близькій чи у дальній стороні,
Він завжди нас гуртує всіх, єднає
І глушить всі веселощі й пісні.
І дико б'ється кров, нуртує в жилах,
До впалих хоче краплі донести,
Щоб знов вони устали і ожили,
Як квіти, що зуміли зацвісти.

ЖИВИЙ ЛАНЦЮГ
Стояв i я в живому ланцюгу
І чув напругу у руках високу,
Бона здіймала на такі висоти,
Які не снились на моїм шляху.
До рук обох, неначе до антен,
Вливалися Гольфстрімом людські струми,
Bciм чув єством я життєдайні струни,
Як iз землею з'єднаний Антей.
A yropi, над стінами людей,
Які завмерли в пам'яті-молінні,
Нависли змії надвисоких ліній,
Як меч Дамокла, що ось-ось впаде.
Опори їх у далеч гнав прогрес,
I не було Землі у тім провини,
Що їхні смертоносні хрестовини
Злились її в один покари хрест.
Який вона, ошукана, несла,
Без людської поваги i шаноби,
I на Голгофу нову, на Чорнобиль,
Той хрест упав, неначе чорна мла,
Та, від якої у її людей
Hapeштi проявилося прозріння,
Яке, мов перше сонячне проміння,
Дало спокути i надії день.
Тому під дротом атомних напруг
Родилася уже людська напруга,
Яка ійшла від друга i до друга,
Єднала в протестуючий ланцюг.
Земля немов звільнялася від пут.
Які ланцюг той рвав на її лот,
I в кожній я тодi відчув долоні
Її оживлення, життя самого пульс.

Відповідальність
Немає слів для вислову:
Під серцем десь не виспіли —
Мовчать.
Не можу заштамповано,
Нічим не вмотивовано
Почать
Вітання чи осудження,
Як звіт:
Коли слова, як в сирості,
Коли немає щирості,
їх не пущу у світ.

На ясні зорі…
Обманутих, заляканих, байдужих...
Це ж скільки вас в моїм народі є? .
Як сталося, що хтось плазує вужем
І совість, як опеньки, продає?
Як трапилось, що вольність розгубили,
Про гідність призабули і про честь,
І мову калинову сполинили,
В образах не висловлюєм протест?
Як вдіялось, що плачуть чорноземи,
Під плугом стогне стомлена земля,
І никнуть сумно білі хризантеми,
Чорнобилем залишеним болять?
Обманутих прощаю, бо у бідах
Їх не вбачаю власної вини:
Довіра їх розчавлена в сусідах,
Яких вели величні брехуни.
Заляканих бадьорим словом кличу.
До них спішу, до них щоднини йду.
Пробудяться — і я їх возвеличу,
Надії й віри їм слова знайду.
Байдужим — цим не буде славослів'я.
На жаль все скраю їх були хати.
Це люди без коріння і верхів'я,
Без совісті, без чесної мети.
Та все ж за всіх хвилююся я дуже,
Хоч є зі мною горді і святі.
Обманутих, заляканих, байдужих
На спільній мрію бачити путі.
Отій лише, яка на ясні зорі.
На чисті води впала всім одна,
Щоб ріс міцним мого народу корінь
З верхів'ям, що усіх нас поєдна.

БОЛЯЧЕ
Хтось втратив кохану,
Друг — сонце ясне.
Свій край хтось забув
Чи пісні калинові...
Чуття всежиттєве
Терзає мене —
Не втратити
Совість.

КОЛИСОЧКА МІСЯЦЯ
(колискова)
Як між хмарок звіситься
Колисочка місяця
І зоря яснесенька
Засвітиться враз,
Подивися, донечко,
Перед сном в віконечко,
Наступає спатоньки
Тобі тихо час, наступає час.
То не місяць близиться —
Колиска колиситься,
Просить погоститися
З волохатим сном.
Поколишся, донечко,
Поки світле сонечко
Засміється весело
Над твоїм вікном, соняхом-вікном.
Колиска гойдається,
Спиться хай, гадається,
Як на соннім місяці
Колись підеш ти...
Як тобі захочеться,
Будеш зорельотчиця,
А поки що, донечко,
Засипай, рости. А поки рости…
Ти… ти…

Заворож мене, мила
Пісня
Сл. П. На дутика
Муз. В. Загребельного
Хай літа молоді відлітаються димом,
Та в очах не згаса кароокий вогонь,
Я на тебе очима дивлюсь молодими,
Коли йду з поцілунком до твоїх долонь.
Усміхнись мені, мила, веселкою з неба,
У глибінь голубу замани, як колись,
І мені уже більше нічого не треба,
Хоч би як там літа відлітали у вись,
Пригорнися до мене найкращою в світі,
Своїм голосом теплим немов обійми,
І відчуються знову літа молоді ті,
За якими потроху жалкуємо ми.
Заспівай мені пісню про білі ромена,
І я знову за неї тебе похвалю,
Бо її, бо її ти співала для мене
У той день, як сказав, що тебе я люблю.
Заворож мене, мила, очей своїх дивом
Голубою таїною свої душі,
І хоч як відлітають літа наші димом,
Ми ніколи, ніколи не будем чужі.

Стяг над танком
З колони, як символ месії,
З армади, що грізно гула,
До Білого дому Росії
Вкраїна підмогу дала.
Послала синів карооких
високий,
У танку супроти біди
На поклик, на подвиг
Як краплю живої води.
Своя була в хлопців Гренада
Так близько від вежі Кремля,
І прапор шептав їх: «Так нада...
«Так треба…» немов промовляв.
Взяли білочубі наснагу,
їх юнки, що з ними були,
Від жовто-блакитного стягу,
Що знав стільки кривд і хули.
Співав непокошеним житом,
І небом співав голубим,
Щоб сміла Вкраїна ожити,
Росія життям молодим.
І грізна зникала армада,
І повнилась сонцем земля
І прапор співав там: «Так нада...
«Так треба,.,» немов промовляв.

УРОК
Усе іде, усе минає...
І мов вчувається пророк:
Що виника якийсь Янаєв,
Як не берем в життя урок.

„Тепер тебе візьмуть..."
«Тепер тебе візьмуть», — промовила дружина,
Коли загуркотіли танки крізь екран
На Білий дім Росії, і привидом ожила
Гулагівська держава
без сонця і добра...
«Тепер тебе візьмуть...»
Про це давно я знаю,
Як знають земляки.
Та не у цьому суть.
Бо я ж в надії жив, що все ж переконаю
І нелюдів, які зі мною поруч йдуть.
Бо я ж відкритим був
без каски і забрала,
Бо ж серцем вигоряв, і думою тонув.
Доносів не писав. Було перо, як рало,
А не мечем, що душу згубив хоч одну.
Чужим серед своїх судилось мені жити,
Своїм серед чужих — такий терпіти «гріх».
Та вірилось однак,
що зможуть зрозуміти
І недруги лукаві мене у чесній грі.
Що злагода прийде...
Я цим живу і нині,
Хоч неспокійно так
І ляк когось бере,
Добра знайти зерно,
хочу в любій людині,
Яка-оте зерно на благо заоре.
«Тепер тебе візьмуть...»
Але зникають танки...
Хто зна, можливо, й знову загудуть?
Та буду йти, як йшов,
до краю, до останку...
«Тепер, тебе візьмуть...»
Не в цім, не в цьому суть...

Спустошеність
Здано багряний партквиток,
Який беріг, немов святиню.
Дешеві внески ніс гостинно.
Життя сприймаючи урок.
Спустошеність така лягла,
Мечем Дамоклевим нависла,
А я ж хороше мав все в мислях,
Щоб партія в мені була.
Але ж все сталося на подив,
Не юнаком я є зеленим,
Та вийшла партія із мене,
А я із неї не виходив.

Добро б плекали…
Вони ішли і не пройшли...
І не пройдуть вони ніколи,
Бо перелилось поле болем,
А місто жахом від хули,
Неправд, обіцянок, подачок,
Дешевих грамот, трудоднів.
Всього того, що родить гнів,
Терзає душу, квилить, плаче.
Пора давно їм зрозуміть,
Як нерозумних вчить Європа;
– Сидіти б краще у окопах,
Добро плекаючи в умі...

НОВА ПІСНЯ ПРО РАКИ
Ой, вірте пісням, добрі люди:
Як було колись, так і буде.
От мій чорт, хоч зветься не Яків,
Теж приніс мені якось раків.
А я тії раки зварила,
Угостила свого дурила,
Повторилась знову халепа.
Що я наробила, дурепа.
Як згадаю раки безвинні,
Соромитись хочеться й нині,
Бо провівши ніч з небораком,
Вранці зашарілася раком,
Навіть ясне сонце, як встало
Того рясноцвіту не мало.
Давав батько сіна корові,
Почув нас обох в ніжнім слові.
Поліз він собі по драбині,
Побачив нас гарних. І нині,
Як згадаю, що винувата,
Проклинаю кожного рака.
А коли по-правді, не дуже,
Бо повік зі мною мій друже.
Вже й онуки носять нам раки,
Сміємось, бо є що згадати,
Що були літа неповторні,
Коли ми були ой моторні.
Були в річці Кодимі раки,
Були, як мій, небораки.
Тепер, бува, носять тюльпани,
Чому ж це коханнячко в'яне?
Може, треба й справді до хати
Коханим приносити раки,
А як вони з миски повиснуть,
Про наше коханнячко свиснуть.

Й МЕНЕ БУДИЛО ПОЛЕ
Й рядка про осінь знов не написав,
Хоча прохав редактор для підбірки,
Підморгував: колись ввійде до збірки
Під назвою «О, осені краса...».
Він знав, що я у днину вихідну
Ходив за гай, через садок, у балку,
Туди, де став, де чарівну рибалку
Я вже провів, напевне, сто одну.
Прощався серпень. Хлопці на лану
Рівняли знову хвилі чорноземні,
Пливли сівалки плавно повнозерні
Й немов співали пісню про весну.
За тиждень-два зійшла озимина,
І засміялась ніжним оксамитом,
Душа вся була радістю налита,
Як тут я йшов, ту зелень обмина.
Побігли дні – і я засумував,
І хоч давно вже відлетів лелека,
Але над полем все висіла спека –
Мені про осінь не ішли слова.
Стурбованих я бачив сівачів,
Читав біду на потемнілих чолах;
Сто днів дощу не випало довкола,
Й мене будило поле уночі.
Повз нього в думах сумно я рушав,
Крізь його сум не бачив неба просінь,
Благав дощу пролить сухую осінь...
Тому й рядка про неї не писав.

ПЕРЕД ТЮРМОЮ
Зупинилося таксі
Раз перед тюрмою.
Водієві тип: «Мерсі...
Тут зажди за мною.
Вмить я справу проверну,
Вір, на забарюся,
І, звичайно, дам платню
Як лиш повернуся».
Та водій йому в одвіт
– Ні, немає дурнів!
Заплатіть, тоді ідіть
Люди ми культурні.
Тут вже раз біля тюрми
Я зазнав мороки:
Те ж казав один:
– На мить...
Жду ж чотири роки.

НІКОГО НЕ БАЧИВ
Повернулася з відпустки
Жінка, та й говоре:
– А про тебе ходять чутки,
Що ти пив, Григоре,
Правда, тихо. Не буянив,
Не бив по склотарі.
Навіть вчора тебе п'яним
Бачили у барі.
Гриша жінці:
– Хай говорять,
Хто хоче, судачить,
Та клянуся, що я вчора
Нікого й не бачив.

ЧИ БАГАТО ЦИГАРОК?
Говорив Панас не раз,
Проводжавши Ліду:
– Знов ось хата. Перелаз...
Закурю та й піду...
Вечір тьохкав солов'єм
Так бентежив Ліду,
А Панас усе своє:
– Закурю та й піду...
Місяць знов за обрій щез,
Ліда знов питала:
– Цигарок багато ще,
Панасе, зосталось?

НЕМА КОЛИ ПРАЦЮВАТИ
В інститут, знов кажуть, ти
Поступаєш, Климе?
Будеш лямку знов тягти,
А життя ітиме.
Школу син уже кінча,
Й теж чека моменту,
Щоб, як ти, колись почать
Світлий день студентом.
Два значки вже в тебе є,
Сяють, мов медалі,
І нелегко десь одній
Працювати Галі.
А вона ж за рік, за два
Піде спочивати.
В тебе – світла голова,
Треба працювати.
Клим в одвіт:
– Не знаєш жисть.
Я ж не винуватий –
Кажуть: вік живи і вчись,
Де ж тут працювати?

Віддаю свою долю
В Твою руку кладу, Боже, долю,
Бо на інші надії немає,
Бо вони по життєвому полю
Із Тобою її роз’єднають.
Не пригорнуть. Нічим не поможе
Навіть жінка невдячна і мстива...
В Твою руку свою долю, Боже,
Віддаю, щоб була милостива.

Кодими віть калинова

Тільки-но птаство в дібровах
Зчинить весняний вертеп,
Кодими віть калинова
Звисне з Поділля на степ.

І засія, як намисто,
В гронах ранкова роса,
І усміхнуться враз місто,
Річка, і луг, й небеса...

Морю щось далич гукає,
Хвилям горбів і дібров...
Всім їм калина палає,
Як незрадлива любов.

Степу і долів розмова
Не затихає, росте.
Кодими віть калинова
Звисла з Поділля на степ...

Заповітне

Дмитру Павличку

Пройде час весь, що життям був повен,
І мої вгамуються літа.
Попливе у безвість білий човен,
І мирська розтане суєта.
Все це просто можна уявляти,
І сказати з певністю про те,
Що ніщо не буде хвилювати,
Викликати радість чи протест.
Десь повік залишаться в минулім
Всі мої турботи і жалі,
Віщування сивої зозулі
І тривоги рідної землі.
Згаснуть мені сяйва і світила,
Блискавиці в веселки всі,
Час мій, як Вкраїнонька світилась
Сонце граєм на срібній росі.
Обірвуться в білому тумані
Всі мої миттєвості життя,
Змовкнуть громовиці, гул вулканів,
Ураганів, вихорів виття.
Чорнобривців пахощі забуду,
Яблунь цвіт в медовому саду,
Смак цілунку – й той мені не буде
Спогадом про жінку молоду.
Не відчую я наснаги й втоми,
Та степам скажу, як заповіт,

Щоб вони мені на світі тому
З цього світу слали свій привіт.
Хай епох шумує верховіття,
І вирують зміни у світах,
А мені хоч раз в тисячоліття
Звістка про Вкраїну приліта.
Щоб я знав, а як вона там, мила,
Чи дитям радіє у саду,
А чи гірко вкотре зажурилась,
Що дійти не може до ладу?
Чи про теє, що не знає скрути,
Сіє жито і пісні співа,
Не нівечать мову їй манкурти,
І вона джерельно ожива.
Чи про те, що світ її голубить,
І вона до нього як сестра,
І живуть щасливо її люди,
П’є веселка воду із Дніпра.
Й знов для мене буде все в минулім –
Всі мої турботи і жалі,
Віщування сивої зозулі
Не стривожать прах мій у землі.
А на ній хай знов буя суцвіття,
В ніжних барвах ранок розцвіта,
І до мене раз в тисячоліття
Звістка з України приліта.

Слово і совість

Топтати ряст мені невічно
І не зустріти всіх світань.
Спокійно (хтозна) чи трагічно
Мої вгамуються літа.

Здригнеться серце, стихне, стане.
Погасне весь мій білий світ,
І слово боляче останнє
Завершить звіт чи заповіт.

Перетворюся в інший стан я,
Лиш слово – далі хай гряде,
Хай перейде в народну пам’ять,
В мою Вкраїну перейде.

Сива журавка

Так запахло весною і травиченька-травка
Біля Кодими-річки пробилася знов.
Як я радий, що ти, моя сива журавка,
На лозу задивилась у відкрите вікно.

Від жадань твоїх днями стане скрізь зелененько,
Вже й зима ручаями в долину стекла.
Як я радий, що ти, дорога моя ненько,
Дочекалася знов весняного тепла.

Порадій же матусю, що так ясно світає,
А літа журавлями собі хай летять,
Як я радий, що сонце тебе зогріває,
І в душі оживають щасливі літа.

А коли щось на серці тобі сколихнеться,
І зволожені очі не побачать лозу,
Як я радий, що саме мені доведеться
На щоці твоїй ніжній стерти теплу сльозу.


Заповіт

(новела)

А син вже розмовляє без акценту,
А син вже шпарить, мов із-під Тули,
А син примчався, щоби документи
Од матері до себе притулить.

Літ десять він до матері не їздив,
Бив телеграми й то одну на рік,
А мати, мати звикла до невістки,
Яку той син привів, а потім зник.

Покинув матір, рідний край покинув,
Його і пісню й мову позабув,
Ніяку не вчуваючи провину,
Щасливим він в краю чужому був.

Та як почув, що мати помирає
(В далекім місті взнав від земляків),
Примчав експресом, думав відіграє
Собі у спадок все, що захотів.

Та тільки мати збила йому пиху,
Сказала, покидаючи цей світ:
- Прощай, мій сину... не спогадуй лихом,
Що для невістки-доні був мій заповіт.

Не виную тебе...

Наче клин журавлиний у небі,
Тихо, сумно за обрієм зник,
Відійшли мої думи про тебе,
Не хвилюють журливо вони.

Все спокійно. І вечір, і ранок
Відпливають, як ті журавлі.
Певне час заліковує рану,
За тобою згасивши жалі.

Не бентежить за тебе колишню,
А яку? Про оте промовчу.
Все мина... Не поможе й Всевишній,
Що твій голос у хаті не чуть.

Що немає тебе в ній зі мною,
Хоч твої в ній промчали літа...
Не виную тебе, бо виною
Всепрощенність моя й доброта.


Молитва совісті й любові

Все починається з молитви:
Чиєсь зачаття, дощ з небес,
Комусь покара, успіх битви,
І боротьба, і щастя десь.

Приходить бажане з моління,
Добро і зло із замовлянь,
І пригаса чиєсь боління
Від незаслужених страждань.

Молитва – лиху засторога,
Заслін подвійності душі,
І тій людині допомога,
Якій всі люди не чужі.

Та з всіх молитв у кожній мові,
Безкомпромісна і святи,
Молитва совісті й любові
Над світом підлості зліта.



Передмова до збірки «Поетичне слово Кодимщини»:

СХОДЖЕННЯ ДО ПОЕЗІЇ

Боже мій,
Поетів скільки в світі?..
Скільки ж душ й сердець
У них в руках!

Ю.Островершенко

Кодимське районне літературне об’єднання було створено в 1974 р. При районному Будинку культури як літературно- просвітницька організація під назвою “Прометей”. Очолила її журналіст, письменниця Зоя Григорівна Поронік. Змістом діяльності “Прометею” були книжкові огляди, організація літературно-худож-ніх вечорів, читацьких конференцій, тематичних читань, виїзди з просвітницькими заходами в села району. Найактивнішими членами об’єднання були поети П.Нігрескул та П.Надутик, які згуртовували нав-коло себе таких знаних на Кодимщині літераторів, як П.Яковкевич, Л.Манзюк, А.Гарас, подружжя Рубєкі-них. Активну роль в житті просвітницької організації відігравали К.Тюрина, Г.Гаряча, Г.Задорожна, Г.Май-борода, Г.Локтіонова, С.Біла, П.Загребельний, Н.Сту-денюк. Створювались відповідні об’єднання-філії в Івашкові, Слобідці, Сербах, Загніткові.
В 1978 р. “Прометей” очолив П.Надутик. З роками до складу об’єднання стало входити все більше письме-нників і поетів: В.Муляк, О.Рожко, Н.Чаус, В.Мудра та інші. Одним з найважливіших напрямків роботи літоб’єднання став пошук молодих талановитих авто-рів, а також навчання, літературні розбори та просвіт-ницька робота. Налагодилась співпраця з Одеським літературним об’єднання ім.Є.Бандуренка та обласною організацією Спілки письменників України.
Нині районне літературне об’єднання є творчою спілкою, носить ім’я П.Надутика, діє на базі районної бібліотеки. Літературне об’єднання налічує близько 15 його активних членів та згуртовує більше 20 авторів, що проживають в районі та за його межами.
Наші літератори неодноразово ставали лауреатами і дипломантами обласних фестивалів “Осінь у Бірзулі” і “Південна ліра”, учасниками республіканських нарад молодих авторів, друкувались в місцевій пресі і в вида-ннях обласного та республіканського рівня, мають свої окремі збірки.
Традиційним стало проведення міжрайонного поетичного фестивалю “Молоді вітрила”, що прохо-дить щороку у вересні в м.Кодимі у формі зустрічі, творчого обміну поетів і письменників Кодимського, Балтського і Котовського районів.
Книжка, яку ви тримаете у руках – це колективна збірка літераторів Кодимщини, яка видається вперше.
І дуже приємно, що одним з її авторів погодився стати голова Кодимської райдержадміністрації С.В.Огінсь-
кий, під патронатом якого і виходить це видання.
В збірці представлені твори авторів, різних і за силою поетичного таланту, рівнем літературної підго-товки і за методом письма – від класичного вірша до авангарду з динамічною білою строфою.
Та головною для кожного поета повинна бути напо-леглива, невтомна робота над словом, щоб, як сказав академік, письменник Б.Сушинський, пройти шлях від початківця, який “... вчиться писати віршами, згодом починає писати вже власне вірші і лише з часом, життє-вим і творчим досвідом, із змужнінням таланту, підіймається до отого найвеличнішого, до чого пись-менник усе своє життя повинен сходити, як альпініст – до ніким не скореної вершини, - до поезії “.
А це можливо тільки якщо літератор рішуче відмов-ляється від бездумного заримовування банальностей, а натомість відточує афористичність мислення, образне, філософське відтворення свого світобачення, формує свій власний стиль, поетичний почерк, прагне досягти професіоналізму.

Наталія Палашевська,
член Національної спілки письменників
України, голова Кодимського районного
літературного об’єднання ім.П. Надутика.